Представниця німецького держфонду про ромські табори Закарпаття: "Навіть не уявляю, як можна жити в таких умовах"

Не секрет, що багато західних фондів і організацій надають значну фінансову, юридичну і моральну підтримку різним проектам в Україні (соціальним, політичним, духовним, культурним, профорієнтаційним тощо) у вигляді повного або часткового фінансування – т.зв. грантів. Відбувається це по найрізноманітнішим напрямкам, але в даному випадку нас цікавлять ті, які не просто допомагають більш-менш полегшити життя знедоленим громадянам України, але часом – просто забезпечують виживання тих, хто реально потребує елементарних речей, проте не в змозі забезпечити себе самим необхідним. Саме про такі соціальні проекти, спрямовані на конкретних простих людей, яким в цей час нестерпно важко, і піде мова нижче.

У той же час існує аксіома – там, де задіяні гроші, потрібен і строгий контроль. У країні, де слово «корупція» чи не частіше за другі  згадується в пресі і побутових розмовах, важливо знати, куди, на які цілі і з якою ефективністю використовуються кошти благодійників та інвесторів, чи доходять вони до цільової групи, чи не зловживають ними розпорядники на місцях.

Саме з метою такого контролю відвідала днями Закарпатті керівник одного з проектних напрямків німецького державного фонду «Erinnerung. Verantwortung. Zukunft» Валентина Вальчук. Хоча програма візиту була дуже насиченою, нам все ж вдалося поговорити з пані Вальчук про цілі і дії даного фонду, а також про враження від поїздки в наш край.

– Ми раді вітати вас в Закарпатті. Розкажіть, будь ласка, який саме фонд ви представляєте, в чому полягають основні напрямки та сфери його діяльності.

– Державний Фонд «Erinnerung. Verantwortung. Zukunft «(«Пам’ять. Відповідальність. Майбутнє») створений з ініціативи та за безпосередньої організації уряду Німеччини. Він утворений в 2000 році, спочатку – для виплати хоча б невеликих компенсацій тим, кого під час Другої світової війни примусово вивозили з окупованих територій і примушували працювати на німецьких підприємствах того часу.

Спочатку нам вдалося зібрати для цих цілей близько 5 мільярдів євро. Причому 50% грошей надав уряд Німеччини, а 50% – промисловість, тобто підприємства, корпорації. За те, що колись на своїх заводах і фабриках вони використовували людей без їхньої волі, без зарплат, без медичного обслуговування, просто в нелюдських умовах. Тих промисловців і власників, які цим користувалися, вже давно немає, але їх правонаступники відчувають за собою цю відповідальність.

Цікаво, що до цієї ініціативи приєднувалися навіть ті підприємства, яких в період Другої світової війни навіть не було!

– Це були якісь певні, розраховані суми?

– Ні, квот не було. Перераховували кошти, хто скільки міг і вважав за потрібне.

З 2000 по 2007 рр. ми активно працювали: знаходили постраждалих в ті часи людей в Україні, Білорусі, Польщі, Росії, Чехії. Окремо йшли виплати постраждалим від Голокосту євреїв.

При цьому, відповідно до законодавства Німеччини, частина грошей була інвестована фондом в економіку. І тепер відсотки, отримані в результаті інвестицій, ми направляємо на фінансування нових соціальних проектів.

– Яких саме? Яка основна спрямованість діяльності?

– Все можна зрозуміти з назви: Пам’ять. Відповідальність. Майбутнє.

Пам’ять. Це історичний напрямок роботи – допомога тим, хто постраждав від примусової праці на німецьких підприємствах, а також геноцидів – єврейського, ромського та інших національностей. Діє програма «Свідки часу»: запрошуємо тих, хто ще живий, організовуємо і оплачуємо їм поїздки до Німеччини, щоб вони виступали перед молоддю.

За аспектам майбутнього, це підтримка прав людини в інших країнах: проекти і програми, спрямовані на те, щоб трагічні події не повторилися. Розробляються навчальні курси, ми також ініціюємо молодіжний обмін між країнами. Головна ідея: «Чим більше люди будуть зустрічатися один з одним, тим менше буде сварок, менше буде ворожнечі».

А по пункту «Відповідальність» – це в першу чергу гуманітарна допомога тим, хто її реально потребує. Ми ведемо три основних аспекти.

1. Партнерство для жертв націонал-соціалізму. Наприклад, в Харкові співпрацюють місцеві і німецькі самаритяни. Створюються невеликі групи (медсестра, соцпрацівник, шофер) і виїжджають в села, до самотніх людям похилого віку. Надають медичну допомогу, допомагають по господарству, забезпечують продуктами і ліками. Таким чином охоплено лише в одній області 105 осіб.
2. Місце зустрічі, діалог. Для багатьох людей похилого віку важливо не лише матеріальне забезпечення, але і спілкування. Ми підтримуємо створення пунктів зустрічей. Щоб люди могли зібратися, випити чаю, поїсти печиво, обговорити проблеми, поділитися наболілим. Відзначити свята, відвідати якісь майстер-класи, продемонструвати своє хобі. Для тих, хто вже сам не може прийти – маленькі групки за нашої підтримки збираються на дому.
3. Спеціальна програма для ромів «Лачо Дівес», тобто «Хороший день». Саме цим напрямком безпосередньо опікуюся я. Охоплені цією програмою Україна, Білорусь, Молдова, Росія. Але цього року географію розширили, адже численні ромські громади проживають у багатьох інших європейських країнах: Словаччині, Угорщині, Румунії, Македонії, Сербії. І всюди є ще живі люди, які пережили в ті часи справжнє пекло. Їм ми і хочемо допомогти в першу чергу.

В Україні на даний момент діють 10 наших проектів, з них два – в Закарпатській області.

Моя поїздка в Україну і задумана не лише з метою моніторингу (хоча це важлива функція), але і з наміром на місці з’ясувати, що потрібно нашим підопічним, що необхідно змінити в наших проектах і підходах, а що, навпаки – працює успішно. Тобто, знову ж таки ми думаємо про майбутнє.

Звичайно, дещо шокувало відвідування ромських таборів. Навіть не уявляю, як можна жити в таких умовах. Розумію, що через своєрідність менталітету соціалізація багатьох ромів та їх інтеграція в суспільство дуже складні, і прості рішення тут малоефективні. Але роботу вести потрібно, дуже потрібно.

Мене цікавить також, що може зробити для цих людей ваша держава. Адже Німеччина при всьому своєму бажанні не може всіх забезпечити, всіх підтримати. Це дуже важливий нюанс: ми не благодійний фонд! Ми – фонд підтримки. А тому зацікавлені в тому, щоб запустити механізми підтримки, дати якийсь поштовх, звернути увагу на проблеми знедолених людей і таким чином залучити самі держави до допомоги.

Саме з цієї причини під час поїздки я зустрічалася, наприклад, в Закарпатті з керівником Управління у справах національностей ОДА Йосипом Резешем, секретарем Громадської ради при Закарпатській обласній держадміністрації Ларисою Малеш, з деякими іншими чиновниками. Я рада, що помітила розуміння того, що українська держава повинна піклуватися про своїх людей. Теоретично наш фонд може припинити свою роботу, але діяльність з підтримки людей повинна тривати.

Приємно здивувало, що в Закарпатті при обласній держадміністрації діє окрема Громадська рада ромської національної меншини. Її голова Борис Бучко, власне, і організував мені поїздки і зустрічі в області. Було дуже важливо і корисно побачити ситуацію на власні очі, поспілкуватися не тільки з партнерами, але і з тими, хто отримує нашу допомогу безпосередньо.

В Україні і в Закарпатті зокрема я бачу необхідність створення сильного волонтерського руху. Людей потрібно зацікавлювати, для них потрібно проводити профільні семінари, навчати і стимулювати, щоб вони активно і свідомо допомагали і тим, кому зараз важче, а в результаті – і самим собі. Адже гуманітарна допомога – це необхідна, але не головна частина наших проектів.

– За вашими спостереженнями, якої саме гуманітарної допомоги найбільше потребують ваші підопічні в Україні?

– Нічого нового або несподіваного, основні людські потреби: продукти харчування, медикаменти, одяг, гігієнічні засоби, опалювальні матеріали (або компенсація за енергоносії).

– Багатьом потрібні хоча б мінімальні ремонти… Часом жах охоплює від того, в яких умовах примудряються виживати люди.

– Так, це теж важливо. За правилами фонду ми не маємо права проводити будівельні роботи. А ось дрібні ремонти – можемо, але саме силами місцевих волонтерів. Ми готові забезпечити будівельними матеріалами. Але використовувати їх, щоб, наприклад, перекрити дах – кличте молодих ромів. Їх же теж потрібно якось стимулювати до праці, взаємодопомоги, відповідальності. Адже це теж аспект майбутнього, якого потрібно досягти – інтеграції ромів в сучасне суспільство, щоб вони відчували себе частинкою чогось більшого, ніж табір і громада. З усіма відповідними правами, але й з відповідальністю.

І такі приклади є. Ось у Виноградівському районі реалізована цікава ідея: лікар навчив жінок-ромок елементарним маніпуляціям – виміряти тиск, зробити укол, дати потрібну таблетку тощо. Люди похилого віку дуже задоволені, адже тепер не обов’язково викликати лікарів через дрібниці. До того ж, часто в табори карети «швидкої допомоги» їздять неохоче. А у самих жінок навіть з’явився елемент змагання: хто вміє краще, кому більше довіряють. Те що ти комусь потрібен – помітно підвищує самооцінку. Чудова ідея. І варто її розвивати не лише в медицині.

Ще з зустрічі з Йосифом Резешем: мені цікаво і приємно було дізнатися, що у обласної влади є можливість і бажання підключити для вирішення багатьох проблем ромів і свої фінансові можливості. Але потрібно вносити конкретні пропозиції, аргументовані і прораховані. Однак в основному звертаються за допомогою в проектах не так вже й часто. Тобто проблема ромів і в тому, що вони розрізнені, а ще – не в змозі запропонувати кроки і потреби наперед, на перспективу. Кожна дрібна громада вирішує свої проблеми, не систематизуючи їх, не узагальнюючи, не має виробленої стратегії. Створення Громадської ради – крок важливий, але, напевно, самим громадам потрібно якийсь час, щоб це зрозуміти. І копітка роз’яснювальна робота.

Але я повторюся, робота з ромським населенням – це лише невелика частина роботи нашого фонду.

– І яке загальне враження? Фонд «Erinnerung. Verantwortung. Zukunft «буде далі співпрацювати із Закарпаттям?

– Так звичайно. Тому що я переконалася – тут є люди, які в цій допомоги потребують, і є партнери, які можуть цю допомогу організувати.

– Тоді – до майбутніх зустрічей!

Розмовляли Костянтин Черкай та Володимир Кривошапко, korzonews.info

  Надіслати другу