Ми троє — всі з закарпатського Дусина...

1.

Знімкові, про який мова, скоро рік, а фотографувалися ніби тиждень чи два тому – на сходах районної державної адміністрації. До раритетного йому ще далеко! Навіть незчувся, як швидко утікає час. Світлина дотепер не публікувалася ніде, тож вона – ексклюзивна. Між іншим, сто разів намагався написати про стрічу трьох уродженців цього передгірського села, але якось не випадало. Нарешті знайшов вільну годинку-другу та узявся розповісти, як у об‘єктиві у серпні минулого року опинилися земляки: 81-річний Кирило Васильович Ішкович, 80-літній Іван Ілліч Папіш й автор цих нотаток.

Звісно, ми хоча й дусинці, але люди різні. Неоднакові маємо професії, до того ж за віком я значно молодший від цих уже теперішніх свалявчан, але для яких родове гніздо те ж саме, що й для мене – село Дусино. Між іншим, для кожного з нас воно є так званою «малою батьківщиною». До речі, у той час, коли на світ народився я (1959 р.), мої старші друзі вже були дорослі, активно шукали своє пристанище у житті. Та, попри усе, у Дусині кожен з нас зробив свої перші кроки, ходив до школи, тут матері нас колисали, тут стежки ще не позаростали, які в дитинстві босими ногами топтали. Зрештою, на цю тему, що сповнена щемливих спогадів і душевних переживань, можна писати багато…

Шукаючи береги свого щастя, дусинці життєвий якір кинули у Сваляві. Перший із них у молодості працював у колгоспі рідного села, шляхобудівельній і комунальній структурах, «Райагробуді» в тому числі, а другий присвятив своє життя служінню в органах внутрішніх справ. Тепер вони пенсіонери – у соціальній ієрархії вирівнялися, бо давно уже діди та прадіди. Знаю: трудилися свого часу сумлінно та чесно, земляків завжди поважали, сприяли їм та допомагали. Ще й тепер часто навідуються у гості до рідних у Дусино, Плав‘ї, Росоші. Саме по цих селах (і не тільки) й "розсіялися" їхні родичі, тож кожному прагнуть щонайменше раз у рік приділити увагу та у них погостювати.

Завше, приїжджаючи на свою "малу батьківщину", зупиняються на острівці дитинства – у центрі Дусина. Здавна тут стоїть середня школа, яка нині світла та простора, а ще: пам’ятник добровольцям, автобусна зупинка та сільське кафе, а також три місточки через Потік і Дусинку й видно звідсіля чи не всенький центр поселення. Фактично з цього місця у юності чи кожен сельчанин брав життєвий розгін і де у певні моменти почував себе найкраще. До речі, чинять так не тільки вони, але й сотні інших дусинчан, що не забули рідні краї й односельців. Відтак дороги звідси кожного ведуть до батьківського порога, до братів і сестер, тіток, сусідів, знайомих, товаришів тощо.

На цьому сільському роздоріжжі, не раз і не два зупинявся і я, коли виходив із автобуса чи автомобіля-попутки, тут стрічався з тими, кого не бачив роками, прощався із батьками, коли від‘їжджав на навчання до Львова, згодом у Берегове, де зробив осідок понад 35 літ тому. На цій місцині розлучався з односельцями, відкланювався з друзями, знайомими, приятелями, деяких, чого гріха таїти, бачив востаннє. І дивного в цьому нічого нема, бо таке наше життя-буття, на таких вічних істинах, як зустрічі та розставання, побудований світ. Не відкрию таємниці, коли скажу, що у кожному селі, селищі чи місті, неодмінно є такі куточки, де збираються юні, дорослі та особи старшого покоління, де почуваєш себе, мов у чарівному сні.

2.

До речі, так само, а може ще й колоритніше, можуть сказати та під цими словами розписатися і мої земляки К. Ішкович та І. Папіш. До села кожного з нас вабить і тягне той "солодкий дим" і пейзаж рідного краю, неповторного дитинства та незрадливої юності. Де б не проживала людина, куди б не закинула її доля, вона щоразу – до того ж рано чи пізно – повертається до рідної землі, до берегів своєї безтурботної молодості, де ходила у перший клас, де за грибами бродила по лісах, де жили баба з дідом тощо... А хто, до речі, про це забуває, той гіркоту до останніх днів життя ковтає. І це не вигадка та не фантазія, ніяка не журналістська примха, про це мені розповідали, у листах мої родичі, знайомі писали, цих істин знають і старші друзі та приятелі, з якими минулорічного серпня волею долі опинився на одній світлині. Бува, що колишні вихідці з рідного села поспішають у живу мандрівку "додому" з-за океану, аби тільки день-два побути серед людей, з якими росли та жили, спілкувалися одною мовою, де залишилися найсвятіші духовні почуття тощо. Без перебільшення: Дусино для кожного з нас – це як перше кохання. Дорогий читачу, спробуй тут не зронити сльозу...

Мені, журналісту з 35-річним стажем, доводилося писати про багатьох людей – з маленьких сіл і великих мегаполісів. А на цей раз черга нарешті прийшла і до них – зичливих мені та приязних, близьких за духом земляків. Прагну максимально розказати усе, що про них знаю, бо вони того заслуговують. Тим паче, що обидва знають моїх покійного батька та ще живу, слова Богу, маму, родичів, а також уміють писати і не раз їх друкували закарпатські засоби масової інформації. Одразу ж зауважу: усіх об‘єднує не тільки те, що ми є уродженцями передгірського села, а у далекому коліні, можливо, є ще й родичами, але й те, що всі троє понесли з собою жилку до письма. Не всім дано цей унікальний дар, а ось наша "трійця" до письма талант має.

Приміром, із паном Кирилом мене, наприклад, познайомила моя мати, якій щойно виповнилося сімдесят сім років. Щоправда, було це давно – у середині сімдесятих. Якось у тодішній районній газеті «Ленінський шлях» я звернув увагу на це колоритне та милозвучне прізвище, носіями якого були й окремі дусинці. Ненька з цього приводу підмітила, мовляв, цей чоловік із нашого села, а живе та працює у Сваляві. Звісно, мені стало приємно, що маю такого творчого земляка. А ще дивувався, що непогано володіє словом, будь-яку проблему вмів викласти дотепно, з гумором і подеколи навіть саркастично та сатирично. На жаль, перо його чомусь "притупилося" зараз, коли є про що писати. Можливо, що вік уже не той. Отож, земляче, міцного вам здоров‘я та щастя.

А ще пригадалася студентська практика у "Закарпатській правді". Одного разу мене викликав головний редактор О. Коробко і дав завдання поїхати на Свалявщину та підготувати статтю стосовно поганих сільських доріг, на які нарікали водії автобусів. Насамкінець сказав: "Знайдеш, Михайле, нашого активного дописувача Ішковича, він і розкаже, як краще це вчинити..." Я поїхав у відрядження, а згодом на шпальтах видання з‘явилася інформація про свалявські шляхи. «Курортний» район тоді критикували мало, аби у очах гостей не псувати його імідж, тож невеличкий «гострий сигнал» студента-практиканта спричинив справжній фурор. Одним із перших, хто мене привітав, був позаштатний кореспондент обласного часопису К. Ішкович. Тямлю, приїхав я на вихідні додому та випадково зустрілися у центрі Сваляви. У окулярах та із лукавою усмішкою молодий тоді ще чоловік мене похвалив, побажав успіхів і висловив сподівання, що район матиме непоганого журналіста. Як було мені, двадцятирічному, не радіти, адже на мою замітку увагу звернув мій земляк-візаві.

Опісля ми нерідко зустрічалися як у Дусині, так і у Сваляві. Я часто читав, що пише мій земляк. Ловив себе на думці: Ішкович бачить те, що не помічають інші. Утішався його хистом до слова, умінням знаходити змістовні звороти, цікаві теми тощо. Але коли кілька років тому мені до рук потрапили його книжечки, зокрема, "Дитинство моє босоноге" та "Виборна посада", щиро порадів за пишучу натуру пана Кирила. Обидва доробки прочитав за кілька вечорів: як відомо, у другому від "а" до "я" розписав сходження теперішнього сільського голови Тибави Михайла Кошелі. І насправді, біографія цього діяльного чоловіка заслуговує на похвалу, тож автор потрапив у саме «яблучко». Пишаюся, що минулорічний мій нарис про пана Михайла з нагоди його 60-річчя став своєрідним продовженням невеличкого доробку свалявчанина.

А ось у повісті про "босоноге дитинство" дусинчанин описав життя своїх друзів, однолітків, сусідів, "приправивши" гарні сільські овиди цікавими спогадами, захоплюючими сюжетами з післявоєнного голодного малолітства. Стосторінкова книжечка – це своєрідний гімн усім ровесникам, дітям тої пори, які, незважаючи на гірке життя та безхлібні роки зуміли "викарабкатися" зі злиднів і вийти "у люди". Серед них – завуальовані герої цієї невеличкої замальовки Кирило Ішкович та Іван Папіш, їхні брати Йосип, Федір, Василі, Михайло, Густав тощо. Не буду зараз описувати долю кожного, однак зауважу, що дусинці завжди були та і зараз є чудовими людьми, кмітливими, сумлінними, старанними, серйозними, вони знали путівці, як зійти на високі життєві чолопки. Село має своїх полковників, професорів, інженерів, учителів, журналістів, воїнів-атовців і чимало трудового люду.

Автор кореспонденції упевнений: якби пан Кирило у молодості ще трохи відшліфував свій талант, творчу натуру, кращого скульптора "слова" на свалявських теренах годі було б шукати. Він міг написати та видати чимало книг, і читали б його залюбки. Без перебільшення: його чекала б удача у журналістській сфері, він запросто міг би стати редактором будь-якого видання, навіть столичного. Та звабили його інші "береги": креслярські, будівничі, архітектурні, автодорівсько-інженерні, комунальної сфери тощо. У своїй галузі він був кращий із кращих – роками та десятиліттями. А письмова стихія розкрилля діставала тоді, коли бачив недоліки, коли вважав, що тільки критика чи гостре слово вирішать справу. Маючи вільну хвилину, Кирило Васильович віддавався роботи зі словом – він завше сідав і писав. Зізнатися чесно: щиро радію, що не тільки я маю потяг до творчості, але також є дусинці, слово для яких ледь не стало ремеслом усього життя. Про свого колишнього сусіда, його родину залюбки розказав трохи старший за віком Михайло Полянський.

3.

А тепер – про речі приземленіші. Якщо К. Ішкович своє 80-річчя торік уже відсвяткував, то І. Папіш наближається до цього завітного життєвого рубежу. У Дусині минулорічного грудня минуло 90 років його тітці Ганні Русин, яка у дитинстві майбутньому правоохоронцю замінила матір. Був у селі, вітав цю поважну та знакову особу, яку називають Лендєлкою. Натомість у лютому була ще одна дата – жалобна та печальна: 50-ті роковини з дня кончини його батька. Помер, коли Іван Ілліч мав 30 літ, а похований Ілько Мулків (саме так за нього казали) на цвинтарі у Дусині. Синівська повага покликала на могилу батька, а згодом із близькими, друзями та рідними вшанували пам‘ять хвилиною мовчання. Іван Ілліч також пишається, що із сільського хлопчука виріс до міліцейського підполковника (брата не догнав, бо той дослужився до цілого військового полковника), був заступником начальника районного правоохоронного відомства з кадрової роботи. Отже, ще кілька слів про ювіляра.

Цьогорічного серпня його оселя також чекатиме гостей: телефонуватимуть, вітатимуть з такою гарною датою та бажатимуть родинного щастя, міцного здоров‘я вельми поважні особи, знані не тільки на теренах Свалявщини, але і всього Закарпаття. Поміж них – ужгородець Павло Федикович, киянин Іван Мигович, свалявчанин Йосип Долинич, берегівець Михайло Сегеді, а також численні цімбори з інших сфер, колишньої міліції рідної Сваляви, Ужгорода, Києва. Звісно, багатьох колег, друзів, приятелів, ровесників і земляків уже на білому світі немає – у потойбіччя відійшли назавжди. Вічная їм пам‘ять! Однак надіється, що поздоровлять, без найменшого сумніву, колишні даішники та правоохоронці, з якими вірою та правдою закону служив і дбав про порядок на шляхах нашої області ще у 60-80-х роках. Транспорту, пригадує, було менше у рази, а мотоцикл із коляскою (як і міліцейський жезл!) вважався основним транспортниим засобом на трасі та незамінним атрибутом у боротьбі з аварійністю. А скільки розкрив ДТП – важко порахувати, адже понад 20 років служив у підрозділі, що обслуговував траси від Мукачева та аж до Рахова. 

– Маю сотні унікальних спогадів про тодішню роботу в органах внутрішніх справ, знаю чимало "секретів" оперативно-розшукової діяльності під час аварій на дорогах, – ділиться своїми міркування "пишучий" свалявський ветеран міліції Іван Папіш. – До преси, газетярів у мене особливе ставлення. Розкажу з цього приводу одну історію. Якось запросив мене тодішній начальник УМВС Закарпаття, генерал-лейтенант Володимир Сірик (разом із ним працювали свого часу у Мукачівському міськвідділі), якого, на жаль, серед нас також уже немає. Коли приїхав в Ужгород, одразу ж піднявся до його приймальні. Міліцейський начальник у лампасах відчинив двері службового кабінету та жестом запросив до себе. За столом сидів чоловічок невисокого зросту, а на широких плечах – кілька фотоапаратів. І знайомить нас: заступник начальника Свалявського РВВС Іван Папіш та письменник, фотокореспондент "Комсомольської правди" з Москви Василь Песков. – Я простягнув руку та кажу, що радий такій неочікуваній зустрічі з відомим журналістом і поцікавився, чим можу бути корисний, – продовжує Іван Іллліч. На таке моє запитання міліцейський шеф каже, що поїдете, мовляв, у район, газетяра з "Комсомолки" цікавить, як правоохоронці заготовляють на зиму для тварин корми. А коли точніше, то необхідно розказати, як міліція надає шефську допомогу селу та дбає про ситу зимівлю громадської худоби.

Це – лише один епізод із міліцейської служби, однак з неординарної ситуації закарпатський офіцер вийшов гідно. На Свалявщині кореспондент такого солідного столичного видання гостював три дні. Піднімався на вершечок полонини Стій, відтак фотографував спіробітників, які клали трави у покоси, ночував з вівчарями, побував у Плоскому, Дусині, Березниках, дуже активно спілкувався з простими краянами, та усе це записував на диктофон. Проводжати знаного репортера на поїзд до Москви прибули генерал Сірик зі своїми замами, а восени з‘явився репортаж про його закарпатсько-свалявські відвідини у популярному журналі "Человек и закон". Це видання читали мільйони, краяни, слід сподіватися, про нього не забули, як пам‘ятають і фото правоохоронця І. Папіша на 1-й сторінці. Дусинський свалявчанин довго зберігав цей унікальний номер часопису, залюбки показував і розповідав, як Песков на Закарпаття приїжджав. З подробицями, де у горах були печена картопля, бринза, студененька водичка та сливовиця, оповів цю історію також і мені, журналісту, знаючи, що буде цікаво. Звісно, з перших вуст почути про гранда радянської преси будь-кому було б інтересно, а мені – і поготів. Тож коли спілкуємося по телефону чи зустрічаємося у Сваляві, Дусині чи на іншій території, щоразу запитую, що іще цікавого згадалося з тої досить давньої історії.

Думає і каже: "У "записнику" маю чимало інших захоплюючих історій. Про окремі готовий розповідати вдень і вночі. Найперше про те, як у одному з санаторіїв відпочивав відомий учений, конструктор літаків, герой, лауреат, академік і т. д. Пильнувати за ним цілодобово зобов‘язані були співробітники спецслужб. Якось генеральний конструктор непомітно пішов у ліс по гриби, де й заблукав. На ніч у санаторій не повернувся. Зранку про це "НП" доповіли у обком, звідти дали "сигнал" у ЦК, дійшло аж до Брежнєва, "ворожі" радіоголоси пустили "качку", мовляв, ученого викрали та вивезли за кордон. "Зеленокашкетні" стражі запевнили: ворота держави на міцному замку, ніякого викрадення не сталося. Місцева міліція, солдати та прикордонники почали прочісувати ліси та кущі, аж раптом недалеко від Порошкова автомашини почав зупиняти незнайомець у плащі. Сповістили про це органи, і коли правоохоронці приїхали, запитали, хто він такий, тоді містер Ікс зізнався, що переплутав шляхи та заблудився". За словами І. Папіша, який працював у ДАІ, насправді це був академік-літакобудівник. І тільки тоді, коли доправили до санаторію й він опинився у кабінеті головлікаря та поспілкувався з Косигіним, всі полегшено зітхнули. "Усім, хто був залучений до пошуків, порадили забути про цей інцидент, нікуди, нічого та ніколи про нього не писати", – зізнається колишній співробітник органів МВС.

...Ось така вона, розповідь про людей, які на фото. У ній потроху переплелися картини епохи, рідного села Дусино та Свалявщини, інші цікаві миттєвості, містечкові історії тощо. Відрадно, що "героями" багатьох життєвих епізодів ставали К. В. Ішкович та І. І. Папіш, а нерідко й до них прилітав крилатий Пегас, даруючи свіжі думки й ідеї, які трансформувалися у замітки, інформації, статті, інтерв‘ю. Слід сказати, що раонний також залюбки друкували їхні дописи, писали прро цих людей тощо. Мені приємно, що таки і я нарешті розповів про земляків, які є не останніми людьми Свалявщини. 

Михайло ПАПІШ

На ФОТО: І.І. Папіш, К.В. Ішкович і М.Ю. Папіш (2016 р.)

  Надіслати другу