Людина з-за столу має встати напівголодною...

У статті – нотатки про те, як живе та колись жила ця славна мешканка свалявського села, яке своїми хатами розкинулося у місцині, звідки видно одні тільки гори та ліси…

Старожили – патріархи того чи іншого роду...

Здавна у моїй газетярській творчості повелося, що пишу про старожилів: як свалявських, так і закарпатських загалом. Були серед них і понад столітні дідусі та бабусі, а таких, кому за дев‘яносто – не порахувати. У робочій папці – десятки статей і фотографій, занотовані у блокнотах із цього приводу цікаві їхні спогади, думки, історії, унікальні оповіді, співанки, казки, які так і манить деколи переглянути. Адже вони вертають у періоди зустрічей з цими людьми, які відбувалися як у вісімдесятих і дещо згодом, так і тепер. Словом, аналізуючи секрети їхнього довголіття, розпитую-цікавлюся, яке воно, життя, у епоху їхньої молодості, як вони порівнюють ті часи з теперішніми тощо. Хто б і що не казав, а тема про довгожителів – благородна та чудова. Вона гідна поваги до тих, хто літа свої прожив порядно, достойно та цінно, не розгубивши намарно жодного дня. Та й узагалі, спілкування зі старожилами – це цілий скарб, масштабний пласт цієї соціальної теми. Як сказав би поет, це – окрема життєва повість існування людей-патріархів на білому світі.

Я щасливий, пані Маріє, що пишу про вас

Отож, дорогенька пані Маріє, зізнаюся щиро: я про ваші літа не знав. Жили ви тихо та скромно, славилися роботою, материнством і скромністю. Натомість я щасливий, що того вересневого дня прошкував центральною вулицею Дусина й уздрів, як ви із чарівними доньками Магдою та Ганною збирали на обійсті, де росте нестара ще грушка, плоди. Привітавшись, напівжартома зауважив: на жаль, цьогорічна осінь скупо «винагородила» людей фруктовим урожаєм. Відтак вас запитав, чому рік такий бідний на яблука, сливи, груші, черешні, вишні, абрикоси, навіть горіхи, ліщинові у тому числі, такі нерясні? Натомість ви, примруживши око, згадали весняні заморозки та чомусь голодну післявоєнну пору, коли так само холодні ночі кінця квітня завдали непоправимого удару уже розквітлим деревам. Навіть здивувався, що так усе добре запам’ятали. Бо де на той час ще нічого не брунькувало, там трохи щось уродило – плоди почали в’язатися пізніше. У підсумку, мовилося, взимку не буде яблук і грушок, не кажучи про сливи, які горянам завжди дарували силу, снагу, бадьорість і життєвий темперамент. Не міг заперечити, бо й насправді, навіть компоту та леквару не буде з чого зварити. Знаю: люди вашого віку на цьому жили та здоровими були.

Каші та квасне – це вітаміни для організму

...Як пам’ятаєте, спершу пожартував, мовляв, навіщо бабуся нишпорить під деревом і шукає у траві грушки? А коли довідався, що без них не уявляєте довгих зимових вечорів, зрозумів: до цілющих плодів і вару з них ви звикли з молодості, якщо не з самого дитинства. Запам’ятав і навіть у заголовку написав, як ви трактуєте своє довголіття: «Вставати із-за столу, ранкового чи обіднього – значення ніякого немає – потрібно з легким почуттям голоду, а ще необхідно харчуватися натуральними продуктами, побільше їсти овочів, фруктів і всякої кваслини…». А квасне – це для організму найкраще пожива, найліпший, як кажете, вітамін: яблучко, капуста, молочко, щавель, ожина, інша дикоростучість тощо. Ні для кого не секрет, що джерелом буття і чудових років, також є низка інших правил: нікому не бажати зла, не мати заздрощів до людей, не сердитися, вдовольнятися малим, бути привітним до всіх і більше посміхатися – саме за таким принципом живе старенька дусинська жінка. Від вашого імені ці «правила» коментувала старша донька, яка залюбки розповіла про звички, які вам притаманні. «Мама без каші чи калачів не обходяться й дотепер, – мовила Магдалина, – а те, що «натовче» своїми руками чи перемеле, є для неї найсмачніше. Тісто замісить і лашку накачає – на всю родину. Без цієї їди не може ані дня, бо легко жується та ковтається. Згадали навіть жорна, якими колись перемелювали пшеницю, овес, горох, кукурудзу тощо. Вони також у цій родині зберігалися до останнього часу. А куди це давнє ремесло пропало – невідомо. Довідався: на вашому столі має бути максимум натурального, і якби не хліб, то без магазину могли б запросто обійтися.

Син у найважчу хвилину пішов боронити країну

Між іншим, на подвір‘ї цієї родини ми спілкувалися недовго. Відтак, аби автор цих рядків не сумнівався в істинності довголіття ґаздині, доньки принесли з будинку матері кофтину та її паспорт, ставши «для фото у газету» з обох боків біля неньки. Зліва на світлині – ровесниця Ганна, з якою ми ходили в один шкільний клас. Вона, як і старша на два роки Магда, також згадала цікаві миттєвості з неньчиного довгого життя. Наголосила: у шістдесят сьомому у перший клас її привела. Ніжно та мило рідну матір обняв син-богатир Михайло у камуфляжній формі. Виявилося, що він відстоював мир і незалежність у АТО. Назвавши свій позивний "Хорват", сельчанин не бив себе у груди, мовляв, я герой, бо воював, а стиха мовив: "Пишаюся, що у складі одного зі з‘єднань українську землю на фронті і дусинець Мішко Ганькулич захищав..." Вірю, що і ви, як мати, і вся родина пишаєтеся 54-річним сином, який на сході нашої країни зі зброєю у руках боронив Україну. Розумію, цим абзацом ще більше розтривожу вашу, шановна пані Маріє, стареньку душу, але не можу не написати, що одному з ваших синів довелося одягнути військову форму та стати у військовий стрій у найважчу для країни годину. Зброю у руках держав не будь-де, а у Пісках, де свого часу був найгарячіший плацдарм. Витримати на передовій, у окопах і бліндажах, до того ж під прицільним вогнем сепаратистів аж 350 днів – це великий подвиг воістину мужньої людини. Слабкому духом це навіть не під силу. Слава Богу, що живий повернувся додому. У нього – свої сімейні проблеми, однак благородні сестри допомагають брату усім, чим тільки можуть: і словом, і ділом намагаються стишити напругу життєвих буднів, тривог, сум‘ять тощо.

І чужим дітям замінила рідну матір, і своїх народила

Довідався, що у сім‘ї дусинських Ганькуличів є старший син Іван (1954 р. н.) і наймолодший Олекса. Однак порозходилися та пороз‘їжджалися, мешкають навіть на Івано-Франківщині. Але матері постійно шлють привіти. Добре, що є мобільні телефони, тож рідні голоси одні одних чують частіше. Пишаються, що ненька дожила до таких чудових років. Однак біографія співбесідниці вабить не тільки цим фактом, але й тим, що родом вона із сусіднього села Мала Мартинка. А її чоловік Петро був із 1915-го р. н., тож йому, якби жив, цьогоріч виповнилося б 102 роки (до слова, помер у 1978 р.). Найменший син ще був дітваком. Про прізвище. У дівоцтві мала оригінальне – Мельницька, а в Дусино прийшла наприкінці сорокових. Ось історія. Навідалася якось до родички. Аж тут несподівано познайомилася з Петром Ганькуличем, який на той час уже був удівцем і виховував двійко маленьких крихіток – Марійку та Гафійку. Почувши гірку сповідь, навіть сама незчулася, як погодилася стати його дружиною та матір‘ю (хоча й нерідною) двох доньок. Настільки їх пошкодувала, що не змогла відхилити пропозицію дещо старшого від себе чоловіка. Мовляв, у такому віці та зостатися сирітками – це і тривога, і біль, і жалість, і сльози воєдино взяті. Ось так маломартинківчанка стала жителькою сусіднього Дусина, а чоловіку згодом народила ще п‘ятьох дітей. Щаслива, що всі семеро жили подеколи хоча й сутужно, але у щирій дружбі. Завжди прагнула, аби старші навіть не відчували, що виховує їх нерідна мати. У щічку малих цілувала так само ніжно, як своїх власних. Звісно, як і більшість у ті часи, вони не розкошували, хату дерев‘яну мали. Хоча батьки, а згодом і діти завжди сумлінно працювали. Коли виросли та свої сім‘ї завели, неодмінно поради давали, що жити на цій землі треба чесно. Зрештою, від цих настанов аніскільки не відступить і пані Марія, яка 7 липня ц. р. святкувала 93 день народження.

Ніколи не сиділа без роботи...

Час летить нестримно. Як дасть Усевишній здоров‘я, а цього їй бажають родина, знайомі, односельці та читачі райгазети, наступного літа вона святкуватиме 94 роки. Що у такому віці порадить довгожителька своїм дітям, онукам і правнукам, яких у неї багацько (між іншим, онуків має аж шістьох, найстаршому Івану уже сорок літ)? Бажає їм добра та щастя. І завше та всюди бути людьми. Хоча ця зичлива та добродушна бабуся чує та бачить, скільки на світі горя, прикрощів і всяких бід-тривог. Найбільше її дивує, як це одні живуть у палацах, а інші бідують. М. І. Ганькулич добре тямить минуле як Дусина, яке для неї стало рідним, так і Малої Мартинки, де народилася та дівочила до тієї знакової зустрічі зі своїм покійним чоловіком. Завершуючи свою невелику сповідь, старожилка просить наголосити, що ані дня не сиділа без діла, завжди руки були в роботі: як не у хаті, так по господарству. А ще ходила до церкви, де і Богу помолилася, і з сельчанами поспілкувалася. Зараз не наважується – неблизько. Як стане слизько – сидітиме у хаті. Однак особливо не переймається, бо дві доньки поруч, які обожнюють свою матір, а ще більше люблять слухати її спогади про минувшину. Ганна, зокрема, зауважує, що ніби про все нею розказано, а вже на другий день з вуст неньки чути нову, ще захоплюючу та цікавішу історію.

Топтані квасоля та крумплі – чи не найкраща їда

– А чи часто ділиться секретами довголіття предок вашої фамілії? – запитую. Моя ровесниця щиро зізнається, що ненька не тільки розповідає, як жити довго та бути здоровою, але й своїм прикладом це доводить: колись із мотикою, вилами, косою, граблями за роботою у полі, а нині за столом. "Не пам‘ятаю, аби мама тягнулися за магазинними продуктами, вони завжди хочуть їсти те, що росте на городі: кукурудзяний хліб, чир, топтану квасолю, огірки, буряк, перець, деруни, а картоплю люблять не тільки усяку – і печену, і варену, і у мундирах, і смажену на сковорідці..." – розповідає про мамчині рецепти Ганна. Але забаганки її скромні – вона твердить, що із-за столу треба вставати напівситим. Із цього приводу я собі подумав: якби всі дотримувалися подібних правил і чеснот, то на світі, переконаний, було би більше щасливих, здорових і столітніх. Тож у майбутньому чекаємо славних дат від Марії Ганькулич, нехай вам щастить, найстарішій мешканці не тільки одного окремо взятого села, але й всієї Свалявщини.

Петро КРУК

  Надіслати другу