Як мукачівець підкорив Гімалаї

Як мукачівець підкорив Гімалаї
Уродженець Закарпаття Ігор Шваб підкорив Еверест.

 

Як повідомляв "Uzhgorod.net.ua" раніше, ще один закарпатець планував підкорити Еверест.

Ігор Шваб розповів надзвичайно цікаву історію про його подорож Гімалаями.

Катманду/Лхаса

Ідея з Гімалаями виникла десь 2 роки тому коли зрозумів що чекати більше не можна. Набравшись гіркого досвіду на Хан-Тенгрі і трохи попрактикувавшись в змішаному льодо/скало-лазанні зимою, вирішив, ПОРА.

Одразу скажу що на Еверест піднятися не вийшло з фінансових причин (один тільки пропуск там коштує ~11000$). Тож маючи невеликий бюджет мій вибір впав на 6ту вершину світу Чо-Ойу (8201м) що лежить на кордоні Непалу і Тибету. Гора технічно неважка і головне має хорошу репутацію, тож зважаючи на те що я раніше ніколи не піднімався вище 6800м це було правильне рішення. Але перед тим як перейти до самого сходження дозвольте спочатку коротко описати подорож Непалом і Тибетом цим містичним серцем Азії і торкнутись не менш важливої теми для альпініста – здоров’я і самопочуття.

Пашупатінатх. Місця для спалення померлих

В Катманду (~1355м) я прилетів як виявилось вже з температурою яку просто приховав теплий місцевий клімат. Перші 2 дні в найбільш шумному і діловому місті планети (серйозно, по кількості людинопересувань на м2 Нью Йорк далеко позаду) пройшли в знайомствах з іншими учасниками групи і підготовці спорядження. Благо що в центральному туристичному кварталі Thamel є буквально сотні туристичних магазинів з хорошим вибором спорядження, тож якщо в Вас чогось не вистачатиме не турбуйтеся, все можна придбати/орендувати на місці, навіть попередньо не домовляючись. Що мене найбільше вразило в Катманду так це культурне різноманіття. Індуїзм і тибетський буддизм, що просто унікально переплетені в цій частині Азії надають місту унікального шарму і разом з тим не виглядають архітектурно протилежними. Коротко що варто відвідати любителям екзотики:

Pashupatinath – головний індійський храм міста. Звичайно присвячений Шиві. Тут все неприховано складно: жертовні кози, мавпи, йоги, мертві і живі. Наприклад на березі річки є спеціальні місця для спалення чи спуску на воду тіл померлих і буквально на протилежному березі вище, ряд маленьких будівель де молоді сім’ї моляться про дітей. Що ж Інь і Янь завжди поруч.

Пашупатінатх. Місця де молоді сім’ї моляться про дітей

Swayambunath – дуже красивий буддистський храм що оглядає все місто.

Boudha Stupa – величезна ступа і центр місцевої Тибетської діаспори. Але будьте обережними, тут дуже вміло і наполегливо переконують туристів купляти дорогі релігійні полотна (танки). Якщо Вас заводять в якусь художню майстерню – це саме той випадок.

Durbar Square – накопичення дуже старих індійських храмів і будівель, первинний центра міста.

Пашупатінатх. Йоги

Сваямбунатх ступа

Отже 2 дні промайнули швидко. Основна частина багажу, а в групі нас було 15, була відправлена в Тибет по дорозі, а ми сіли на літак в Лхасу. Тибет/Китай перенаправляє на себе все більше туристичних потоків та висотних експедицій. З того боку восьмитисячників будується серйозна транспортна інфраструктура та й подивитися є що. До речі маршрут літака пролягає десь в 2-5 кілометрах від Евересту.

Площа Дурбар

Тибет. Зізнаюся не мав якогось цілісного уявлення про нього, не маю і зараз. Фізично суворе і негостинне місце де суспільними героями є не якісь політичні діячі (королі чи письменники як у Європі) а релігійні постаті. Храм Потала в Лхасі – фізична маніфестація цієї концепції. Величезна і доволі гармонійна ззовні будівля мовби наліплена на вершину гори. Літня резиденція Далай-Лам – неформальних лідерів тибетського буддизму і мабуть найбільш шанованих з усіх лам. Ах як жаль що там не можна всередині знімати. Там більше золота і коштовностей ніж у цілих країн разом узятих. 5ти метрові статуї всіх можливих і неможливих Будд, 8ми метрові ступи з мощами минулих Далай-Лам, все в 10ти метрових залах. Кілометри рукописних текстів на санскриті і розписі ще з 16 століття. Тут нереально багато золота. Пустуюча резиденція Далай Лами знаходиться на самому верху будівлі.

Лхаса. Потала

Отже акліматизація починається з Лхаси. І хоч висота ще не дуже дає за себе знати, альпіністів і туристів в цілому підстерігає зовсім інша небезпека – місцева їжа. Тут чомусь дуже популярні круглі столи які можна обертати і на які без розбору підкладають всі улюблені Закарпатські страви: варений бамбук, невідомі овочі, м’ясо, картоплю, ну і звичайно рис. Тож якщо не стримувати себе можна надовго зіпсувати подорож :)

Шіґатсе. Потала

Але продовжим, два дні в Лхасі і знову в дорогу, наступна зупинка Шіґатсе (Shigatse ~3800м). Головною пам’яткою міста є місцева Потала – резиденція Панчен-Лами, не менш шанованого ніж Далай-Лама лідера одної з гілок тибетського буддизму. Будучи політичними конкурентами Далай-Лам, що інколи навіть виливалося в збройні сутички між монастирями, Панчен-Лами зайняли більш компромісну позицію до влади Пекіну, що дозволило їм залишитись в Тибеті. Трохи про здоров’я. Завдяки поступовому наборі висоти і незвичному раціону багато з учасників групи почали відчувати що щось не так. Свою найгіршу ніч за весь час експедиції я провів саме тут, в комфортабельному номері готелю з гарячкою і головним болем. Але на ранок все пройшло і більше не повторялося як і в інших учасників. Кінцевим пунктом автобусного маршруту стало містечко Тінґрі (4350м) – стартова точка всіх експедицій на навколишні 8ми-тисячники. Звідси вже видно Еверест і Чо-Ойу.

Чи не забув він розказати про сходження мабуть думаєте Ви? Так, майже забув. На жаль як часто буває в альпінізмі за всіма цими сходженнями майже не залишається часу відчути місцеву культуру, континент невідомого у випадку Тибетом.

Сходження

Після Тінґрі, ми своїм ходом за кілька днів добралися то передового базового табору (~5400м). Це офіційний початок експедиції. Попереду ще 3 тижні на акліматизацію, примхи погоди, і фінальний штурм. Оскільки вантажу дуже багато без допомоги у вигляді тибетських яків тут просто не обійтися. Що важливо на даному етапі? Зберігати сили, залишатися здоровим (непросто), і не забувати кінцеву ціль. На цій висоті і вище сили будуть тільки танути, здоров’я погіршуватись, а ментальна стійкість піддаватися повільній корозії. Слабка головна біль стане частим відвідувачем (не для всіх) в перший тиждень.

Передовий базовий табір

В принципі звідси все просто, попросивши удачі у місцевих богів (обов’язковий ритуал puja - пужьа) можна починати акліматизаційні процедури. Ціль - піднятися в 1-ий табір (~6400м), заночувати день або два, піднятися в 2-ий табір (~7100м), так само заночувати і спуститись в передовий табір на відпочинок. Що ми і виконали за один тиждень. Мета тут відчути як організм набирає висоту, випробувати новопридбане спорядження, знайти власний ритм і швидкість. Справа в тому що підготуватися до умов такого високогір’я на рівні моря неможливо. Тож у разі якщо Ви не професійний альпініст, бігти поперед всіх, нести все на собі, або приховувати проблеми зі здоров’ям – це вірний спосіб завалити сходження і викинути гроші на вітер. Маршрут на Чо-Ойу зі сторони Тибету технічно неважкий, це широкий і пологий підйом майже без тріщин. До 2го табору була тільки одна неважка льодова стіна (~20м висотою) де довелося користуватися льодорубом. Лавини можливі тільки вище 2го табору. Розповідати про позбавлене драматизму сходження особливо немає що, це був нудний і тягучий процес. Моя порада, беріть з собою щось почитати. За місяць там я прочитав 3 книги.

Пужьа

Отже після 2го табору (~7100м) всі страшенно втомлені але задоволені спустились в передовий базовий табір (~5400м) де ще не було снігу. Здається все легко і швидко. Але саме тут на сцену вийшла пані Погода. Ні не почався світовий потоп або якісь страшні урагани. Просто завжди було щось не так. Сьогодні випало занадто багато снігу, на наступний день стояв туман, на день після щось не вдалось договоритися з іншими групами, і т.д. і т.п. В принципі це невід’ємна частина любої тривалої експедиції і до цього треба бути готовим. В першу чергу морально. Отак ми тупо просиділи 7 днів чекаючи на погоду для фінішного штурму. Протягом цього часу близько 40% учасників інших груп покинули табір і повернулись додому. Треба розуміти що комфорту там небагато.

Перевал Нанґпа-Ла прямо навпроти передового табору. Стародавній прохід між Тибетом і Непалом.

Але з честю пройшовши урок на смиренність на нас чекало погодне вікно. Ми вирушили на штурм в останній день коли ми ще могли піднятись і встигти на літак. Вже відомим маршрутом ми піднялись на відмітку 7100м, попереду підйом в 3ій табір (~7400м), короткий відпочинок і вихід на штурм о 1 ночі наступного дня. Відверто зізнаюсь, що саме в цей момент виходу в 3ій табір (пан або пропав) я на секунду завагався чи йти чи ні. Але переборовши страх вся група одягнена в спеціальні комбінезони (а не звичайний одяг як було раніше) повільно пішла вверх. На цій ділянці я помітив багато людей, що вже користувалися кисневими балонами. Свої ж балони й маски ми вперше в житті отримали в 3му таборі. До виходу на штурм залишалось ~ 6 годин. Отже 1 година ранку. Всі повільно одягаються, виходять з палатки і примірюють спорядження. Керівник експедиції нашвидкуруч перевіряє кожного і відправляє на підйом. Як і повинно було статися, не маючи жодного досвіду в користуванні кисневою маскою я одразу почав задихатися і панікувати. Тут треба просто збалансувати свою швидкість і рівень подачі кисню тому що ти просто не можеш йти швидше ніж тобі дозволяє кисневий балон.

На вершині Чо-Ойу 8201м

Піднявши подачу з 1 літра на хвилину до 2 я повільно догнав свою групу і більше не відпускав. Несподівано для себе, звідси за винятком 2ох скально-льодових стінок де треба було попрацювати, все було досить просто. Я навіть декілька раз ловив себе на думці, що занадто комфортно себе почуваю. Але звичайно нічого не було б якби не погода.

З ліва на право: Чанґтце, Еверест, Лхотце, Нуптце

Неначе в винагороду за тиждень простою, в день штурму на вершині встановилась ідеальні умови: штиль, сніг з кіркою, і температура в районі -20C. На вершину (8201м) ми вийшли о 9ій ранку під засліплюючи промені Сонця. А навколо був Світ. Всього в 30км від нас було прекрасно видно Еверест, далі Лхотце і Манаслу. В протилежному боці в далині – Шіша-Панґма. Все Тибетське плато з безкрайнім морем неназваних вершин як на ладоні.

Шіша-Панґма на задньому плані майже по центру

Побувши на вершині 20хв і зробивши всього декілька фото (я особисто дуже боявся знімати рукавиці щоб не втратити пальці) всі тією ж дорогою пішли вниз. Як я і очікував на спуск сил вже не було. Доходило навіть до того що дехто з учасників просто сповзав вниз як на санях. Незважаючи на без перебільшення смертельну втому (наприклад по одному учаснику з нашої групи під час спуску було видно що він підійшов до небезпечної межі), вже на наступний день ми всі були в безпеці передовому таборі. Саме тут, побачивши один одного, ми усвідомили наскільки ми фізично змарніли. Середня втрата ваги на учасника була 10-15кг. Попереду було повільне повернення в цивілізацію.

День після спуску. Досить чітко видно стежку по якій піднімалися.

Перед тим як завершити розповідь хотів би підвести підсумки і вказати на можливі причини невдач. Парадоксально, але окрім двох 60ти річних в нашій групі також не піднялися два найсильніші альпіністи. Один фізично найсильніший і один найбільш досвідчений (Еверест, Манаслу). Обидва відмовились від продовження перед виходом в 3ій табір через різні проблеми зі здоров’ям. На мою думку, причиною що викликала це різке погіршення було надмірне фізичне виснаження. Обидва постійно носили на собі не менше 20кг і це на 7000 метрах! Що ж, кожен інвестує в експедицію і власну безпеку в залежності від рівня досвіду і поваги до себе. Троє учасників групи подолали підйом без кисневих балонів. Всім трьом було значно важче ніж користувачам кисню, також по їх словам на вершині вони відчували важкість концентруватися і нечіткість думок. Саме один з цих трьох підійшов до межі яку я згадував. Але все ж таки це доводить, що піднятися без кисню повністю можливо якщо людина ставить таку мету з самого початку.

На цьому все дорогі краяни. Я спеціально оминув масу організаційних і технічних питань бо втиснути все в короткий репортаж просто неможливо. Дуже сподіваюсь що комусь моя розповідь сподобається і надихне на власну подорож. Не обов’язково в Гімалаї, Тибет і Непал більш ніж варті окремого візиту.

Нагадаємо, першою українкою, яка підкорила Еверест, стала закарпатка Ірина Галай.

Джерело: Мукачево.нет

 

 

12 листопада 2016р.

Коментарі:

  1. Юлія 2016-11-12 / 18:05:55

    Вау!

Залишити коментар:

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Необхідні поля позначені наступним символом:*