У багатьох закарпатських родинах пам’ятають і добрим словом згадують міністра-надзвичайника Василя Дурдинця

Зазначимо одразу: в краї таких сіл, де паводкові хвилі майже двадцятирічної давності топили їх двічі, набереться кілька десятків. А загалом каламутні води Тиси, Боржави, Латориці, Тереблі, Тересви, Ріки, Ужа наводнювали понад 250 сіл, селищ і міст, завдаючи краянам матеріальної шкоди, людських страждань, горя, сліз і навіть психічних розладів. Нерідко від того, як вода забирала із собою роками нажите добро, люди мліли. Такі гнітючі миті можна було спостерігати у багатьох регіонах. Зокрема, небачених ударів стихії заподіяли Лопухову, Королеву, Текову, Сасову, Бобовому, Чорнотисову, Варам, Четфалві, Бакошу, Свободі, Оросієву, Заріччю, Ключаркам та іншим селам. Звісно, тепер це вже хоча й гірка, але історія. Повеневі рани потихеньку заживають, однак героїзм, відвага, старання, зусилля тисяч людей – починаючи від міністра-еменесника та кінчаючи керівниками районів, головами сільрад, депутатами й активістами, – не забуті.

Отже, яка роль у приборканні великої води, рятувальних діях та відбудові населених пунктів колишнього міністра МНС, закарпатця В. В. Дурдинця? Аби довідатися, що знають про земляка та чи пам’ятають його у рідному Закарпатті, я побував у селі Варі. Воно, як уже повідомлялося, витримало на собі два потрясіння, удари двох великих повеней. Тим паче, що затоплювало його як водами Боржави, так і каламуттю Тиси. Особливо перепало урочищу Паллай, яке є своєрідним межиріччям і де на вісьмох вулицях мешкає третина варіївчан – себто майже 900 чоловік. У цьому прикордонному поселенні без особливих зусиль розшукав очевидців бурхливих повеневих часів листопада 1998-го та березня 2001 років. На цю тему розмовляв із багатьма: тут кожен другий може пригадати, як холодної осені й такої ж весни топило село, як рятували людей, як сюди приїжджали тодішній Президент Леонід Кучма з міністром МНС Василем Дурдинцем. На центральному майдані, що біля сільради, вони активно спілкувалися із постраждалими від стихії та намічали-міркували, як жити далі. Дуже багато роз’яснень дав наш земляк, тож нарід невдовзі угомонився.

А щоби жити далі, необхідно було відбудовувати практично “з нуля” понад 300 варіївських осель, які вщент зруйнувала вода наймасштабної повені в історії як цього села, так і Закарпаття загалом. Пройшло кілька років і Вари таки відбудували, тож за нові будинки, за “сьогодення” його мешканці можуть подякувати тодішній українській владі, насамперед її керманичам, які з розумінням підійшли до вирішення проблеми відновлювальних робіт. Насамперед докорінно змінилася та його частина, яка зазнала найбільше руйнувань. Будинки нової архітектури радують зір. У ранзі міністра МНС багато разів приїжджав В. В. Дурдинець, довкола якого завжди виникав гурт сельчан. Аніскільки це його не сердило та не дратувало. Він, згадують місцеві, із притаманною йому уважністю, прискіпливістю, терпеливістю слухав людей, ретельно фіксував усі їхні потреби, вимоги, нужди. У цій частині села хату споруджував також тодішній народний депутат українського парламенту В. В. Шепа. Якось вони тут зустрілися, та як добрі приятелі досить довго спілкувалися. Два Василі та ще й обидва Васильовичі – міністр і академік, мукачівець і берегівчанин – говорили про те, як іде відбудова житла, де українська влада повинна підсилити свою допомогу постраждалим людям, які питання у цьому плані необхідно окреслити та першочергово винести їх на розгляд ВРУ.

...Одразу ж за мостом через тихоплинну о весняній порі річку Боржава разом із колишнім головою КСГП “Тиса” Бертолоном Фюлепом ми зупинилися біля хати, що на розі двох вулиць. Мешкають тут пенсіонери Ірина Степанівна та Густав Густавович Філе (на фото). Вона є уродженкою Чопа, а він місцевий. Познайомилися ще у ті часи, коли вона була студенткою медфаку тодішнього УжДУ, а він заочно здобував освіту на загальнотехнічному факультеті цього ж вишу. Після одруження стали жити у Варах, тож вважаються його старожилами. Хоча у паводкові часи були значно молодшими. Та, попри усе, обоє залюбки погодилися поспілкуватися з приводу великої води, поринувши спогадами у ті трагічні та сумні події. У 1998 р., за їхніми словами, хата, що мала 130 квадратних метрів, розмокла та упала прямо на очах. Тріск і хруст було чути аж на березі. Пам’ятається, хвилі тоді раптово надійшли з боку Четфалви, де на Тисі не витримала її натиску розмита аж удвох місцях дамба. Багато про це писалося, телебачення мало не щодня інформувало глядачів про ситуацію як у с. Вари, так і в інших населених пунктах області.

Без перебільшення: то були трагічні та нелегкі часи, адже через земляні пробоїни мільйони кубів води за лічені години потекли та затопили спочатку невеличке село Четфалва, відтак перелилися через поля й дорогу, яка веде на Вилок, зруйнувавши ледь не пів-Оросієва. Решта каламуті пішла на Вари – не всі люди навіть устигли покинути оселі та переїхати у безпечні місця. Поспіхом хапали насамперед документи, хто мав, то й гроші, найнеобхідніші речі, що виносили у руках. Усе решта залишалося на відкуп стихії. Їй Богу, можна було з’їхати з глузду. Діти цієї родини, син Аттіла та донька Жужанна, а також старі на той час батьки Густав Карлович і пані Герміна (нині обоє, на жаль, покійні), були евакуйовані, вивозили їх військові та еменесники на “амфібіях” і човнах. І дотепер у очах картина, як вода розмиває стіни, ламається дах і все з гуркотом сиплеться-гупається у понад двометрової глибини каламутну воду. Тоді таким ось чином було зруйновано 302 будинки лівобережної частини Варів (більше шкоди повінь наробила хіба що у Бобовому – тут було підмито 334 будинки). Дуже оперативно розпочалася відбудова, до чого руки доклали як столичні, так і обласні та районні керманичі, сотні спеціалістів різних служб тощо. Починаючи з 1999 р., усі ці процеси координував новий міністр МНС В. В. Дурдинець.

– Ми всією сім’єю рік жили у дитсадку, – згадує те жахливе передзим’я нині вже пенсіонер Густав Густавович. – Докучали перші заморозки, тиснява, незручності, але якось разом з іншими витримали та зиму пережили. Починаючи з ранньої весни, взялися за спорудження нового житла. Роботи велися швидкими темпами, і коли зробили дах, то зі своїми пожитками перенеслися у нову хату. Згодом с. Вари відвідав новопризначений міністр В. Дурдинець, який завітав і до нас. Розпитував, як живеться, чим іще може допомогти влада, мовляв, почути це хоче із перших вуст, а не від чиновників.

А насамкінець щиро запевнив, що і Київ, і він особисто й надалі триматимуть питання відбудови у Варах під неослабним контролем. Говорив такою щирою, доступною мовою, що йому не можна було не повірити. Просив у разі якихось непорозумінь, труднощів, проблем неодмінно зв’язуватися з районною та обласною адміністраціями, виходити на очолюване ним міністерство та на нього особисто. На щастя, усе вирішувалося на місцях. Звісно, нюанси виникали, бо не без них, але скандалити не доводилося. Відтак разом із очільником РДА Андрієм Бігарі та з кимось із області подався вглиб цього мікрорайону, аби поспілкуватися з іншими мешканцями.

Не секрет, що тут багато ромів, але й із ними швидко знайшов спільну мову толерантний гість – міністр. Цигани, довідавшись, що він є уродженцем Закарпаття, почали казати йому: “Лоці-бачі”. На таке звертання він лишень добродушно засміявся. Роми раділи та тішилися, що поговорили з міністром. Уже звідти відбув до приміщення тодішньої сільради, яку очолював на сьогодні покійний Золтан Ковач. Тут провів нараду та розпочав прийом громадян. Звісно, людей прийшло небагато, адже він того дня обійшов майже усіх, хто зводив будинки після першого паводку.

Час ішов. Люди раділи, що страхи нарешті позаду. Одні свої житла відремонтували, другі були на старті, треті будівельні роботи завершували, четверті вже обживали свої оселі. Звісно, попереду всіх чекали опоряджувальні роботи, відтак думалося-мріялося, як будинки замебльовувати. Одним словом, чимало проблем із відбудовою потроху вирішувалося. Але душі варівчан, як і більшості краян, «співали» від щастя недовго. Минуло вісім чи дев’ять місяців, аж тут, як грім серед ясного неба, новий паводок. Сталося це після небачених дощів і танення в горах снігу. Стихія виявилася страшнішою за попередню. І знову, як і восени 1998 р., велика вода вихором увірвалася у життя закарпатців, ламаючи плани, руйнуючи відбудоване, псуючи нерви тощо. Вари вдруге опинилися у каламутному морі, люди змушені були тікати. Що не зруйнувала повінь тоді, сплюндрувала та понищила на цей раз.

Однак новобудови уціліли, хоча вода сягала майже триметрової позначки. Мабуть, задоволений був і міністр, адже спорудження нового житла по периметру затоплених територій контролював він особисто. Та й зводилися хати за сучаснішими, аніж доти, проектами. Звісно, будівництвом кожної окремо взятої оселі він не переймався, але темпами, робочою силою, забезпеченням потерпілих будівельними матеріалами цікавився повсякчас. Слід сказати, що будинок, хлів, гараж, родини Філе також вистояли, адже добротно було залито фундамент, вимуровано стіни тощо. Паводок 2001 р. спокійно можна було перечекати на другому поверсі, але ніхто, звісно, не ризикував.

Весняна повінь завдала чимало клопотів як сотням тисяч людей на Закарпатті, так і владі, українському керманичу МНС В. В. Дурдинцю у тому числі. Отоді йому вже знову довелося працювати понад силу, бо інакше не звик. Тим паче, що йшлося про біду земляків. Вони чекали його допомоги. Як уже вище акцентувалося, руйнації та шкоди зазнали навіть ті об’єкти, які витримали паводок дев’яносто восьмого року. Довелося подбати, аби не було жертв (хоча й так 9 людей загинуло). На ноги були підняті всі, хто тільки міг надати будь-яку допомогу: еменесники, військові, правоохоронці, медики, водники, інші служби. Між іншим, Г. Г. Філе працював у спеціалізованій автоколоні ПМК-193, що була розташована у Берегові, але керували нею із Мукачева. Каже, що мешканці с. Вари, як і всього Закарпаття, дуже добре пам’ятають не тільки паводкові дні, але й те, як, у яких умовах розпочиналося спорудження нових будинків.

Усі дуже чекали на допомогу з боку Василя Васильовича, очолюваного ним МНС, і вона, треба сказати, від нього надходила у різного роду вчинках – рішеннях, постановах, зустрічах у коридорах влади тощо. Тож він багато корисних справ записав до свого активу, залишивши про себе гарну пам’ять у родинах, які постраждали внаслідок повені та які опісля заново відновлювали свої житла. Вірилося, що Василь Васильович сповна вболіватиме за кожного краянина, який потерпів від примх погоди. Добрі та зичливі мої співбесідники з с. Вари від імені всіх односельців передали ювіляреві щирі поздоровлення з нагоди цієї світлої та радісної дати – 80-річчя з дня народження, побажавши йому міцного здоров’я. А насамкінець додали, що тямлять усі його післяпаводкові приїзди, опікунство, кажучи образно, великою бідою, яку Срібна Земля зазнала передостаннього року минулого століття та першої за ліком весни нинішнього тисячоліття.

І кожна хата, кожна вулиця, кожне облаштоване подвір’я – це така собі своєрідна шана та подяка людині-міністру, закарпатцю-земляку, який доклав максимум зусиль, аби полегшити фізичні та моральні знемагання у ті післястихійні роки. Можна ще багато писати на цю тему, але суть зводиться до одного: добрі справи В. В. Дурдинця люди пам’ятають і згадують добрим словом, він для них – істинний помічник-рятівник.

Михайло ПАПІШ

  Надіслати другу