Щоб "водити" закарпатського дракона, потрібно бути "Іваном Силою"!

Образ Шарханая (з угорської – Дракона) відомий чи не в усіх народів світу. Хоча насправді казкової тварини й не існує, але в давнину люди наділяли змієвидну істоту унікальними здібностями – відроджуватися з попелу, видихати полум’я, творити дива.

Крім того, дракон завжди вважався символом благополуччя, багатства та процвітання. Можливо, саме тому у селі Бороняво, що на Хустщині з дідів-прадідів аж до сьогодні заведено на Різдвяні свята ходити колядувати разом з милим добрим саморобним фантастичним персонажем.

– Крім традиційних колядок, відомих у всій області, у нас є свої, унікальні, старовинні, з цікавим змістом та автентичною музикою. Супроводжує ж колектив у «мандрівках» селом ручний дракон – Шархань.

Це чудернацьке створіння завезене в село монахами. Як саме – ніхто вже не пам’ятає. Проте істота живе на Хустщині до сьогодні. Майструють змія з дерев’яних рейок, які мають витягатися при натисканні на велику відстань, голову ж «тваринки» причепурють яскравою кольоровою тканиною (або папером) та блискучим новорічним серпантином. У відкритий рот «різдвяного друга» можна класти гроші, яблука, тістечка, солодощі. Химерна істота може й віддячити, «полизавши» ґаздиню язичком-китицею, – каже працівниця сфери культури Наталія Щадей.

До речі, щоб «водити» дракона, потрібно мати неабияку фізичну силу, бо керувати унікальною вертепною конструкцією непросто. При цьому, той хто тримає «хвіст» істоти, повинен ще й співати, жартувати, маневрувати «підопічним».

Слід зазначити, що колись Шархань був популярним і у Велятині. Наразі, зі слів провідного бібліотекара Хустської районної бібліотеки Оксани Фанти, про змія хоч і пам’ятають, але ним не користуються.

– Старожили пригадують, як хлопці навідувалися в гості до дівчат на виданні з диво-змієм. Він був таким же, як у Бороняві. Та й традиції теж майже збігалися. Єдине, що велятинські кмітливі леґіні намагалися під час візиту до майбутньої нареченої закинути Шарханя у найвіддаленіших куток оселі. Таким чином вони перевіряли, яка дівчина ґаздиня – чи чисто в хаті, чи є в кутках павутина. А ще в ті часи дерев’яних підлог і паркетів хоч і не було, але в будинках перед святами прибирали і всюди мав бути порядок. Тож парубки умудрялися перевірити, чи вміє молодиця утримувати в хаті чистоту. Під час колядування від них буцімто щось падало і закочувалося під ліжко. Якщо було брудно, таку дівчину заміж не брали, – розповідає пані Оксана.

До речі, на Різдво, Старий Новий рік та Водощі худобина мала бути ситою, бо за повір’ям у ті дні небо відкривалося і тварини могли поскаржитись не господарів.

Цікаво, що колядники у Велятині діляться на групи: звіздарі – хлопчики 8-12 років та старші парубки – бетлегемагші, які навідуються в гості до односельців групами по п’ять осіб, серед яких є костюмовані персонажі – ангели, пастухи, чорт.

Джерело: Zakarpatpost.net

  Надіслати другу