Як закарпатським коломийкарям на сценах пів-Європи аплодували!

Відбір на конкурс "Веселі нотки" у Останкіно тридцять один рік тому не канув у лету – про нього пам‘ятають дусинці, свалявчани, чимало закарпатців. Щоправда, він був ретельний, серйозний, скрупульозний – дитячий шкільний ансамбль всебічно та прискіпливо "інспектували" тодішні ведучі московського Держтелерадіокіно Кіра Чен, Римма Мішіна, які з цією метою спеціально приїхали на Закарпаття. А журналісти Світлана Жильцова, Володимир Ухін та інші юними дусинцями опікувалися уже в Москві. "Відбірковий" тур концерту дивилося чи не пів-села у актовій залі шкільного гуртожитку, у саду. А коли було дано "добро", сельчани приїжджих журналістів і режисерів на руках мало не носили.

Завдяки спогадам свого односельця якось прийшла на згадку цікава епоха з життя Дусинської середньої школи, коли тут директорував Василь Іванович Мигович. Без перебільшення: у десятирічці по-справжньому вирувало культурницько-співоче життя. У ті часи "командувала" ним організатор позашкільної та позакласної роботи у сфері додаткової освіти дітей Едіта Петрівна Біксей (на жаль, на сьогодні вона уже покійна, похована у рідних Білках на Іршавщині, де спочиває також її чоловік, який директорував у цій же школі). У доброму розумінні цього слова масла у вогонь з цієї теми "підлила" її донька Еріка, яка нині живе далеко за кордоном – аж у Бельгії. Зауваживши, що часто читає статті про рідне Дусино, його людей, хотіла б, аби "Вісті Свалявщини" на своїх сторінках розказали про її матір, яка у школу цього населеного пункту прийшла з санаторію "Човен" у 1979 р. До слова, естафету добрих справ вона підхопила від свого попередника Івана Семеновича Сойми. Згодом талановитий, невтомний, енергійний педагог-співець організувала дитячий вокальний ансамбль "Дзвіночок", який через певний час перейменували на "Коломийки". Із цим співочим колективом, у який щохвилинно та щоденно вкладала душу та серце, об‘їздила чимало країн Європи. Були навіть у Москві, де брали участь у програмі "Веселі нотки", Білорусі, багато хто з тодішніх школярів тямить відвідини Кубані тощо.

Звісно, було це у той час, коли автор згаданих нотаток уже працював на ниві журналістики у іншому регіоні, тож здобутки своїх земляків-свалявчан фіксусав епізодично – із радіо чи преси. Унаслідок цього чимало яскравих сторінок згаданого періоду зосталися на нечисленних світлинах або ж у пам‘яті ще живих, слава Богу, земляків. У цьому списку, як уже згадувалося, учитель-географ, невтомний шкільний пошуковець Іван Семенович Сойма, багаторічний діловод загальноосвітнього навчального закладу, завжди ввічлива та культурна Марія Дмитрівна Папіш, колишній голова сільради Степан Андрійович Білас, тодішня працівниця райвідділу народної освіти Леся Федорівна Сайлер та інші. Тож їхніми коментарями, екскурсами для написання цієї статті спогадів скористався чи не найбільше. Отже, саме їм подяка за оцінку про минуле села та школи, "реконструкцію" тих культурницьких подій з приводу співочих "Коломийок" тощо. Словом, саме вони й розказали, що районка, обласні "Закарпатська правда", "Молодь Закарпаття" у 80-90-х роках минулого століття часто писали про шкільних співаків, адже юнаки та дівчата залюбки виконували десятки найпопулярніших коломийок, які, звісно, найколоритніше звучать на діалекті. А почути їх за межами краю, та ще й закарпатською мовою – це досхочу натішитися, намилуватися та відчути радість від милозвуччя місцевого говору. За словами пані Марії, яка також їздила із ансамблем виконавців, москвичі, а також кубанці, у Румунії, Старій Любовні (тодішня Чехословаччина), куди пролягали творчі шляхи-дороги малих дусинців, з неабиякою насолодою вслухалися у слова пісень, аплодували щиро та від душі.

– Спершу співочий дитячий гурт й насправді йменувався "Дзвіночок", – згадують у Дусині. – Але у зв‘язку з тим, що у його репертуарі звучали в основному закарпатські народні співанки, себто твори фольклорної тематики, то з ініціативи Е. П. Біксей вирішили трохи видозмінити назву колективу. Зійшлися на "Коломийках", бо їх не тільки найбільше співають, вони не лишень скрашують зміст програми, але й відображають сутність закарпатського життя. Як виявилося, цей "логотип" сприймався публікою, експертами аніскільки не гірше, аніж гурт із попередньою назвою. За педагогічну активність і пісенні успіхи Е. П. Біксей, увесь дитячий ансамбль було винагороджено груповою путівкою у літній табір "Молода гвардія" (м. Одеса). Їхали туди з радістю, немов на крилах пісень – хто там був, той знає, що це табірне чорноморське узбережжя дарує стільки наснаги й здоров‘я, як жодна інша дитяча установа. Зрештою, кращих за "Артек" і "Молоду гвардію" літніх молодіжних закладів просто не існувало.

Можна дуже багато говорити та писати про дитячий ансамбль, роль його керівника Е. П. Біксей у вісімдесятих. Як уже згадувалося, у Дусині ця щира, доборосердечна, безкорислива та вірна дружбі педагог-словесник появилася наприкінці сімдесятих, коли чоловіка П. М. Біксея з уже згадуваного санаторію перевели працювати старшим інспектором у Свалявський районний відділ освіти. Дружині, яка у школі, серед колег, учнів, односельців залишила помітний слід, доручили займатися позашкіллям цього навчального закладу, у якому на той час здобували освіту понад півтисячі дітей із Дусина, Росошів, Плав‘я, Тибави, Малої Мартинки, Лопушанки. Пані Едіта настільки старалася, що, маючи неабиякий хист до співів і музики, зуміла згуртувати вокальний ансамбль, назвавши його спершу "Дзвіночок", а відтак "Коломийки". Зробити відомим цей колектив виявилося непросто, але її потуги таки дали реальні результати. Дітки залюбки співали на різних урочистостях, форумах, вони були гостями людей праці, інтелігенції, скрашували своєю присутністю фестивалі, творчі вечори, вогники тощо. Відточивши віртуозність, майстерність, уміння, навики на сільських, районній та обласній сценах, невдовзі "Коломийки" стали учасником телетурніру "Веселі нотки", де зустрілися з ровесниками із Чебоксар, Грузії, Прибалтики, а також відомими композиторами Крилатовим, Пляцковським та іншими. Їхні "щедрівки по-закарпатськи" бачила вся тодішня країна, а листи-подяки, запрошення щодо співпраці у Останкіно, Дусино з усіх-усюд ще довго-довго приходили щодня десятками.

У цьому контексті хотілося б також сказати, що пані Біксей у Дусинській школі знайшлася не просто так, вона є уродженкою відомого на Іршавщині села Білки. У ньому жив і працював її талановитий батько Петро Миколайович Світлик. Народившись у 1901 р. у Імстичеві, він завдяки своїм багатогранним здібностям увійшов до плеяди не тільки закарпатських, але, зрештою, навіть українських культурно-мистецьких діячів. Був поліглотом, бо знав кілька мов, угорську, єврейську у тому числі. Маючи педагогічну освіту, формував у дорадянські часи шкільництво у Давидкові, В. Бичкові, сусідній Кушниці, підтримував ідейних людей з числа робітництва, інтелігенції, церковних хористів у тому числі. Одним словом, піснею і ділом сприяв відродженню закарпатського краю, землі наших батьків і дідів, цінував власну свободу, свято оберігав заповіти пращурів бути простими, поміркованими, мудрими. Його нечисленні твори вражали далекоглядністю і винахідливістю, у яких народну творчість, співанки вважав скарбом свого народу. А народознавчі статті свідчили про широкий кругозір у філології, культурології, етнографії тощо. Починаючи з 1930 р., він своє учительське серце дарував учням багатьох поколінь Білок до самої смерті у 1973 р. Тож донька із самого дитинства, як і решта її братів і сестер, перебувала у полоні пісні, співу, педагогіки, творчості, перейнявши цей учительський шарм, культурно-мистецьке життя від знаного батька. Благо, що у Дусині, куди її закинула доля, не тільки розкрилися ці та інші її якості як самобутнього педагога, але вона продовжила невмирущу справи свого батька. Ця мужня жінка до останнього подиху навчала хлопчиків і дівчаток тонкощів музики, співів і мистецтва загалом. Слід також сказати, що змушена була працювати на рядовій посаді, адже за тодішніми порядками не дозволялося, аби керівні посади у одній установі займали чоловік і дружина.

Що стосується світлин, на одній із них з баяном-нерозлийводою Е. П. Біксей під час відкриття дитсадка у с. Росоші, на другому вона (справа) з молодшою групою "Коломийок", біля неї зліва направо Оксана Метенько, Діана Денис, Ярослава Сойма, Мирослава Гуйван. Звісно, ці тогочасні школярочки нині вже також мами, своїх діточок водять до школи, але ті яскраві епізоди зі свого пісенного життя тямлять і завжди згадують з усмішкою, залюбки та з добротою. На третьому знімку біля мікрофона – Людмила Сойма, чарівний голос якої добре знають у селі (до речі, дві сестри Славка та Люда, які у дівоцтві мали це "географічне" прізвище – також педагоги, одна з них має навіть музичну освіту та працює за фахом у місті Ужгород). У другому ряду: юні голоси Євгенія Русин, Світлана Портяник, Людмила Поцко, Світлана Мигович, Михайло Біксей, Сніжана Папіш під акомпанемент учительки виконують в‘язанку народних пісень. Так і вчуваються мелодії про рідний край, землю предків, синє та бездонно-блакитне небо, рідну оселю, нешироку стежину, що веде до батьківської хати. А ще – веселий дитячий сміх, радісний гомін тощо. Хіба є щось на світі дорожче за це, за рідну малу та велику Батьківщину? На останніх двох фото – наймолодші співаки Оксана Фізер і Михайло Біксей (саме вони удвох із Павлом Портяником-меншим були учасниками того дитячого вокального ансамблю "Коломийки").

Ще цікавий штрих із приводу цієї теми. Слід сказати, що усі дітки – у гарних костюмах-вишиванках. Отже, коли про них ще навіть не говорили, у Дусині цей національний одяг уже носили. Інтересно й те, як його та взуття для діток шили? Перед тою пам‘ятною поїздкою до Москви ажіотаж панував не тільки у освіті Свалявщини, але й області. Уже не кажучи про Дусино, де багато зусиль до цієї справи доклали Наталія Козар, Марія Гебеш, яка тоді працювала шкільним учителем трудового виховання. І за такий містечковий патріотизм, що згодом перероріс у більш масштабну любов до рідного краю, доземний уклін учительці Е. П. Біксей. Будучи членом КПРС, вона не боялася виховувати цю рису у дітей. Відрано, що питаннями патріотизму тут переймалася задовго до здобуття української незалежності. Вона, на щастя, її застала, та шкода, що у досить молодому віці (1992 р.) з життя пішла.

Та, попри усе, память про цю жінку-педагога з великим і добрим серцем, світлою душею, яка дбала про культурне та духовне відродження народу в одному окремо взятому закарпатському селі, живе у багатьох дусинських родинах. У цьому переконався, коли на згадану тему поспілкувася зі своїми земляками. Насамкінець хтось із них зауважив, мовляв, один у полі не воїн. Натомість Е. П. Біксей якраз і була тим воїном, який зумів створити, згуртувати у школі співочу дитячу команду, яка село Дусино та його десятирічку показала мало не всьому світу. Дбала про духовне і культурне відродження сельчан. Тож нащадки дусинців повині пишатися, що у школі працював такий славний педагог, який вже тоді пропагував традиції рідного народу.

Петро КРУК

  Надіслати другу