В Ужгороді переселенка з Донбасу знайшла себе у ромській школі

Таким чином експеримент дав результат: роми почали ходити до школи. Пізніше в Ужгороді експериментували й надалі: за радянських часів утворювали ромські класи в міських школах, але ромські діти туди не ходили. Тут, в школі,  що знаходиться поблизу їхнього кварталу, відвідуваність набагато  краща. Хоча питань теж є багато. Аби дізнатися більше про життя найстарішої в Європі ромської школи, ми зі згоди директора пані Оксани Легези навідалися сюди в будень, пополудні.

«Були вигідніші пропозиції, але звідси йти не хочу»

Останнім часом ця ромська школа – суперпопулярна. Директор жартома жаліється: що не день, то у нас візит преси. Популярності закладу освіти, окрім 90-літнього ювілею, додало й те, що тут віднедавна працює клас для дорослих ромів, де вони можуть за спеціальною програмою вивчити і скласти іспит за курс початкової, а потім середньої школи.

- Записалося на ці курси 20 чоловік, на перше заняття прийшло десятеро, а зараз стабільно ходять трохи більше 5 чоловік, – розповідає педагог Марина Кадішева. Вона й займається із дорослими ромами за курсом початкової школи. Паралельно веде уроки у діток у початкових класах – зокрема, й у тих, чиї батьки ходять на вечірні заняття.

У пані Марини самої цікава історія. Вона – переселенка із Донецьку, до Ужгорода приїхала три роки тому, із початком війни. Син тут закінчив 11 клас, зараз навчається на другому курсі УжНУ. Сама Марина Кадішева має звання старшого вчителя, вищу категорію, але по приїзді на Закарпаття у відділі освіти одразу запропонували лише ставку у ромській школі – більше місць не було.

- У мене не було особливих вагань, бо потрібна була робота, хоча доти не мала жодного досвіду роботи із ромськими дітьми, - розказує педагог. – У нас в Донецьку живуть роми, але діти ходять в загальні класи у міські школи, і я ні разу із такими учнями не стикалася. Розуміла, що буде непросто, але пішла працювати. Ось навчаю тут уже три роки, останнім часом були пропозиції, вигідніші, скажімо так, але не збираюся покидати цю школу, - зізнається Оксана Миколаївна.

«Діти дуже щирі, а ще – розуміють, що у житті звідки береться»

Цікавлюся, чим так припали до душі малі роми.

- Вони справді специфічні діти, мені подобається, що вони дуже щирі,я б сказала навіть – емоційно більш яскраві, ніж українці, - каже Марина Колдішева. – Також вразило, щорозуміють, що звідки береться й яка тому ціна. На відміну від дітей українців, за котрих зазвичай усе роблять мама й тато, малі роми навчені побутовим обов’язкам, на них часто хатня робота.

- Був якось випадок – я читала їм на уроці оповідання Андерсена «Ромашка». Там сюжет настільки перекликається із моїм власним життям – у мене вся родина залишилася там, на Донбасі, я відірвана від дому, у нас війна іде. Це так зачепило, що я розплакалася на уроці в якийсь момент. Діти одразу так затихли, дивляться на мене, я їм кажу, мовляв, зараз я вам діти поясню, чому сльози на очах – і розповіла про свою ситуацію. Хвилинна тиша, а потім один хлопчик руку тягне і питає: «Марино Миколаївно, а у вас хижа є?» Вони одразу спроектували ситуацію, що, втративши батьківщину, людина не має житла, роботи, грошей. Вони мене зрозуміли і мало не до себе згодні були запросити. Вони мені малюнки потім малювали: із будинками, машинами. Казали: «Це вам, аби й у вас була своя хижа». Матеріалізували бажання. Я ці малюнки досі бережу, потім повезу в Донецьк назад як щось найдорожче.

«У дітей роти не закриваються, все розказують, розказують: видно, вдома не надто їх слухають»

Педагог розповідає, що часто буває, що діти просять допомогти, їм не вистачає батьківської ніжності, ласки, уваги, вони за цим до вчителів дуже тягнуться.

- У них не закриваються роти, бо вони постійно хочуть щось розказувати – мабуть, тому що не надто їх слухають вдома.

Тепер Марина Миколаївна краще розуміє малих ромів. На початку, згадує, як тільки прийшла сюди працювати, багато разів робила зауваження хлопцям: чому  з брудними руками йдуть на уроки, мовляв, невже не можна елементарно руки вимити – аби писати в зошиті?А потім, коли побачила, в який умовах вони живуть, то більше закиди про брудні руки не робила. Там про миття рук не йдеться. 

Із колегами зі школи пані Марина часто виїжджає в табір – на розмови із батьками щодо відвідуваності їхніх дітей. Розповідають, чому необхідно, аби діти ходили до школи й отримували середню освіту. Ці розмови, щоправда, не завжди ефективні.

- Я часто говорю своїм дівчатам, що вийти заміж та народити ви завжди встигнете, розповідаю, що треба довчитися в школі й отримати професію – тоді буде шанс на краще життя. Вони вірять, у них горять очі, але… Одним словом, подивимося, - каже Марина Миколаївна. 

«Технічка стала першоклашкою, от як буває!»

Після того, як віддзвенів дзвоник із уроків для малюків, на 16.30 на заняття до Марини Миколаївни приходять дорослі роми. Це усього півдесятка жінок та один чоловік. Вони здобувають освіту за програмою початкової школи на спеціальних курсах, що віднедавна діють у цій школі.

Цей експеримент стартував за великого бажання активістів від самої ромської громади, пояснює педагог.

- Його каталізувала одна із моїх теперішніх учениць, Дарина, - деталізує пані Марина. – Вона місцева  активістка, із ромської громади. Свого часу школу не закінчила через типову історію – пішла заміж й народила дітей. Тобто, освіту вона має, має певні знання, але от документа про освіту не має. Каже, що через брак грамотності та знань постійно зустрічається із незручностями при оформленні паперів, вона, власне, ходить із жінками із табору в якості консультанта оформляти паспорти, свідоцтва про народження, документи на право власності, майно, соціальні виплати. Адже будь-де треба написати заяву, заповнити декларацію – а для цього елементарно потрібно уміти писати й читати. Не усі вміють. Я бачила це по батькам своїх первачків: вони прийшли писати заяву на вступ до першого класу дитини – й майже за усіх писала я, - розповідає Марина Миколаївна.

На курсах дорослих ромів навчають за методикою навчання української мови для іноземних студентів. Наразі дорослі первачки завершують курси початкової школи, далі буде екзамен – а тоді ще форсований курс за середню школу. Ну а потім – хоч ЗНО пиши.

Його наступного року, до речі, планує складати ще одна із дорослих школярок-ромів – Неля. Жіночка має двох дітей, які теж ходять в цю школу на свої уроки, ну а мамина черга навчатися – уже після них.

- У неї мотивація – скласти ЗНО та вступити до вишу, має намір вивчати соціологію в УжНУ, а потім як соціальний працівник допомагати своїм людям із табору. Ця жінка досить прогресивна, видно, що вона прагне змін – і не тільки для себе. Дай Бог, аби у неї усе вийшло.

Ну а найбільше вражає мотивація найстаршої учениці на курсах для дорослих.

- Це Джульета, наша техпрацівниця, - каже Марина Миколаївна. – Вона роками працює тут, прибирає за дітьми в класах, а тут вирішила, що треба повчитися. Каже, що не вистачає знань, аби правильно писати й розмовляти. От навіть як буває! 

«Коли батьки розуміють, нащо ходити до школи, то й діти ходять»

Наразі говорити можна тільки про перші успіхи відвідувачів курсів – є певний поступ у граматиці, каже вчитель Марина Кадішева. Але давати оцінки зарано – усе покаже тестування. А головне – скільки людей із групи забажають продовжити курси, аби в майбутньому отримати документи про освіту.

Єдиний позитив від цього освітнього експерименту, що провадять в ромській школі Ужгорода, про який можна говорити вже, –  те, що діти тих батьків, які ходять на  курси, показують кращу якість навчання та відвідування.

- Коли батьки розуміють, що освіта дітям – це необхідно, коли їх не треба переконувати, навіщо їхнім дітям ходити до школи – то й діти це автоматично розуміють. Головне, аби таких батьків було побільше серед ромів. Тоді буде поступ.

За матеріалами Ужгород.ін

  Надіслати другу