Учителю трудового навчання з закарпатського Берегова було що згадати на свій ювілей...

Учителю трудового навчання з закарпатського Берегова було що згадати на свій ювілей...
У серцях багатьох юнаків і дівчат він залишив свій слід: і хоча вищу освіту здобути не забажав, але так професійно умів провести урок праці, що діти ані миті не нудьгували

 

На одній із тихих вуличок провінційного містечка мешкає 85-річний Іван Михайлович Лакатош (див. фото). За освітою та покликанням – педагог. Професію учителя леліяв з дитячих літ. Свого часу у кількох школах області працював учителем початкових класів, навіть директорував, а відтак у "фартушку" десятиліттями займався у майстерні трудовим навчанням (у народі – урок праці). Погодьтеся: цікаво, корисно, необхідно, практично, а також сприятливо впливало на вибір майбутньої професії. Чверть століття знаходиться на заслуженому відпочинку. Щойно прийняв процедури у райлікарні – дихати ветерану праці стало легше. А учителювати почав у молодому віці, коли закінчив Мукачівське педучилище. Поступив сюди після сьомого класу. Про своє навчання у другій половині сорокових років згадує неохоче, бо трудними були ті післявоєнні часи. Голод чатував скрізь. Студенти також не мали що їсти. Рідна сестра носила харчі у місто над Латорицею аж із гірського села Кльочки, що розмістилося ще далі за Визницею. Брат опісля усе життя їй дякував, адже вона фактично рятувала його від голоду та сприяла завершити навчання.

Отримавши диплом, юнака скерували на роботу в сусіднє Бобовище. Однак обставини склалися так, що поїхав у Хустський район, де біля Березова розкидані хати присілка Гонцош. Там, серед чарівної карпатської природи, у 1950/51 р. завідував початковою школою. Коли вперше їхав на роботу, то до тамтешнього райцентру з Мукачева через Батьово добирався дизелем, а вже звідти до сільської школи йшов пішки чи сідав на підводу. Попутній транспорт їхав рідко. Та й поїздка додому (на Мукачівщину) також займала майже добу. Згадує приязних горян, колег-учителів із середньої школи, які сприяли йому у професійному становленні. Щонайменше три покоління краян відтоді піднялися у житті, а мій співмовник з ностальгією згадує як ту епоху, так і мить, коли прийшов у клас, привітався «Доброго дня, любі дітки!», став біля дошки, аби розпочати свій перший урок. На душі так щемить, що навіть непрохана сьоза по лицю біжить...

А щоби рідні у Кльочках не хвилювалися, з Гонцоша писав їм листи. Розповідав, що учителювання подобається, шукає підходи до кожного учня, намагається так пояснити урок, як цього вчили наставники. Отже, ті перші учні навіки залишилися в його серці. Звісно, прізвищ не пам‘ятає, але риси обличчя малечі перед очима так і миготять. У батьків ювіляра загалом було аж восьмеро дітей. Особливо шанували професію педагога, яку можна вважати сімейною. Адже брат Василь у рахівському селі Ясіня навіть директором місцевої школи працював і до певних висот у духовному аспекті її підняв. Батьки пишалися, що всі Лакатоші (три хлопці й п‘ятеро дівчат) у житті знайшли себе, отримали відповідну освіту та працюють для людей, на користь суспільства. А воно тоді, у далеких 50-х, якраз народжувалося, адже на зміну попередній владі прийшла українська. Сурмачі казали – отепер заживемо! Якщо про родину, то, зокрема, одна з сестер працювала у медичній сфері у Плоскому на Свалявщині (нещодавно на 91-му році її не стало, а в останню путь усе село її проводжало), друга присвятила життя банківській роботі, а брат Юра вивчився на військового та свої літа провів у Мурманську. А ще були Ганна, Михайло та Гаврило. Донька Івана Михайловича пані Люба планує намалювати родинне дерево, у якому б яскраво було видно життя предків минулого та позаминулого століть і вісьмох Лакатошів у тому числі: тіток і стриків, які жили у дружбі та повазі.

Згодом для іменинника були армійські будні у Білорусі, які склали 3 роки та сім місяців, а також два курси навчання на істфаці УжДУ. Але на якомусь етапі чомусь перехотілося мати вищу освіту, що згодом позначилося на його кар‘єрі. Запросто міг директорувати у будь-якій школі, здійснити навіть вищий злет, але незаповнена анкетна графа з цього приводу та ще плюс надмірна принциповість і совісність, ламали всі наміри й старання. Училище, хоча воно й педагогічне, є училище, а вуз – то завжди відчинені двері до кар‘єрного поступу. Доля опісля закинула пана Івана у школу Доробратова Іршавського району, а звідти поїхав працювати у Імстичево (воно у іншому кінці цього ж регіону), де знайшов свою другу половинку – Єлизавету. Коли одружилися, то вирішили працювати та жити у Берегові. Дружина учителювала у міській освітній мережі, чоловік доїжджав у Н. Бовтрадь, де очолював початкову школу. Потім було ще кілька нових місць роботи. І хто знає, скільки б усе це тривало, але у місті у 1976 р. двері урочисто відчинила новозбудована загальноосвітня школа № 2 (загалом у Берегові вона з‘явилася у 1961 р.). Сюди й запросили на роботу І. М. Лакатоша, який з неабиякою енергією узявся за освітньо-трудову справу.

Залюбки згадує директора Марію Ященко, яка запросила його та Михайла Алексеєва до свого кабінету й запропонувала очолити столярну й токарну майстерні. Наприкінці наголосила: зобов‘язую вас навчити дітей найелементарнішого – навчити дітей тримати молоток та "забивати ним гвіздок", змайструвати лопатку-совок, годівничку, виготовити етажерку, табуретку, нагострити ножиці, орудувати пилкою, викруткою, плоскогубцями тощо. Ось так і стали вони учителями ручної праці, які з учнів-білоручок робили сумлінних і старанних школярів, наставляли, як бути у тій чи іншій робітничій ситуації, удосконалювали їх уміння з коловоротом, ручним дрилем, рубанком тощо. Багатьом це згодилося у майбутньому, особливо тим, хто не бажав учитися у вишах, а вирішив піти на виробництво. В якому тонусі працювали авіамодельний та конструкторський гуртки – не переказати. А берегівські картингісти і взагалі були знані в усій області – їх запрошували навіть на республіканські змагання, звідки часто поверталися з відзнаками. А учень на прізвище Василенко і взагалі став призером подібної першості з трудового навчання, де як на практиці, так і в теорії з столярної справи був на висоті. Слід сказати, що майстерня тодішньої другої (російської) школи отримала звання "Зразкова". З цього приводу було навіть узагальнено передовий досвід учителів І. Лакатоша та М. Алексеєва, які кували гарт охочих до трудового навчання старшокласників. Учень Бурлов так полюбив авіамодельний спорт, що згодом став пілотом і літав на гелікоптері. Сказане стосується також Юрка Шимбаровського, який теж став пілотом. Мріяв про небо і Василь Печора (на сьогодні, на жаль, покійний), але курсантом військового училища не став. Згодом він у міліції працював.

Донька Люба, теж педагог, наголошує: славних дітей мали дідусь із бабусею із маленьких Кльочок на Мукачівщині, бо всі вони стали на життєвий п’єдестал пошани, честі та поваги. Трудова біографія кожного б‘є фонтаном! А учителі мама з татом, які у мирі та злагоді прожили разом 43 роки, можуть бути взірцем для нинішньої молоді. Про те, як у дитинстві любила це гірське "бабчине" село, може розповідати годинами. Родичів дедалі стає все менше, тож вона з ще живими прагне тісно контактувати та для майбутніх педагогічно-біографічних роздумів фактаж назбирати. Отже, друзі, коли побачите на вулиці Берегова І. М. Лакатоша, який неспішно та із паличкою прошкує вулицею, зупиніться, щиро поздоровте цього приязного, чесного та порядного чоловіка з 85-річчям. Він заслуговує добрих слів, які з цієї радісної нагоди скажуть йому першими донька Люба та зять Ернест, а також друзі, зокрема, Тіберій Сюч, Андрій Рудой, інші приятелі, з якими товаришує десятками літ.

Петро КРУК

 

11 грудня 2017р.

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів

Залишити коментар:

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Необхідні поля позначені наступним символом:*