Анатолій Герей: «Я фанат грибів, щоразу, як в Ужгороді, їдемо з друзями до лісу»

«В Ужгороді  буваю тиждень на місяць»

- Анатолію, ви узагалі в Ужгороді часто буваєте? Це, звісно, рідне місто – але у зв’язку із тренуваннями, виїздами – скільки часу вдається тут побути?

- Тиждень на місяць – я так підрахував. Зазвичай за таким графіком: два тижні на зборах в Києві, тиждень вдома.

- Тренуєтеся тільки в Києві – чи й удома також?

- І  там, і тут – на базі на Швабській. Займаюся із батьком , здебільшого, але є тут ряд спортсменів, майстри спорту, у яких вистачає майстерності для спарингів.

- Тобто вам потрібен професіонал певного рівня?

- А крім того ще треба, аби їх було багато – для можливості відпрацювати різні моменти. Високий противник, лівша, правша – ти ж не знаєш, з ким випаде можливість боротися наступного разу на змаганнях.

- То маєте таку команду противників тут – і в Києві так само?

- Так просто в Києві вона більша, там все таки збираються люди із усієї країни, 30-40 чоловік – ти собі можеш взяти будь-кого і відпрацювати конкретні прийоми.

- Скажіть, будь-ласка, на скільки закарпатська школа фехтування котирується на рівні Україні.

- Вона входить в ТОП-5% - це Київ, Харків, Львів, Миколаїв, Ужгород та Хмельницький ділять п’яте місце. Це визначається за результатами спортсменів на змаганнях. Наша збірна, там де я виступаю, по шпазі, йде третьою у світовому рейтингу – перед нами Франція на першому і Корея на другому місці.

- За рахунок чого такий високий результат?

- Це результат останніх двох років – нижче 4-го місця ми не опускалися. Це досить складно, бо рівень усіх зростає – якщо раніше виходив і не звертав уваги, чи це японець чи це аргентинець з тобою у поєдинку, то зараз багато тренерів-спеціалістів із Італії, колишнього Радянського Союзу, Угорщини, де були сильні тренерські команди роз’їхалися по всьому світу. І ти тепер не знаєш, хто за цією людиною стоїть – хто її готує, хто її тренує. Тому треба завжди бути на сторожі й обережно вести бій. 

«Спокуса, звісно, є, гроші там більші. Але поки йде мова про результат»

- А наша тренерська школа у фехтуванні так само високо цінується, як і спортсмени?

- На жаль, ні – виїжджають усі за кордон масово, у зв’язку із фінансовою кризою . Залишаються тільки старші тренери – для який існує мовний бартер, люди віком за 60. А молоді закінчують університет –й  у світ. Мої знайомі працюють тренерами в Китаї, Штатах, Канаді. Ті самі 800-1000 доларів вони можуть заробити  й тут десь в Києві, але їдуть за кордон.

- Вам так само постійно пропозиції надходять?

- Звісно, як і спортсмену, так і тренеру – але я поки що надіюся що мені таки дадуть квартиру, яку мені пообіцяли в Ужгороді. Уже понад рік тільки розмови йдуть.

- А що тримає тут вас?

- Раніше тримали Олімпійські ігри – це мрія кожного спортсмена. А зараз я підписав контракт на рік із Федерацією. В цьому році найголовніші старти – Європа та світ ще попереду, от закінчаться старти  – тоді будемо знову думати.

- Спокуса, звісно, є?

- Є, звісно. Гроші там більші. Але поки йде мова про результат, тут у мене достатньо хороші умови, де можна добитися результату. Крім того, у нас зараз непоганий тандем викристалізувався у збірній, ми можемо дати дуже високі результати. 

«Намагаюся пояснити, що спортсмен – це добра робота із доброю зарплатою, якщо ти того вартий»

- В Україні фехтування, на жаль, не надто популярний вид спорту – як агітуєте ставати спортсменами молодь?

- Так, якщо дивитися за стартами України – у нас на чемпіонатах збирається рік до року сотня фехтувальників – це досить таки мали на 40 з гаком  мільйонів населення. До прикладу, в Італії фехтувальників високого рівня біля 500 чоловік. Там традиції грають роль. У нас за великим рахунком мало хто знає, що таке фехтування. Зате в Парижі на змагання приходять, квитки купують по 10 євро. У нас останнім часом журналісти звернули увагу на цей вид спорту – тому люди хоча би почали мати уяву про фехтування.

- Це напевно ситуація обумовлена з обох сторін – ви почали вигравати, журналісти почали про вас говорити…

- Можливо, (сміється) – але раніше журналісти до нас не доходили. Але українські заліки проходять й далі для досить обмеженого кола любителів – це близькі та друзі спортсменів, або тих, хто має стосунок до цього виду спорту.

- То як усе-таки ви агітуєте молодь  приходити в цей спорт?

- Ми, прикладом, йдемо по школах, проводимо зустрічі, робимо рекламу, у нас є сайт. Я зі свого боку стараюся пояснити, що спорте – це  визнання, це непоганий заробіток – якщо ти добре виступаєш. Чому ні – ти займаєшся улюбленою справою, не вантажиш мішки на складі, йди працюй в спортзал – і матимеш результат.

«Із залами біда, в Ужгороді тренування закінчуються о 5-тій вечора, аби не платити за світло»

- До речі про спортзали – у нас їх достатньо для фехтувальників? Є де ставати чемпіонами?

- На жаль… І ця ситуація чомусь не міняється з роками. Не тільки із фехтуванням – а із спортом узагалі. Нам треба конкретні споруди. Зараз наші діти виїхали на збори тренуватися у Кострино – там просто нема умов. Поприїжджали люди з України, а там якась площадочка маленька – а має бути зал. Про плавання та тренажерний зал я узагалі мовчу.

У нас навіть під великим питанням наш зал для тренувань на «Динамо» в Ужгороді  – бо також хочуть закрити його взагалі – область не знаходить гроші на сплату комунальних послуг. Після 5-ї години ввечері зал закривається – бо треба економити світло. На опалення скидається батьківський комітет.

- Вас просять як людину з досвідом про тренування?

- Постійно. Я треную маленьких, дорослих,  навіть п’ятиборців. Є там категорія фехтування – якщо у ній спортсмен набере багато очків за рахунок того, що добре фехтує, то потім може уже, грубо кажучи, не влучити  в стрільбі чи не так швидко проплисти.

- Чого насамперед вчите? Які основні кити, на чому тримається фехтування?

- Основне - це самоконтроль, ти повинен усвідомлювати, які прийоми і в який момент варто зробити. Намагаюся людині пояснити: інколи треба не вигравати, а менше помилятися – і це приведе до перемоги. Часто люди хочуть показати в поєдинку все, що уміють, а далі достатньо двох прийомів, аби їх перемогти.

- Ваш батько – відомий тренер. Як ви ним співпрацюєте – яке із тренером? Як він сприймає ваші перемоги, поразки?

- О, він постійно тримає руку на пульсі! Навіть з Ріо я постійно телефонував – питав його думку про суперника, просив передивитися ще й ще раз відео із поєдинку… А так постійно спілкуємося, він постійно підказує, наставляє, направляє… Важко, до речі, коли батько та син роблять одну роботу – бо дуже багато не сходиться думок. В тому сенсі, що він бачить, що цей прийом треба робити так, а  я вважаю інакше.

- І як в результаті робите?

- Коли з ним тренуюся – я виконую його вимоги, коли без нього роблю по-своєму. Я відчуваю у 80% випадків, що  це виходить краще. Значить, це правильно.

«В Ужгороді найбільше люблю кав’ярні»

 - Як розслабляєтесь, коли не на зборах?

- Коли не на зборах, я теж багато працюю. Більше на фізичні навантаження акцент. Знаєте, у спортсменів є правило:  серце має постійно битися. Якщо тиждень нічого не робити – на зборах при навантаженні тобі зразу стане зле.

-  Для вас рідним містом, все таки, лишається Ужгород – кажете? Де вас тут найчастіше можна зустріти?

- Я найбільше кав’ярні люблю – із друзями там посидіти.

- То в якій кав’ярні Ужгорода можна найчастіше зустріти Анатолія Герея?

- В «Eat meі».

- А крім кав’ярень?

- Іще вдома я дуже люблю із друзями в гори виїжджати.

- Піший туризм?

- Ні, в ліс по  гриби. Їздимо  на Перечинщину. Я великий  фанат грибів. Навіть місця в тамтешніх лісах знаю.

- О, зараз якраз грибний сезон – то що, на полювання?

- Так, якраз чекаємо дощу – і тоді одразу на полювання. Гриби як трофеї, радість від них неймовірна. Потім сушимо, маринуємо, варимо.

- Наостанок – Анатолію, скажіть, яка ваша мета як спортсмена? Золота медаль на Олімпіаді?

- Ну що душею кривити – звісно, олімпійська медаль, я однозначно докладатиму усіх зусиль для того, щоб здобути хоча б бронзу, ввійти у трійку найкращих олімпійців-фехтувальників. Це не так легко – минулий сезон це довів. 

Джерело: uzhgorod.in

  Надіслати другу