Ювілейні 100 років старожилки-закарпатки — вже не за горами...

Ювілейні 100 років старожилки-закарпатки — вже не за горами...
Довгожителька з свалявської Лопушанки народилася у минулому столітті того ж самого року, коли "з‘явився" СРСР. Останнього немає, а вона, слава Богу, живе...

 

Унікальна доля 95-літньої колишньої голови села, чудової матері, хорошої бабусі, ласкавої прабабусі Ганни Михайлівни Фізер, якій до сотні – рукою подати. Дожити до цієї дати їй у день народження бажали всі, хто переступав поріг світлої хати старожилки.

Грудень, який усе довкола "вкриває" білою ковдрою, дев’яносто шостий у життєписі цієї сельчанки. У передостанній день листопада вона святкувала своє 95-річчя. Важко навіть уявити, що лопушанська довгожителька народилася у наддалекому 1922 році. Що то була за епоха для нашого краю – можна дізнатися уже тільки з історії. Цього року "народився" СРСР, якого вже немає понад чверть століття. Це час, коли наші дідусі та бабусі були молодими, а про батьків-матерів ніхто навіть не думав. З картинок і рідкісних фото постають дерев‘яні хатки, постоли, гуні, які носили земляки, важке життя, злидні, бідність і чимало інших труднощів й скрут, які залишилися у давнині. Різні політичні устрої рідного Закарпаття – це також у тямці цієї простої та скромної жінки з Лопушанки. Не раз казала, що була під мадярами, жила під чехами, а потім прийшла інша доба, яка у 1944 р. возз’єднала наш край з Україною. Радянську епоху з п’ятирічками, перебудовою запам’ятала найкраще, бо жила у ній найдовше – до дев‘яносто першого. А відтоді пенсію їй платить українська держава. Коли кілька днів тому рідня, односельці, голова сільради Роман Годя з її секретарем Валентиною Шипович вітали цю славну жінку з такими славними роками, не раз, мабуть, воложилися очі старенької, яка згадувала, споминала, міркувала. Згадала, мабуть, і те, як батько прибув з фронту Першої світової війни, як був в‘язнем у далекій Італії, як за цей час померла дружина і чотирьох дітей віддали на виховання родичам у сусідню Тибаву. До нього завжди на пораду поспішала, коли сумнівалася у правильності своїх дій. І зараз, на схилі літ своїх, наголошує, що "нянько був орієнтиром у житті". Як приємно чути зізнання з вуст жінки, у якої за плечима майже ціле століття, яка гідно та чесно прожила дев‘яносто п‘ять весен і зим.

Мабуть, як про село Лопушанка (колись Брустури), що на Свалявщині, так і про Ганну Михайлівну Фізер дотепер мало хто чув. Слід сказати, що поселення з однією вуличкою, в якому не було навіть свого храмового свята, віднедавна прикрасила новенька церква. Усім миром її будували, родичі іменинниці також. До речі, село настільки крихітне (у ньому на 70 хат близько 280 жителів), що його навіть на мапах не позначено. А розташоване між селами Дусино та Стройне, тож челядь у церкву ходила і туди, і сюди. Як і святкували одні лопушани Трійцю, а другі "держали" Іллю (2 серпня). Між іншим, після визволення Лопушанка мала свою сільраду, де головувала та секретарювала в одній особі на той час ще молода, але принципова, безкомпромісна Ганна Фізер. Дуже багатьом людям вона допомогла вирішити "у районі" ті чи інші питання. Зате її поважали та шанували. Згодом відбулася «адмінтерреформа», тобто укрупнення, та село структурно приєднали до Дусинської сільради. Нинішня ювілярка, за яку ще навіть і дотепер кажуть «предсідателька», стала звичайною колгоспницею. Щоправда, також була народним засідателем у райсуді. Завжди спокійна, правдива, виважена, добродушна й стійка до життєвих ударів, вона була свідком як трагічних, так і величних сторінок вітчизняної історії та своєї власної долі. За словами 57-літньої доньки Марії, вона завжди цікавилася життям громади, краю та всією країни. Колись без окулярів і пресу читала, і телевізор дивилася, зараз теж хотілося б усе знати, однак підводять як зір, так і слух. Благо, що може сама собі чай підігріти, постелити ліжко тощо. Устає та вмивається водою, як і колись, зі сходом сонця – за таким правилом учив її жити батько. 

А ще донька пані Марія, яка на заробітчанських хлібах у Чехії, розповідає, що мама завжди була скромною та моторною жінкою-трудівницею, зі світлою душею, не сиділа без діла ніколи. Із чоловіком Ільком, який працював лісорубом у хащі, а відтак на Свалявському лісокомбінаті (помер у 2001 році, нехай земля йому буде пухом), жили у щасті та мирі. «Ми, діти, а згодом онуки, зроду не чули з їхніх вуст лайки чи образи, вони ніколи та ні на кого голос не підвищували», – ділиться думками з приводу материних іменин згадувана донька. Що цікаво, обоє мали лопушанське коріння, носили одне й теж прізвище – Фізер. Хоча, у принципі, тут більше половина сімей є носіями цієї фамілії. По одній-дві родини мали такі прізвища, як Левко, Жиганський, Сайлер, Ковач тощо. – Коли я виходила заміж за Івана Миговича з Дусина, – каже жінка, – батько дуже делікатно цікавився, мовляв, що це за родина, де я буду за невістку тощо. Мама з цього приводу зауважила, мовляв, я за нашу Марійку на хвилююся, вона за вдачею така ж, як і ми з тобою. Від себе додам: Ганна Михайлівна на увазі мала її надзвичайну скромність і чесність, неабияку працьовитість, миролюбну та совісну натуру. Приблизно така ж бесіда відбулася між батьками дещо згодом, коли їхній син Іван (1957 р. н.) «поклав» око на вродливу Оленку Павлович (теж із Дусина) і вирішив із нею створити сім‘ю. Тобто і на цей раз мати з татом підсумували «правильний» вибір дорослих дітей, тішилися, що сватами будуть порядні та чесні дусинці. «Відтоді багато літ минуло, однак оці та інші щирі, добрі та душевні діалоги у моїй голові дотепер, – міркує вголос Марія. – Коли вже мої діти познаходили собі половинок – покійна, на жаль, Тетянка у тому ж Дусині та син Іванко у Стройні, я також вирішила не втручалася у їхнє життя».

Можна тільки втішатися та радіти, що бабуся-іменинниця дожила до такої славетної дати, що вона на порозі рідної хати, яка красується на крайньому узвишші Лопушанки, зустрічала тих, хто завітав її поздоровити з цими іменинами. Серед найдорожчих гостей були також правнуки Василько та Златка, Корнелія із Анастасією. А невістка Олена з донькою Марією, які також зичили Ганні Михайлівні добра, щастя та здоров‘я, аби ювілярка і надалі залишалася душею та берегинею роду, упевнено долала ті труднощі, які, зважаючи на солідний вік, можуть чекати її попереду. Звісно, і в цьому секрету немає ніякого, вона слабшає, однак усі молилися, аби завдяки підтримці домашніх вона ще довго була серед рідних і громади. На сьогодні лопушанська "предсідателька" – найстаріша мешканка Дусинської сільради. Та, мабуть, на всій Свалявщині не так багато знайдеться осіб, які переступили цей недосяжний для багатьох рубіж. Сприятиме цьому й те, що у подарунок від онуків (цю місію виконав Іванко з крихіткою Софійкою) отримала велику сакральну картину італійського митця Леонардо да Вінчі "Таємна вечеря". Дай Бог, щоби ця робота, як і природа, серед якої живе з часу свого народження, надихала бабусю на гарні спогади, аби з її лиця не сходила зичлива усмішка, аби не хворіла та не сумувала.

Між іншим, поряд із довгожителькою живе чарівненька 13-річна правнучка Златка, яка ходить у Дусинську середню школу та дуже любить слухати бабусині розповіді про минуле села, краю, як люди жили колись, що їли та як себе сокотили, аби дожити до сто літ. Обожнює, коли натрудженими руками бабця гладить її по голівоньці та просить від Бога, аби завжди, де б із братиком не ходили, щаслива їхня дорога була. Одного разу мала з радістю вигукнула, мовляв, бабко, ви так багато знаєте, що могли б книжку з історії написати! Ці слова неабияк потішили одну з найстаріших жінок-сельчанок усієї Свалявщини. У принципі, питання про рецепти довгого життя задає старожилам кожен, хто з ними спілкується, журналіст у тому числі. А так, як автор цих рядків раніше також був гостем у цій господі, тож багато разів чув, як Ганна Михайлівна наголошувала: свій організм треба любити, щоденно їсти садовину (дичку, грушку, яблучко, сливку), налягати на капусту, навіть сиру. До спиртного слід проявляти абсолютну байдужість, а за столом не переїдати. Звісно, сир, молоко, сметана, яйця також мають бути у щоденному раціоні. Щодо улюблених страв, то і нині їсть те, що свого часу споживала у молодості та навіть дитинстві. Ось так і ввійшла у Лопушанці у своє 96-ліття іменинниця-старожилка.

Петро КРУК.

 

05 грудня 2017р.
-->

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів