Віталій Єпішев: «В Ужгороді вперше в Союзі побачили перший штучний супутник Землі»

Цьогоріч Лабораторія космічних спостережень УжНУ святкує 60 річницю від свого заснування. Напередодні ювілею ми поспілкувалися з її керівником, кандидатом фізико-математичних наук Віталієм Єпішевим, про засновницю ужгородського спостережного пункту за космосом, його багатолітню керівницю Мотрю Братійчук, основні віхи розвитку та перспективи космічної науки.

Віталію Петровичу, точкою відліку космічних спостережень став 1957 рік…

- Так, саме цього року готувався до запуску перший штучний супутник Землі. Для стеження за ним були визначені точки спостереження в різних місцях СРСР. При виборі цих точок пріоритет мали вищі навчальні заклади, адже профільних спеціалістів у потрібній кількості в СРСР ще не було. Обсерваторії теж розкидані де-не-де, і тому не могли забезпечити безперервного точного спостереження.

Тому влітку 1957 року для навчання фахівців у Середній Азії, в Ферганській долині, проводили заняття, на яких вчили визначати координати об’єкта відносно координат зірок. Якщо сказати просто, то в долині знаходилися спостерігачі, а на горі «бігла» людина з ліхтариком. Спостерігачі мали навчитися робити прив’язку цієї світлової точки до зіркових координат.

У той же час з Києва до нас прийшла працювати Мотря Василівна Братійчук. Вона закінчила фізичний факультет КНУ,  навчалася в аспірантурі за спеціальністю астрофізика. Відтак, вже мала певний стосунок до неба, знала специфіку роботи, тому потрапила до переліку людей, яких і підготували до спостереження за супутником в тій самій Ферганській долині.

Коли Мотря Василівна приїхала в Ужгород, у неї було завдання підібрати команду. На її пропозицію долучитися до спостережень радо відгукнулися студенти третього курсу. Відтак, вона підготувала з десяток студентів,  навчила користуватися секундоміром,  картою зоряного неба, засікати час і визначати, на фоні якої зірки пролетів об’єкт.

Ввечері 6 жовтня 1957 року в Ужгороді, вперше в Союзі, побачили перший штучний супутник, і що дуже важливо, була прокладена його траса на фоні зоряного неба! Через 2,5 хвилини супутник побачили у Пулковській обсерваторії в Ленінграді. Там навіть певний час претендували на те, що це вони перші його побачили, але нещодавно я був на міжнародній конференції, показав науковцям карти, щоб трохи заспокоїлися. І тепер вони пишуть, що отримали перші фотографії, а траса залишилася за Ужгородом.

Трасу супутника в Ужгороді прокладали студенти. При чому виявили два об’єкти! Згодом з’ясувалося, що ще одним об’єктом є третя ступінь ракети, яка літала зразу за супутником. Радисти через свої прилади її не побачили, а у нас засікли. Навіть певний час не знали, що з цим об’єктом робити, який з них супутник, а який щось інше, думали навіть що то якесь НЛО. І потім через кілька днів розібралися, що це ступінь ракети.

Потім, коли дивилися по часу, які точки  клалися на карту, то виявилося, що першою була точка Іллі Алексахіна. Так він, студент 3 курсу фізичного факультету УжНУ, увійшов у історію відкриття космічної ери. Його точка виявилася першою на карті. За це він отримав у нагороду - 30 карбованців, на той час це були немалі гроші.

Коли реєстрували супутник, на Кальварії, там, де зараз обсерваторія, зібралося більше 200 чоловік. Всі стояли з картами та приладами.

- Розкажіть будь-ласка про Мотрю Братійчук детальніше.

Роль Мотрі Василівни є визначною, вона є натхненницею створення Лабораторії  космічних досліджень. Коли вона приїхала до нас, то читала загальний курс фізики, механіку й оптику. Мотря Василівна була юною й з молоддю відразу знайшла спільну мову.

Слід сказати, що у Мотрі Василівни «вміщалися» дві різні людини: на роботі вона вижимала зі співробітників максимум, там була строга дисципліна. У спілкуванні ж зі студентами вона була надзвичайно делікатною, її дуже любили. Вона багато їздила на велосипеді, ходила з студентами в туристичні походи у Карпати, любила приймати студентів у себе на квартирі, спілкувалася з ними під келих червоного вина. Студенти запрошували її в гуртожиток, разом проводили час, пісні співали під гітару.

На роботі ж вона була зовсім іншою, вимагала від нас жити роботою. Це й формувало високий результат діяльності нашої Лабораторії. Мотря Василівна не завела сім’ю, оскільки всю себе віддавала науці. Днем в неї були заняття зі студентами,  ввечері - спостереження.

Як склалася подальша історія станції космічних спостережень?

Станція космічних спостережень поступово розросталася, а в 60-х роках була побудована більш серйозна інфраструктура. Місце, де зараз знаходяться телескопи, визначив Мстислав Келдиш, академік, Президент Академії наук СРСР, один з «батьків» космічної програми Союзу.

Я ж поступив в університет у 1964 році, а вже через рік потрапив у космічну лабораторію. На той час працювало всього четверо співробітників. Всі решта – студенти, які дійсно дуже цікавилися астрономією.

Метровий телескоп ТПЛ-1М. Використовується при спостереженнях далеких космічних об'єктів.

Мені там дуже сподобалося. Відпрацювавши у Лабораторії упродовж другого курсу я залишився там і на літні канікули. А на третьому курсі, в 1966 році, я вже був зарахований на роботу, про що є запис в трудовій книжці. Ми з однокурсниками були вже другою хвилею - перша навчалася в аспірантурі. До речі, вже на четвертому курсі я був відповідальним за зміну, збирав результати спостережень від студентів, перевіряв їх, кодував і відносив на пошту.

Коли розпочалися фотографічні спостереження, то Ризький завод, який виготовляв оптику, першу фотокамеру передав місцевій станції спостереження, а другу отримали ми. Станцій спостереження в Радянському Союзі було близько 48-ми. Але потім, в кінці 60-х, лишилися три базові станції, які стали оснащувати відповідним обладнанням. Це були Рига, Звенигород (під Москвою) і Ужгород та  дві невеликі станції на Сахаліні і в Алма-Аті.

Наша робота була побудована на ентузіазмі. Люди, які працювали тут і продовжують працюють – справжні фанати своєї справи. Взимку було досить холодно, бувало ми навіть  обморожували брови. За 14 годин спостережень ми фіксували до 40 супутників! Треба було «на зубок» знати ці зірки, карту зоряного неба, щоб потім швидко визначити шлях супутника. Коли ми вже стали більш досвідченими, то активно їздили на наукові конференції.

Колектив ЛКД біля павільйону телескопу АВР-2. 

У 70-х роках ми встановили великий телескоп, привезений з Німеччини, з лінзами Carl Zeiss. За його допомогою ведуться спостереження за геостаціонарними супутниками, до яких 38 тис. км. В Союзі закупили 5 таких телескопів і один з них дістався Ужгороду. Це чудовий телескоп, який в собі поєднує два типи -  фотоспостереження за супутниками, що швидко рухаються, а також він є астрономічним - за його допомогою можна вести спостереження за зірками, іншими небесними тілами. На ньому ми з колегою Степаном Ігнатовичем, налагоджуючи телескоп для роботи, вперше в Україні побачили комету Когоутека.

Знаю, що ви маєте базу в Деренівці. Там також ведуться спостереження?

Так, ми маємо там три телескопи, там спостереження робити краще, оскільки вони ведуться далеко від міста і уночі менший потік світла. В Деренівці наші хлопці самі й зводили павільйони для спостережень, й займалися благоустроєм. На початку 90-х ми отримали туди один телескоп з Риги. Коли в них відбулося оновлення технічної бази,  то вони нам свою попередню апаратуру віддали безкоштовно, тоді як на ринку її вартість – близько 100 тисяч доларів. Зараз там на трьох телескопах працюють двоє наших співробітників й хлопці дійсно «зашиваються» на своїй роботі.

Біля сучасного телескопу «ЧВ-400» в пункті Деренівка, разом з колегами з Мукачівського Центра контролю космічної обстановки, 2016 р.

Зараз ми зареєстровані в міжнародному центрі по спостереженню за астероїдами, ведемо фотометричні дослідження. До речі, частина фахівців з євпаторійського центру національного космічного агентства після окупації Криму переїхала до нас, в Мукачево і ми їм допомагаємо. Роботи є справді багато і що дуже потрібна молодь, яка б «хворіла» зоряним небом і мала бажання його досліджувати.

Розмову вів Олексій Шафраньош

Інформаційно-видавничий центр УжНУ

  Надіслати другу