Чорнобильська трагедія. Коли душу омиває сльоза...

Дочорнобильський світ – спокійний, неквапливий, занурений у поблажливу благодушність. Здавалося, що тут гармонійно злилися краса поліської природи і сховані в бетон чотири блоки АЕС. Трагедія сталася 26 квітня 1986 року.

Біда розчинилася в тамтешньому духмяному повітрі, у біло-рожевому цвітінні яблунь та абрикосів, у сільських криницях та молоці корів, у всій ідилічній красі зелені. Та хіба тільки в ній? Вона розчинилася в людях.

Ця трагедія увійде в історію, в усі хроніки людства як невигойна рана на тілі України.

Дзвони Чорнобиля не замовкають, трагедія щодень стукає у двері – вибухом захворювань, спустошеними землями, невгамовним людським нещастям.

Прийшовши під знаком біблійної «зірки Полин», той чорний Чорнобиль став якщо й не розплатою, то найсерйознішою пересторогою нашому варварству, коли дозволяли собі знущатися з природи.

У Біблії читаємо: «І засурмив третій Ангел – і велика зоря спала з неба, палаючи, як смолоскип. І спала вона на третину річок та на водні джерела. А ймення зорі тій Полин. І стала третина води, як полин, і багато з людей повмирали з води, бо згіркла вона…» (об'явлення Св. Івана Богослова, гл. 10, 11).

Чорнобиль атомний. Він, мабуть, зникне після того, як ми витруїмо в собі Чорнобиль духовний. А поки що не заживає чорнобильська рана. І не відшукати слова – художнього і публіцистичного, що вгамує її біль.

Т. Гнаткович, ЗІППО

  Надіслати другу