Історія одного айдарівця з вуст старшокласниці із Закарпаття

Історія одного айдарівця з вуст старшокласниці із Закарпаття
Щоп’ятниці в післяобідню пору на Львівському залізничному вокзалі – яблуку ніде впасти: студенти поспішають додому на вихідні. Не дивно, що квитки на електропоїзд до Ужгорода нам вдалося купити тільки у вагон третього класу.

 

"Доїдемо, - заспокоїв нас тато. - У сусідстві зі студентами незчуєтесь, як мине якихось п’ять годин – і ми дома".

Студентів у вагоні й справді було чимало, але нашими сусідами виявилися середнього віку чоловік і жінка. Обоє приязно відповіли на наше привітання, хоч виглядали дуже втомленими. Незважаючи на некомфортні умови (все-таки вагон третього класу!), чоловік швидко задрімав, схилившись на плече супутниці. Ми ж, влаштувавшись якомога зручніше, зайнялися хто чим: тато з братом переглядали якийсь фільм, я спілкувалася у соцмережах, а мама, розгорнувши томик «Триста поезій», поринула у творчий світ Ліни Костенко.

Захоплена листуванням у Фейсбуку, я навіть не почула, коли між мамою і сусідкою по купе зав’язалася розмова. Коли зрозуміла, що йдеться про війну на Сході України, в якій брав участь чоловік маминої співрозмовниці, почала прислухатися, а потім і зовсім вимкнула телефон, щоб не проґавити чогось із її розповіді.

***

Він прийшов до військкомату в червні з проханням відправити в зону АТО. Йому подякували, але відмовили: вік, мовляв, уже не той (чоловікові якраз виповнилося п’ятдесят чотири!). Але він думав інакше. Чому повинні забирати туди необстріляних хлопчиків, які й зброю не вміють у руках тримати, а він, здоровий і сильний, фахівець зі стрілецької зброї, буде слухати новини з фронту і, стискаючи до болю кулаки, мовчки спостерігати, як гинуть двадцятирічні. Ні, так не можна, він не з тих, хто здається чи відступає. Не хочуть мобілізувати, то можна піти добровольцем. Зібрався швидко, і вже у липні був зареєстрований як боєць батальйону «Айдар». У місті Щастя, де дислокувався тоді цей військовий підрозділ, пробув всього кілька днів, і коли треба було замінити бійців на передовій, зголосився одним із перших.

Кажуть, що сміливого куля боїться. Він, здається, повірив у цю приказку, коли після п’ятнадцяти хвилин роботи ворожих «Градів» зрозумів, що залишився живим (тільки опіки на руках будуть ще з місяць нагадувати про той чорний день). А ще через кілька днів у місце, де він лежав ще п’ять хвилин тому, влучила міна. «Ти таки в сорочці народився, - жартували тоді побратими,- чи, може, зразу в «броніку»?».

Але в бою під Новосвітлівкою ні сорочка, ні бронежилет не змогли захистити його цілком від мінних осколків (хоча життя врятували).

У військово-польовому госпіталі, розташова­ному в містечку Перемога, кілька дрібних осколків хірургам вдалося дістати швидко, а один, найбіль­ший, зачепив, як виявилося, кишечник. Оперували вночі (шкода, що не знаю імені цього хірурга, спра­вжнього Лікаря, що залишився вірним клятві Гіпок­рата), а потім вертольотом непритомного бійця до­ставили до Харківського госпіталю. Далі був госпі­таль у Львові. Сюди до нього приходив представник військкомату, приніс папери, в яких писалося про те, що поранений має отримати компенсацію зале­жно від групи інвалідності і ще якісь виплати. Але для цього потрібно надати довідку від комбата «Айдару». Він сам зв’язувався з штабом, але чому цієї довідки не надіслали – не зрозуміло.

Через кілька днів поранених бійців провідав кандидат у народні депутати Олег Ляшко. Він поспілкувався персонально з Анатолієм (так звуть нашого героя), пообіцяв посприяти, навіть залишив візитні картки. Боєць був впевнений, що така авторитетна людина, яка заявляє у своїй передвиборчій програмі, що інтереси простих людей для його партії – над усе, справді дотримає слова. Наївний! Він пробував зателефонувати за вказаними у візитці номерами, але у відповідь щоразу чув холодно-ввічливе: «Залишіть, будь ласка, своє повідомлення…»

На початку жовтня його виписали з госпіталю. Через 3-4 місяці потрібна чергова операція. Хірург сказав, що лише сам апарат, який потрібен для проведення операції, коштує вісім тисяч гривень. Де має взяти їх людина, яка не може працювати, не отримує пенсії, поки не встановлено групу інвалідності? Анатолій спробував знову дістати ту злощасну довідку, але виявилося, що печатка у комбата, а його нема в батальйоні, бо зайнятий передвиборчою кампанією (за іронією долі, комбат «Айдару» С. Мельничук балотувався за списком Радикальної партії, тобто партії Олега Ляшка!).

Випадково по телебаченню айдарівець побачив телефон гарячої лінії служби, що займається справами учасників АТО. Зв’язався з ними, пояснив суть справи. Йому пообіцяли надіслати відповідь. І не підвели – надіслали! Та що б ви думали там написано? - «Бійцям добровольчих батальйонів подібні довідки ніхто надавати не зобов’язаний…»

Унсовець, майданівець, айдарівець і справжній патріот Анатолій (прізвища, на жаль, не знаю), попри все, ні на що не нарікає і ні мить не шкодує, що пішов воювати, захищати соборність України. Він готовий знову, як тільки зможе, взяти до рук зброю, а зараз, хоч сам потребує допомоги, підтримує нашу армію як волонтер.

***

Поїзд підходив до Мукачева. Анатолій і Наталка тепло попрощалися з нами і вийшли. Братик довго махав їм услід, мама крадькома витирала сльози, а я подумки твердила: «Поки є в нас такі люди, будемо ми і буде Україна!»

Катерина Пасьович, учениця 11-А класу багатопрофільного ліцею «Інтелект» - ЗОШ І-ІІІ ст. №11 м.Ужгород, ЗІППО

 

21 листопада 2017р.
-->

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів