Кіоскерка Марія — жінка, яку в Сваляві знають в обличчя

Для багатьох людей знайомство з чужим містом починається з газетного кіоску, а у Сваляві й поготів, адже один із трьох «укрпоштівських» ларьків розташований на автовокзалі (решта два у центрі міста). Що це за місцина – розказувати не треба. Щодня автобуси привозять сюди та відвозять звідси тисячі людей, чимало з них нерідко час «убивають» коло кіоску, яким «завідує» Марія Іванівна Кульчицька. Не тільки купляють пресу (газети, журнали, книжки, листівки), але й спілкуються з нею, розпитують про місто, його жителів, задають десятки інших найрізноманітніших питань. Нерідко стає таким собі довідковим бюро, а коли порадить, що із того чи іншого приводу можна прочитати, люди дякують від душі. Звісно, головне для неї – продати «паперовий» товар. Однак для цього треба не тільки вміло зробити його викладку, але й насправді з покупцем зичливо, грамотно поспілкуватися, декого у чомусь навіть переконати. Є, звичайно, «сухарі», неконтактні, які, купивши те чи інше видання, умить із поля зору зникають, а трапляються і такі, що мило та любо поспілкуються, поцікавляться, що пише свіжа преса, які міські чи в області новини тощо. Більшість читачів купляють два-три видання, а окремі любителі друкованого слова набирають на 50-60 і навіть більше гривень. Кілька років тому подібним чином із пані Марією познайомився і автор цих рядків, узявши на дорогу «в електричку» на Львів цілу кипу всеукраїнських газет. Придбав навіть кілька номерів місцевого видання. Потім усю дорогу добрим словом згадував кіоскерку, яка щиро наполягала, аби узяв із собою це чтиво. А тепер, скільки б разів у Сваляві не бував, завжди навідуюся у кіоск на автовокзалі та у «доважок» купляю «інтелектуальний» товар, спілкуючись із говірким і порядним продавцем.

Отже, довідався, що М. І. Кульчицька є свалявчанкою, а у газетному кіоску на автовокзалі працює рівно десять років. Хоча загальний її поштовий стаж складає майже півтора десятка літ. Трудова її діяльність починалася у 1975 році на колишній меблевій фабриці, де працювала верстатницею. Однак коли вже отримала диплом про закінчення Хустського лісотехнічного технікуму, тодішня дирекція на чолі з Михайлом Шведом доручила їй посаду майстра. Згодом фірма, якій віддала 27 років, розпалася й вона, як і сотні-тисячі земляків, змушена була шукати роботу в іншій сфері. Завдяки знайомим спершу працювала сортувальницею на складі у районному відділенні «Укрпошти», а невдовзі пішла у кіоск продавати новинки. Певно, робота не прибуткова, професія не є серед рейтингових і престижних, однак вона цікава тим, що є можливість першою довідатися про новини, дізнатися, що пишуть про той чи інший регіон місцеві або ж крайові видання. Моя співбесідниця не приховує, що як тільки машина завезе свіжу пошту, вона намагається переглянути максимум газет, аби бути в курсі того, що у них написано. Адже багато хто якраз і купляє ті чи інші видання після її рекомендації. Хоча є читачі, яких пізнає у обличчя та давно, тож знає, чому віддають перевагу та які саме теми їх цікавлять. Буває, що коли немає того чи іншого покупця, то газетку відкладає. Свою роботу називає специфічною, любить її до безтями, ділиться також думками, часописи з якими статтями найшвидше розпродуються, на яку друковану продукцію є попит і що свалявчани та гості купувати не бажають.

У місті існує також приватна торгівля пресою. Однак із того часу, як цим маленьким бізнесом рідше займається відомий на Свалявщині популяризатор друкованого слова та великий друг усіх свалявських читачів Ілля Жига, більшість знову повернулися до кіосків. Бо хто звик читати, той ніколи не засне без улюбленого видання. Тож хотілося б, щоби «Укрпошта» дбала про естетичне обличчя ларьочків, тоді можна збільшувати кількість видань для реалізації. «А що полюбляють читати місцеві»? – запитую цю зичливу та комунікабельну жінку. «З-серед усіх газет «Експрес» – найбільш ходовий товар, далі йдуть тижневики "Новини Закарпаття", "Вісті Свалявщини", які купляють із метою того, аби місцеву інформацію мати з перших вуст», – відповідає Марія Іванівна. Відтак наша ромова плавно переходить про тематичне, статусне розмаїття, що, мовляв, читає молодь, чому віддають перевагу дорослі та особи старшого віку. Кіоскерка зауважує, що як туристи, так і земляки хочуть мати повний набір фактів з кримінальної тематики (по-народному – хто кого вбив чи запалив), цікавить їх також ділова хроніка (бізнес, робочі місця, ціни на повсякденні товари), новини міськради та «білого дому» і т. д. Недарма кажуть, що про смаки не сперечаються, тож на кожну статтю, репортаж чи замальовку знайдеться свій читач. А щодо політики, то нею вже усі "перенаситилися". Між іншим, деякі читачі підходять і пропонують теми, які продавець газет «підхоплює» та підказує місцевим журналістам. Хоча не всі, мабуть, знають, що на сьогодні у свалявській районці працює всього кілька чоловік, а пишучих і взагалі троє-четверо осіб. Благо, що нерідко рятує нечисленна позаштатна автура, до якої також уже звикли шанувальники друкованого слова.

Трапляється, що коли давно немає публікацій того чи іншого автора, – зауважує жінка, то покупці преси перепитують, мовляв, чи на цей раз "ім‘ярек" щось цікаве написав? Навіть згадала, як чомусь кілька газет зі самобутнім своїм гумором «пропустив» знаний поет-фігляр Іван Фотул, то одразу ж п‘ятеро чи шестеро читачів цікавилися, що із відомим гумористом, чи, бува, не захворів? Інші, за словами Марії Іванівни, спрагло читають унікальні спогади Йосипа Долинича, життєві замальовки Михайла Турка, підказуючи їм місцеві, але ще «цілинні» теми, які треба «розорювати». Є чимало таких, хто чекає критичних публікацій, залюбки читає статті з історичної тематики, туристичної сфери чи освіти, культури, медицини. «Комусь, – завершує цей блок інтерв‘ю, – до вподоби анекдоти, сміховинки, цікаві фрази тощо». А ще кіоскера згадала кілька дотепних історій. Зокрема, одного разу підійшов чоловік і почав роздивлятися газети, а потім глянув на автобус, однак той на звичному місці уже не стояв і був за поворотом. У ньому «поїхали» речі, куртка та інший багаж пасажира. Довелося роззяві ловити таксі та доганяти рейсовий автобус. Незчулася, як інший, не розрахувавшись, із собою «прихопив» цілий оберемок газет і журналів, прожогом подався до автомашини та поїхав собі. "Не бігти ж за ним і не викликати поліцію, – розповідає пані Марія. – Подумала: може не має грошей чи вони у салоні, однак через два чи три дні підходить дівчинка-школярка та приносить усе те чтиво та на додачу ще й 50 гривень..." Кіоскерка хотіла довідатися, хто був тим загадковим читачем, але юнка, не сказавши нічого, вибачилася та побігла у бік базару. Словом, подібних історій і пригод біля газетного ларьочка чимало, але всі в одну мить у голову не прийдуть.

Кіоскерка М. І. Кульчицька й сама неабиякий любитель чтива. Пам‘ятає, що свого часу у школі найбільше любила історію. Зізнається: зараз найперше розгортає районну газету, яка, за її словами, стає дедалі цікавою та змістовною. Тож і "агітує" за неї обома руками: і купляти, і передплачувати, і в бібліотеці читати. Переконана: якби у кіоск для реалізації додали б ще 20-30 штук, то неодмінно продала б і таку кількість. Цю веселу, ввічливу та завжди культурну кіоскерку добре знають читачі, але не всі, очевидно, відають, що в останній день грудня вона святкуватиме ювілей. Отже, 1 січня для для "першої читачки" районної газети "Вісті Свалявщини" (нехай чи то "Новини Закарпаття" або "Експрес") не просто Новий рік – це й день, який ось уже, слава Богу, 60 літ робив її спочатку на рік дорослішою, відтак досвідченішою, поважнішою, а у дві тисячі вісімнадцятому "розміняє" першу сімдесятку. Крім того, що з цією радісною подією її привітають численні покупці, сюрпризи піднесуть близькі та рідні, у тому числі четверо дітей та аж дванадцятеро онуків. Так-так, свалявська кіоскерша не тільки багатодітна мати, але й свекруха, теща, бабуся, яка щедро винагороджена онуками. Отож коли зійдуться всі, аби її поздоровити, то радощів і сміху, без перебільшення, повна хата. Ось такий портрет кіоскерки, матері, бабусі та й просто життєво змістовної жінки, яка і сама у газети закохана, і сотням людей прививає таку ж небайдужість до преси.

Петро КРУК

  Надіслати другу