Диригент "Кантусу" Еміл Сокач: Ніщо і ніколи мене так не вражало, як музика

Диригент "Кантусу" Еміл Сокач: Ніщо і ніколи мене так не вражало, як музика
Коли відчуєте внутрішню потребу духовного очищення чи коли захочеться розчинитися в живій музиці, коли сумно чи коли піднесення, наодинці чи вдвох, коли накипіло чи коли виснаження, коли треба чи коли просто так, і ще безліч різних "коли", підіть на концерт "Кантусу". Не пожалкуєте. Офіційних 25 років, а фактично ще більше, академічний камерний хор задає тон музичній культурі Ужгорода. З появою колективу місто, область вийшли на інший мистецький рівень. Під звуки "Кантусу" росло нове покоління. З ними професійно ріс і сам хор. Про музику і людей розмовляємо з диригентом, художнім керівником хору, народним артистом України Емілом Сокачем.

 

– Пане Еміле, сьогодні музичний Ужгород неможливо уявити без вашого колективу. Як і чому ви вирішили створити професійний хор?

– Радянське Закарпаття мало не дуже великий асортимент у музичному плані. Все зводилося переважно до фольклору, народної творчості. Ідея створення академічного хору зародилася мабуть ще тоді, як я вчився в консерваторії. Але у радянський час це був виклик. Були певні нормативи, згідно з якими мати професійний хор було "не положено". Не було прецеденту, а тим більше, у маленькому містечку. Коли ж система рухнула і в Україні почали створюватися нові формації, з’явилися і муніципальні колективи. Ми довго, нудно і безперспективно виходжували це питання в різних інстанціях. Але одного разу сталася банальна історія: ввечері, виносячи сміття, я випадково зустрівся з Сергієм Тяско. Ще студентом він співав у нашому аматорському хорі. Я, вагітний ідеєю хору, ділюся з ним цим питанням. Він зацікавився і сказав, що поговорить з тещею, Мартою Гнатівною Волощук, яка на той час очолювала першу податкову регіональну службу. От її ми і вважаємо хресною "Кантусу".

Фактично, завдячуючи Марті Гнатівні, яка підказала механізм, як все потрібно робити, і виник професійний колектив. Ми грамотно склали запити і надіслали їх десь у 6 міністерств, отримали погодження. Листи надходять з різних інстанцій, потрапляють на підпис голові ОДА і сталося – 22 грудня 1992 року на базі камерного хору "Кантус" створено професійний камерний хор управління культури Закарпатської ОДА. Ми отримали офіційний статус, це дало свободу і поштовх.

– Чому особисто ви пов’язали своє життя з класичною музикою?

– Я з музичної родини, варився у тому котлі. Батько хормейстер, обидва мої брати пішли по музичній лінії. Після школи вступив у музичне училище, далі в консерваторію. Вчився у Києві у нашого земляка Михайла Кречка. Як і вся молодь того часу, слухав різну музику, в тому числі, рок. Але на третьому курсі прийшло усвідомлення. Я відчув справжній смак класичної музики і сказав собі: це моє. Це був уже насправді усвідомлений вибір. Я зрозумів потенціал, потужну силу цього мистецтва, яке має вплив на людей. Ніщо і ніколи мене так не вражало, як музика. Навіть перший дитячий спогад був пов’язаний з нею. У 60-ті роки, пригадую, грався на підлозі під столом, а в цей час по телевізору щось транслювали. І мене наче штовхнуло. Вже в дорослому віці я зрозумів, що це була трансляція опери Верді "Ріголетто". І це було перше сильне музичне враження. Як тепер пам’ятаю той стіл, меблі, скатерки, телевізор і… опера. А студентом прийшло розуміння, що мої внутрішні струни відповідають саме класичній музиці. Що це моє.

– І обрали ви не створення музики, а саме диригування…

– Я поясню: хор – це мій інструмент. Я не можу, як виконавець, взяти в руки щось, заграти на ньому і показати себе. Мій інструмент – це хор. Це живі люди. І це спосіб через живих людей висловити своє відчуття, свої думки. Колектив – це інструмент, який озвучує твою уяву. Цими звуками я намагаюся щось донести. 

– Батько-диригент посприяв цьому?

– Так, коли я ще вчився в училищі, батько давав мені можливість подиригувати. Я, пацан, ще не дуже все знав, але стояв перед живими людьми і відчував цей зв'язок. Проблема нашої музичної системи освіти у тому, що ти майже не маєш практичного досвіду. Тож батько залучав, де міг, мене до цієї справи. Я йому дуже вдячний.

– "Кантус" відразу вирізнявся з тогочасної музики. Ви свідомо обрали такий "неформат"?

– Так, ми відразу були білою вороною. Були незалежні, то могли робити те, що нам подобалося і суттєво вирізнялися на фоні тієї самодіяльності і народного жанру, які були представлені на Закарпатті. Ми відразу вирішили, що будемо співати те, що ніхто не співає. Було складно знайти співаків, бо мало у кого був досвід, освіта. Почали вивчати по нотах ренесанс на старо-французькій, англійській, німецькій, італійській. Ми бавилися, співали те, чого ніхто не співав, але поступово збагачували репертуар, бо хотілося все.

– Як все ж таки обрали вектор розвитку?

– Михайло Кречко колись коли мені сказав, що "Кантус" виріс на асфальті. Він мав на увазі, що для створення цього колективу не було ніякого підґрунтя. Тому що тут нема традицій, нема консерваторії, нема оперного театру. Закарпатська культура тотально була фольклорною, класика не була затребуваною. У хоровому плані був професійний Закарпатський народний хор, ще були ансамблі пісні і танцю, вчительські хорові капели. Але, скажімо, Баха ніколи не звучало. Тому в академічному форматі ми були перші. Через репертуар, через твори, які ми озвучували, ми хотіли показати цінність музики. Ми показували, рекомендували, що це клас, що на це треба рівнятися, пропагувати, що це висота. Тобто ми пішли абсолютно своїм шляхом. Репертуарна політика була така, щоб виконувати кращі зразки класичної музики і виховувати колектив тільки так. Це давало стимул рости, бо високі стандарти треба було опановувати. Починали ми із жанру старовинної музики, барокового композитора Букстехуде, виконували мотети Феліче Анеріо, Орландо ді Лассо. Шукали ноти, діставали збірники нідерландської, німецької церковної музики зі складними формами.

– Як вас сприйняли глядачі?

– Пам’ятаю, коли ми дали перший сольний концерт. Це було у художньому музеї. Володя Дегтярьов (тогочасний директор Закарпатського художнього музею, – прим. авт.) звернувся і сказав, що у них будуть дні образотворчого мистецтва, типу, як зараз День музеїв. Ми погодилися, там гарна акустика, чому б ні? Прийшли найближчі: батьки, знайомі, не було афіш, всі свої. Але це виступали тільки ми і це була наша програма. От тоді ми заявили про себе і почали давати власні концерти. Нас почали впізнавати, запрошувати, це було щось незвичайне і самобутнє, ми вносили нову нотку. Очевидно, люди побачили щось свіже і те, чого їм внутрішньо бракувало.

– Який посил сьогодні ви даєте людям?

– Це вічне питання: для чого ми існуємо? Яка місія? Відповідь така: нести людям щось добре, гарне. Можливо, банальні речі, але це виховання, давати людям правду, істину, правильні цінності. Чому ми говоримо про цей репертуар, чому ми співаємо ту чи іншу музику? Бо це найвищі людські досягнення в цьому жанрі. Це те, на чому можна вчитися, збагачуватися. Спів такого репертуару відкриває людині новий світ, іде переоцінка цінностей.

– За стільки років ви дуже багато переспівали. Є куди рости, над чим працювати?

– Є ще дуже багато музики, яку б хотілося озвучити. Хочеться цим поділитися. Цьому немає меж. Все не переспіваєш. Все не зробиш. От є мрія у акторів зіграти Гамлета чи якісь інші знакові ролі. Ми так само, але робимо тільки те, що можемо робити. Бо обмежені певними рамками, можливостями. В кількісному плані, як камерний хор, ми не можемо піднімати великі полотна. Крім акапельної музики, хочеться показати і класичні шедеври – Моцарта, Баха, Бетховена і сучасних П’ярта, Тавенера, які потребують великої форми з оркестром, солістами і т.д. А нас всього 25 в колективі. Тому виходимо з того, що є. Щодо мрії, то я мрію про БМВ. (сміється, – прим.авт.) Для мене це Бах, Моцарт і Вевді, але для цього потрібні потужніші сили.

– Сучасний закарпатський глядач готовий до такої музики?

– Ми привчаємо його до неї. У 2001 році, пройшовши конкурси в Угорщині, Італії, ми відкрили для себе Європу. І нас почали запрошувати. Ми відчули, що нам цікаво працювати і братися за серйозні полотна. Щоб притягнути цю музику на Закарпаття, ми разом з Йожефом Ермінєм створили Фестиваль сучасної духовної музики. Це був потрібний і надзвичайно важливий досвід, щоб тримати руку на пульсі. Адже ми живемо в сучасному світі і мусимо відчувати цю вібрацію. За багато років Закарпаття втратило зв'язок і розуміння, тому багато хто каже: ой, це складна музика, я її не розумію, не знаю і т.д. Тут не було вихованого слухача на таку музику, не було пропозицій. А де вони мали братися? Тому основна мета того фестивалю була показати справжню сучасну музику. Показати твори грандів, монстрів сучасності – Шнітке, Тавенера. Наша ідеологія каже: це правильна музика. Музика, яка має майбутнє. Це правильна дорога для руху.

Люди нам довіряли і присіли на це. Раз, другий, десятий – і вони відчули цей смак. Тому, я вважаю, і для колективу переспівати такі твори, і дати їх публіці – це бомба. Люди відкрили для себе абсолютно новий світ. І вони виявилися готовими для нього.

– Хто ваш нинішній глядач? Як він виглядає, чим цікавиться?

– У нас є своя публіка, яка нам довіряє і ходить на наші концерти. Це давні наші шанувальники і нові. Вони абсолютно різні. Це і молодь, і старше покоління. Люди абсолютно різних професій, які просто відчувають потребу в такій музиці.

– Чи доводиться вам чути, що ви стали відкриттям для когось? Що якось вплинули на людину чи вразили її?

– Так, доволі часто, але бувають випадки, які запам’ятовуються найбільше. Якось у 2001 році ми підготували програму "Еxaudi". Це складні композитори, ми на латині співаємо, англійською, але містерія мала успіх і ми з нею трохи гастролювали. І от у Берегові після концерту до мене підходить дівчина і каже: "Ви знаєте, я ніколи не зналася на музиці, не розуміла, що там співається, але сьогодні на концерті я вперше в житті відчула якісь речі, які раніше не відчувала. Зі мною щось сталося". По очам було видно, що людина пережила потрясіння і з іншого світу прийшла. Це було схоже на те, наче людина ввірувала.

– А ви хто? – питаю.

– Я швачка, вчуся на курсах.

І для мене це був найбільший подарунок. Коли абсолютно неготову людину так пройняло, значить, це воно.

– А як гадаєте, чому людям зараз потрібне таке мистецтво?

– Очевидно, це один зі способів звільнення від того пресу, тиску, який нам довгий час нав’язувався. Очевидно, люди починають відкривати, усвідомлювати цінності і розрізняти справжнє від фальші.

Я чесний перед слухачами. Це моє переконання. Я повинен донести краще людям. Ви розумієте, нічого в житті мені не приносить більшого задоволення, ніж музика. Зараз я вже можу свідомо оцінити цю силу, потужність, цей неосяжний величний світ краси. Нічого у світі для мене немає кращого, ніж музика. Ніщо так не зворушує, не може мене так потрясти, так вплинути, як музика.

Я не можу це настільки відчути в літературі або образотворчому мистецтві. Я не можу це там так інтелектуально осягнути. Саме музика має на мене найбільший вплив.

– Самі ви пишете музику?

– Ні. Я вважаю, що якщо ти можеш не писати, не пиши. 

– Тобто у вас нема для цього внутрішньої потреби?

– Так. У мене немає дару композитора. Монстри, генії музики для мене планка. Колись Ростропович у молоді роки писав музику. Своєму вчителю на день народження він за одну ніч написав твір і хотів зробити подарунок. А через деякий час, коли він побував на концерті Шостаковича, перестав писати. Він зрозумів, що сенсу немає. Написано так багато неймовірної музики… Я так не зможу… Я вважаю, що моє висловлення є через спів, хор. Це я розумію, вмію і повинен робити.

– Чи були у вашому житті якісь знакові майданчики чи концерти? Якісь особливі випадки, коли ви відчули щось надзвичайне? Коли відкрилося щось невідоме?

– Так, такі речі трапляються. Дуже рідко. Це транс. Відчуття свободи. Творчість – це свобода. Я не повністю невільник, але залежу від багатьох речей.

– Яких саме?

– Ларисо, це важко пояснити. Важко словами висловити… Ну, наприклад, як диригент я залежна людина від живих людей. Це мій інструмент. Я сам не можу продукувати музику, я її видобуваю з людей. Я пуповиною постійно зв’язаний з колективом. Це єдиний організм, я не можу себе відділити від нього. Не можна досягнути ідеального звучання самому. Якщо твій інструмент не відповідає твоєму відчуттю, цього не досягнеш. Можливо, я не настроєний на такий момент, можливо, – вони. Є стримуючий фактор, який тебе збиває. Але бувають якісь такі моменти, і ти не можеш сказати, чому, коли всі потрібні фактори складаються. Випадково. Як лотерея. Все має збігтися: місце, твір, настрій колективу.

Якось у Швейцарії ми співали хорову симфонію Щедріна "Затаврований ангел". Дуже гарний цікавий твір, це було турне, ми щодня мали концерти. Але один раз на тих гастролях було щось таке, що всі ми запам’ятали і вийшли приголомшені. Всі разом. Це була якась загальна ейфорія. Ми всі чомусь увійшли в один стан, коли я фіксую себе на думці, що я нічого не роблю – воно саме так іде. Я не напружуюсь, не докладаю зовсім ніяких зусиль, але воно лине. Це неможливо пояснити… У цьому творі цього більше ніколи не повторилося, але той випадок дуже запам’ятався. Це був момент, коли ми були одним єдиним організмом. І цей посил енергетично повернувся до нас через глядача. Люди, які сиділи в залі, повернули нам цю енергію. Це неймовірні речі…

– Що дає вам стимул не зупинятися?

– Дуже прості випадкові речі. Як, наприклад, якось в маршрутці. Жінка попросила передати гроші за проїзд. І тут я бачу, що вона на мене уважно дивиться. І каже: "Ви мене не знаєте. Але я добре знаю вас. Я ходжу на ваші концерти. Ви навіть не уявляєте собі, що ви робите для людей. Я хочу, щоб ви знали, що те, що ви робите, це дуже потрібно. Це те, що не можна нічим замінити. Я вас прошу: тримайтеся і робіть". Ось такі речі стимулюють і надихають мене.

Лариса Липкань, Varosh

Фото: Карл Смутко

 

23 січня 2018р.
Çàãðóçêà...

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів

Залишити коментар:

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Необхідні поля позначені наступним символом:*