Коли закарпатський потяг у столичну даль загуркоче...

Коли закарпатський потяг у столичну даль загуркоче...
Про новий поїзд "Київ-Солотвино" та останній день роботи касира Берегівського залізничного вокзалу з тридцятип‘ятирічним стажем Єви Матійко.

 

Стаття, яку, любі друзі, ви читаєте, з‘явилася завдяки випадковому збігові обставин. Якось так вийшло, що я прийшов на залізничний вокзал нашого міста, аби написати коротеньку інформацію про новий поїзд "Київ-Солотвино" № 213/214. Натомість "виловив" значно більше фактажу та даних із життя цієї установи та окремих її працівників. Найперше мова – про білетних касирів, людей дуже потрібної професії, без яких нам просто не обійтися. Про їхню роботу, яка вимагає терпіння, уміння та знань – трохи нижче. А наразі про супер-новацію від "Укрзалізниці", яка зробила понад мільйон двісті п‘ятдесят тисячному Закарпаттю гарний подарунок – з‘єднала його східну частину (в основному Хустський район, Тячівщину та деякі села Рахівщини) з українською столицею.

Зокрема, потяг, що за вищезгаданим маршрутом почав курсувати у перших днях травня ц. р., з Києва вирушає по непарних числах (18 год. 34 хв.), до Солотвино прибуває о 13 год. 42 хв. Протяжність маршруту – понад 900 кілометрів (для порівняння: з Солотвина до Львова через Ужгород – майже 400 км.) До того ж Львова він прибуває посеред ночі – о 3 год. 20 хв., а відбуває в 3.46). Тобто є можливість вийти на перон і перекурити чи навіть каву попити. Звісно, якщо комусь о такій порі не спиться. У Мукачево потяг, який сформований із 19 вагонів – плацкартних, купейних і класу-люкс, прибуває о 8 год. 6 хв., а вже через 5 хв. вирушає на Батєво й у 10.45 на дві хвилини робить зупинку у Берегові та прямує далі: Боржава, Виноградів, Королево, Хуст, Тячів Тересва, Солотвино.

Перші відгуки про поїзд – позитивні, хвалять усі пасажири. Дебютний рейс також ніби виправдав сподівання та надії – усього пасажирами було "заселено" 55 відсотків поїзда. На перший раз непогано. Головне, аби ціни не йшли вгору, бо тоді багато хто їхатиме по старому. У зворотню дорогу відправка зі станції Солотвино – о 14.55, прибуття до Берегова 17.40 і вже через дві хвилини (17.42) – машиніст рушає у далеку дорогу. На Київ! Однак столиця буде наступного дня. А в Мукачеві можна "підсісти" о 20.24, а вже через 5 хвилин – відбуття. Між іншим, у Львові "пришвартовується" в 00.45, а далі курс на столицю – в 01 год. 08 хв. У головне українське місто на Дніпрі "солотвинський" потяг прибуває о 10 год. 05 хв. Отже, у дорозі – пів-дня та ціла ніч. Виспатися та відпочити можна досхочу.

Що стосується цін на квитки, то поїздка із Солотвина до славного града-Києва – у середньому 393 грн. (хоча є "білетики" як по 190, 220 (плацкарт) так і по 370 й 440 грн.). Дивини у цьому найменшої, бо навіть на "солотвинський" з нашого міста до Львова доведеться викласти за плацкарт від 63 до 90 грн. та від 110 до 140 у купейному вагоні (у аналогічному "київському" з Берегова до столиці Галичини поїздка обійдеться відповідно у 130 та 240 грн.). Люди, як вже встигли скористатися цим потягом, новий рейс не критикують. Тож будемо сподіватися, що його популярність щодня зростатиме. Просто одне дивує: чому дотепер не втілили новацію? Проспали її, виявляється, і керівники краю, і віце-прем‘єри, і міністри. А так до русинського краю просився такий ось потяг – із Києва та самого аж Солотвина.

Чия тепер заслуга запровадження цього одного з найдовших маршрутів на українській залізниці – сказати важко. У медіях фігурують два прізвища: екс-губернатора Закарпаття, а нині народного депутата Валерія Лунченка та міністра інфраструктури Володимира Омеляна. Від душі спасибі їм за травнево-транспортний "сюрприз".

У другій частині цієї невеликої публікації хотілося б розказати про білетного касира станції Берегово Є. І. Матійко, яка цій роботі віддала усе своє свідоме життя. Однак так сталося, що в один із днів тижня, який минає, вона востаннє продавала квитки. Написавши заяву на звільнення, жінка так і не "дотягнула" до пенсії. Які має наміри – не сказала, але біографію свою для читачів розповіла. Народилася вона у Новому Селі, що на Виноградівщині, а роботу касира у Вилку їй, вісімнадцятирічнй юнці, запропонував родич. Працюючи експедитором-провідником товарів на залізниці, подолав сотні тисяч кілометрів і добре знався у цій сфері, тож повважав, що кращої професії для дівчини не знайти. Спершу п‘ять років працювала у цьому селищі, відтак, починаючи із 1985 р. і аж дотепер – трудилася у касі попереднього продажу залізничної станції Берегова. Останні майже двадцять літ працює на пару з Марією Кадар. Жартома каже, що однофамілиця колишнього угорського лідера матиме іншу колегу. Однак пані Марія для нас персона не нова – ми про неї уже писали.

Нині через станцію нашого прикордонного міста в обидва боки проїжджають 20 пасажирських і дизель-поїздів, які щоденно перевозять як мінімум 1100-1300 пасажирів. Для транспортних вагонів – інше числення. А щодо каси попереднього продажу, то нині тут ажіотажу хоча й немає, але кілька десятків людей вона обслуговує щоденно. Замовляють квитки на найрізноманітніші напрямки: по Україні, в міста та регоіни Росії, Казахстану, Білорусі, Грузії, Вірменії тощо. До війни у зоні АТО до країни-сусідки їздили частіше, тепер пасажиропотік змілів у цей бік. Моя співбесідниця спересердя розказала, що зі своєю роботою за такий час зріднилася, навіть не увляє, як почуватиметься перші дні удома. Діти великі, син має тридцять три роки, донька трохи молодша. Вона із другим чоловіком мешкає у Батьові, на роботу в райцентр доїжджає на власній автомашині. Це – зараз, а були роки, коли зміна закінчувалася, а до поїзда у селище залишалося ще цілих дві години.

Бесіда із на сьогодні уже екс-касиром залізничної станції виявилася щирою та відвертою. Навіть не чекав, що "жінка у касі за вікном", яка попередньо продає на поїзди квитки, є милою та щирою, володіє таким цікавим фактажем. Усі реформації у цій сфері відбувалися на її очах, пані Єва може розказати чимало історій з життя пасажирів, касирів тощо. Із першого погляду "вираховує", хто перед віконцем каси – інтелігент, турист, заробітчанин, студент чи просто подорожуючий. Важливо й те, хто проводжає. Переважна більшість нав‘язує розмову, дехто цікавиться, як ім‘я касира, є такі, що розпитують про місто, обурються на порядки тощо. Воно й не дивно, адже у Берегові на залізнодорожній станції у кращий бік не змінилося майже нічого. Те, що на стіні меморіальні дошки, не значить нічого. Як усе було колись, ще за Франца Йосифа, – так залишилося і зараз. Щоправда, у залі для чекання немає навіть годинника, його стіни прикрашали картини, а тепер їх немає. Без бою "зникло" бюро знахідок, де загублені речі своїх господарів чекали місяцями. Не стало автоматичних камер схову. Пасажири, які не мають змоги залишити речі – або несуть їх із собою, аби тикаються по кутках, де можна їх зоставити. Двері на касах (у Берегові їх дві) загратовані, тож ніякі грабіжники тут не страшні. З цього приводу згадалася історія, як зловмисник, побачивши, що касир на хвильку вишла з приміщення, шулікою кинувся до шухляди та поцупив дві жмені грошей. Тодішня залізнична міліція згодом його знайшла, речі було повернуто до каси.

Найприкріше те, що у залі для чекання демонтовано опалення, взимку тут собачий холод, як і в касах. Зігрітися можна хіба на вулиці – тут є кафе, де запросто можна "остограмитися". Більшість пасажирів цим методом і "гріються", тож не замерзають. Словом, немає навіть грубок, хоча одразу ж виникло б питання: а опалювати чим? Дров немає, вугілля також, а про газ чи іще щось навіть не мріється. Вже не кажучи про таку проблему, як туалети. Вони тут допотопні, таких місць, де цар ходить пішки, немає, мабуть, у цілому світі. А скверик який був колись ошатний? Навіть не розказати та не описати. А нині тут зарослі, де зайці та куріпки скоро будуть жити. Одним словом, коли пані Єва прийшла сюди працювати, зовсім інші були порядки. Звісно, була інша суспільно-політична формація, але за 26 літ на станції не покращало майже нічого. Пам‘ятається, що колись тут працював кіоск "Союздруку", де періодику продавали пані Магдалина та Йовшко-бачі (Ронто). Зараз на місці торгової точки – пустка. Міські автобуси курсували зі станції залізничної до автовокзалу. Теж людям було зручно. Щоправда, тепер таксі чекають на пасажирів. Однак коли треба терміново, то кудись зникають.

У розпал нашої з Євою Іванівною Матійко розмови до нас приєдналася ще одна жінка-касир у формі – Марія Гейзівна Молнар. Вона теж не із новачків – бовтрадьчанка працює тут двадцять років. Розповіла чимало нюансів зі щоденної роботи касира. А відтак обняла свою подругу та колегу, мовляв, не тільки незвично, але й сумно стане без Єви – одна до другої за десятиліття спільної роботи звикли неабияк. Коли перерва – каси на миті зачиняли та собі мило щебетали. Пошкодувала, що у фотооб‘єктив Марія Кадар не попала, бо давно вже добрих і похвальних слів заслужила.

Натомість я пообіцяв: як тільки випаде така нагода, вона також позуватиме перед фотоапаратом. Ось у такій травневій ситуації з роботи працівника каси попереднього продажу білетів Берегівської залізничної станції звільнилася Єва Матійко – одна з найдосвідченіших касирів Ужгородського відділку Львівської залізниці. Розпрощалися під мотив протяжних гудків двох тепловозів, які у Берегові зустрічаються та одночасно від‘їжджають у різні боки у 15 год. 36 хв. Недарма кажуть, що колеса диктують вагонні...

Михайло ПАПІШ

 

19 травня 2017р.

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів

Залишити коментар:

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Необхідні поля позначені наступним символом:*