Син закарпатського народного художника В'ячеслава Приходька Едуард – про вплив батька, тишу та інтригу

– Тепер ви є господарем у майстерні батька?

– Так. Моє становлення  як художника почалося саме в майстерні батька, якого вважаю своїм першим і головним наставником. Він навчив основним законам композиції, техніці фактурного живопису, роботі з монохромними кольорами, технічним прийомам малярства.

– Був строгим учителем? Які настанови па­м’ятаєте?

– Ні, батько був радше порадником-демократом. Є дві його настанови, які мені запам’яталися й дуже імпонують, і які намагаюся застосовувати у творчості. Це – «вміти своєчасно зупинитися» та «не приступати до роботи без ескізу».

– Виходить, ви самокритичний.

– Я і справді прискіпливо ставлюся до своїх творів. Часто після закінчення роботи через деякий час повертаюся до неї, допрацьовую. Але намагаюся не забути, що «треба своєчасно зупинитися». Постійно знаходжуся в пошуку нових тем та художніх прийомів, засобів їхнього втілення. Є й улюблені сюжети, до яких повертаюся.

– Маєте на увазі тему коней, яка часто зустрічається у ваших роботах?

– Люблю їх писати, в моєму сприйнятті вони асоціюються з такими, здавалося б, контрастними поняттями, як сила, мужність, незалежність, благородство, прагнення до волі й водночас ніжність, любов і вірність. Це мені дуже імпонує. А загалом амплітуда сюжетних ідей моїх творів досить широка. Вагоме місце в творчому доробку посідає серія робіт «Зупинка в часі». Композиції цього малярського циклу відображають матеріальні пам’ятники технічного та культурного розвитку. В цих артефактах криються краса, досконалість і гармонія. Це зображення раритетних авто, мотоциклів, велосипедів, ліхтарів. Зараз працюю над серією робіт «Клавіатури. Golden sounds, Silver sounds». Це асоціативні, абстрактні за формою живописні композиції на тему музики, джазу.

– Ні, джазові композиції трансформуються в моїй уяві, перетворюючись на візуальні рефлексії. Хоча змушений визнати, що не люблю працювати в тиші. Фоном можуть слугувати новини телебачення чи якісь програми, що завгодно, тільки не тиша.

– Помітила, що часто буваєте на вернісажах.

– Так. Намагаюся бути в курсі всього, що відбувається в культурному та мистецькому житті краю.

– Художники нерідко кажуть, що потрібно постійно їздити на пленери: природа може дати те, що не почерпнеш у чотирьох стінах. Утім відомо, що ви не їздите на пленери.

– Не їжджу. Я не пейзажист. До того ж почуваюся  більш комфортно в себе в майстерні. А творчого спілкування вистачає на виставках, інших заходах. Часто зустрічаємося з колегами за кавою.

– Едуард Приходько нині інший, ніж, скажімо, років 15 тому?

– Спочатку був прихильником реалістичного способу формотворення, потім захопився абстрактним мистецтвом. Нині поєдную реалістичну манеру з елементами декоративізму, не полишаючи роботи над абст­рактними візіями.

– Ви повернулися до стилю, який був у батька?

– Абстракція – це був експеримент. Бувало, мені дорікали, що в моїх ранніх роботах відчувався вплив батька. Але я в цьому нічого поганого не бачу. Від нього почерпнув багато важливих та корисних речей. Взагалі-то кожен художник на початку своєї творчої кар’єри когось наслідує чи перебуває під чиїмось впливом.

При цьому я не є прихильником думки, мовляв, у художника ранні полотна є найкращими в доробку.

– Звідси й ваше тяжіння до монохромного живопису?

– Не можу стверджувати, що мене не цікавить колір. Утім мої пріоритети – живописна пластика, фактура, форма.

– То якою є авторська техніка Едуарда Приходька?

– Акрил, нанесений на збагачений фактурою ґрунт, є своєрідною підкладкою, на яку наноситься покривний шар олійної фарби. Акрилова основа під рухом пензля й мастихіна починає проявлятися, створює ефект виблискування півтонів та відтінків.

– Ваше мистецтво можна розглядати в контексті «contemporary art»?

– Сам термін «contemporary art» надто багатозначний і, на мій погляд, не має певного вичерпного формулювання. Якщо дослівно, то він означає «сучасне мистецтво», яке включає різновекторні, різножанрові стилістичні напрями і способи художньої візуалізації творчих задумів, що виникли у другій половині минулого – на початку нинішнього століття. Однак у вужчому розумінні – це оригінальні інноваційні художні відкриття, раніше не вживані форми відображення дійсності чи фантастичних уявлень. У певному сенсі моє мистецтво можна розглядати в цьому контексті, оскільки я перебуваю в процесі пошуку нових ідей, образів, способів і матеріалів їх утілення. Втім, не порушуючи кордонів традиційного для українського мистецтва станковізму (Станкового живопису. – Авт.).

– Мистецтвознавець Галина Рижова відзначила, що в житті та мистецтві ви намагаєтеся знайти інтригу…

– Так. Намагаюся шукати інтригу та гармонію. Як у житті, так і в мистецтві. Вважаю, що мистецтво має нести оптимізм.

– Вам не здається, що Ужгород трохи містечковий для творчого розвитку?

– Є місця в Ужгороді, де на європейському рівні можна проводити міжнародні та всеукраїнські виставки сучасного мистецтва. Не вистачає лише бажання. Хоча певні позитивні зрушення відчутні, і це надихає. Але наші митці повинні бути більш активними та винахідливими, мислити новими критеріями. Можна стверджувати, що Ужгород трохи повільний, містечковий. Але сама атмосфера нашого міста надзвичайно сприятлива для творчої людини. Тут легко працюється!

– Ваші роботи також дуже часто на видноті, серед людей…

– Виставки – це важливо. Тільки поряд із роботами інших митців бачиш свої сильні та слабкі сторони, розумієш, де  що не дотягнув.

– Мама (Олена Приходько, мистецтвознавець. – Авт.) часто критикує?

– Критикує, я відстоюю свої позиції. А через деякий час можу погодитися. Вона дає гарні й слушні поради.

– Як реагуєте та те, що кажуть люди?

– Намагаюсь абстрагуватися від цього. Якщо завжди звучать позитивні відгуки, хочеш іще більше сподобатися глядачам, стаєш занадто чутливим до кон’юнктури й комерційним.

– А ви комерційний чи ні? Вважаєте правильним принцип: намалював – продав?

– Кожен художник бажає продати свою роботу. Не вірю словам про те, що митець має бути голодним. Але необхідно тримати планку та не йти на поступки невибагливим смакам.

– Кожен художник до чогось прагне. Мрієте про звання «заслуженого» чи «народного»?

– На мою думку, ці звання вже дещо втратили свою вагу та цінність. Зараз інші часи. Кращим досягненням для художника вважаю визнання й участь у престижних бієнале, міжнародних виставках.

– То Едуард Приходько – успішний художник?

– Маю надію, що все ще попереду. Однак хочеться вірити, що чогось-таки вже досяг у мистецтві. Сподіваюся, знайшов свою манеру і впізнаваний. Це дуже важливо для художника.

Оксана ШТЕФАНЬО, Новини Закарпаття 

  Надіслати другу