Телевізійник Віра Кобулей — професійний інтегратор всеукраїнської позиції Закарпаття

З витоків її намірами було примножити, в силу вроджених творчих нахилів, духовне поле України. Та й місце народження — світле село Голубине Свалявського району — до цього ненав’язливо підштовхувало. Дивною своєрідністю! Краса рідної землі вводила дівчину в ауру дивовижного збентеження: «Це все має бачити світ!» Тому в освіту вона пішла не за прагматичними економічними стимулами, а вирішила стати театральним режисером і сценографом. Сценою ж обрала свою країну. Таку освіту дав Київський інститут культури імені Олександра Корнійчука. Перед тим належне підгрунтя дістала в Хустському училищі культури — колисці Карпатської України. Там улюблений наставник Всеволод Майданний усіх навчав любити не себе в мистецтві, а мистецтво в собі. Він співпрацював з яскравим представником Закарпатської школи живопису Юрієм Герцом в руслі фанатичної присвяти обох театральній справі. Та й В.Кобулей блискуче тоді зіграла роль Наталки в п’єсі Олександра Корнійчука «Пам’ять серця». Відтак цілком удались іспити в Києві, вступила в інститут культури  поза конкурсом. Київ став, за її визнанням, величезною школою її розвитку.

Потім були розмаїті фахові ступені розвитку в рідному краї. Спершу праця в Теребовлянському училищі культури, потім обласний Будинок народної творчості. В останньому спізналася з Оленою Мейсарош-Фединишинець. Вона сповна передала їй генетичну потребу любити рідну землю, своїх одухотворених людей, їх творчість. Тому вдалася і до фольклористичної стезі — записувала невтомно народні обряди, звичаї. Було й обласне управління культури, але не запліснявіла в чиновництві. З цікавістю для себе й учнів викладала в Ужгородському музичному училищі барвистий предмет — культуру української мови. Вчила інших, щомиті вдосконалювалася сама. Диви, запросили й на обласне телебачення. Незвично. Вагалася. Ще мама говорила, ніби давні японці: «Всі знання тобі згодяться…» Воно то так, але перед людьми, на екрані?.. Та ні…

Дмитро Воробець, тодішній імпульсивний голова обласної телевізії, не полінувався запросити талановиту претендентку і вдруге. А потім зняв калап — припросив і втретє. Підкорив, зрештою, її дивною фразою: «Не бійся нічого. Для того, щоб знати смак яйця — зовсім не обов’язково його відразу знести…»

Ця оригінальність і подолала нерішучість. Почала з близького — уроків історії музики, зробила програми щодо становлення камерного хору «Кантус». Так і пішла з 25 січня 1993 року розмаїта робота, втягнула в свій творчий вир. Її програми залюбки транслювали національні телеканали. Сприяв у тематиці, скажімо, тодішній очільник Рахівщини Михайло Даскалюк, котрий надавав усі можливості для роботи в цьому неповторному районі. Якось вийшли з ним на гору Буркут, а на все видноколо — дві веселки. Вони ніби показали Вірі духовну велич цієї людини. З оператором Володимиром Дудою написали, приміром, і матеріал про неповторного умільця Володимира Доробана, котрий по-митецькому робив з повною ідентичністю дерев’яні церкви Закарпаття з… сірників. А Степан Молдавчук, звідти ж, мав про кожну рослину багатоколірного довкілля свою коломийку. Це теж відобразили на всеукраїнських каналах, коли поїхали до нього з Галею Іларіоновою в гори. Вправний сюжет українське телебачення показувало аж десять разів.

А тут у мистецькій редакції започаткували цикли за підтримки резонансного письменника Дмитра Кешелі «Духовні обереги» з прононсом щодо місцевих звичаїв, традицій і обрядів. Були затим цикли «Світ захоплень», «Ім’я твоє» (про значення кожного людського імені та визначальний уплив його на окрему людську долю). В інших передачах теж навчали як виховати справжню неповторну українську особистість. Була в активі Кобулей і жива реалізація її режисерських здібностей — «На фіглі до Марьки Голубинської».

Вдячна за це Юрію Глебі з Іршави, котрий допоміг знайти місцеву родину, яка вміла імпровізувати, показати себе в реальних життєвих гумористичних темах. Потім був твір і про Софію Малильо, справжню українську патріотку з репресованої комуністами щирої сім’ї, під назвою «І ожила душа в соборі слова». Софія теж дала можливість Вірі зрозуміли які, залюблені в Батьківщину, люди живуть у нас. Новий цикл «Русинська родина», що продовжується і досі, дав можливість здивувати світ нашими неповторними традиціями, особливостями давньої, філігранно стабілізованої автором закарпатської говірки. Чимало з виданого матеріалу знімав на високому рівні Іван Костик, за що телевізійник дуже йому вдячна. А різним передачам про місцеві рослини з поетичними текстами цілком і мудрі японці могли б позаздрити. Вони дають можливість усім продивитися своє довкілля, подолати жупел сепаратизму, який у тому, що єство людське проймає жадоба наживи, свої сараї та хати стають визначальним фактором у життєписі, розділяють різні групи людей по таборах, убивають духовну національну єдність. Втім, від такого великою мірою потерпає Україна в усіх регіонах. Тому краса, за Достоєвським, має порятувати світ.

…А Віра Кобулей продовжує фантазувати, отримувати за це високі премії на міжнародних конкурсах. Тим більше, що на п’ятдесятиріччя, чоловік подарував свою відеокамеру. Можливості пізнавати світ в телевізійному вимірі збільшилися. Це для неї головне. А сараї, хижі? Це не для Віри Кобулей. Такі, як вона, дарують нам віру, надію та любов.

Василь ЗУБАЧ.

  Надіслати другу