"Найближчі до Бога" — посеред нас...

"Найближчі до Бога" — посеред нас...
…Вода. Пісок. Вітер гойдає очерети. Біля води двоє, – сивий чоловік і маленька дівчинка років чотирьох-п'яти, – ведуть неспішну розмову… Далі – вони ж збирають яблука у чистенько викошеному садку, пообіч акуратно підв'язані кущі троянд, чисто побілені традиційні українські сільські будівлі… Чоловік із дівчинкою несуть повні відра яблук до оселі. Ідилія!...

 

І розповідь… Така, що бере за душу. Бере і не відпускає… Молодість, студентські роки, сім'я, Майдан, АТО, Донецький аеропорт, орден, стіна пошани в центрі міста з портретами новітніх українських героїв-захисників. Серед них – фото сина і батька в одній особі – сина сивого чоловіка і батька маленької дівчинки… А далі – кадри з помешкання, де на домашньому «іконостасі» два портрети – сина-героя і матері-ангела…

Скільки подібних історій дізнаємося впродовж останніх років. І кожна трагічна по-своєму.

Але ця історія, відзнята талановитим українським режисером В'ячеславом Бігуном, вражає манерою подачі та поетичними метафорами, накладанням смислових кодів та символічних маркерів.

Символічно, що події фільму розгортаються на берегах правічного українського Дніпра-Славути, правічного як міфічна Лета, але реального, того, що поєднує лівий і правий береги, схід і захід України.

Одкровенням для мене стали кадри, де дівчинка з мамою переглядають відео, яке переслав їм татко з війни. Простий хлопець зі зрусифікованого Дніпропетровська (нині – Дніпро) спілкується зі своїми рідними у побуті українською мовою! Як і його батько – успішний юрист, який не посмів не пустити сина на війну.

Розповідь про війну. За кадром. А в кадрі – груші, достиглі, перестиглі і гнилі. І оси. Оси їдять груші. Повзають ліниво і їдять, їдять, їдять. Їх щораз більше і більше. Ненаситний живий клубок… Асоціації постають дуже прозорі…

…Дівчинка бавиться з дідусем, сідає до столика. Малює. Вона вдягнута тільки в плавочки. Літо, в квартирі спека… Але майже гола дитина в кадрі – це так зворушливо-беззахисно! Так і хочеться прикрити ті голі плеченята, захистити, приголубити…

А кадри з вогнем, а надламані віковічні дерева, образи саду, плодів, стихій – усе це влучні візуальні метафори, вдалі асоціативні режисерські знахідки.

Завершивши перегляд, роздумувала: кого ж саме мав на увазі режисер, обираючи таку назву фільму. І прийшла до висновку, що таки цілу родину – і тих, що у кадрі, і тих, що вже тільки на світлинах: сивий батько-дідусь, маленька дівчинка-напівсирота, заплакана молода мати-вдова, син-батько-захисник-полеглий герой, мати-чайка, яка полетіла у засвіти за сином… Адже не даремно підназва стрічки – «Сімейне жертвопринесення нової європейської війни»…

І хоч я не фахівець у кіномистецтві, а висловлюю свою думку з позиції глядача, що фільм «Найближчі до Бога» В'ячеслава Бігуна – гідне продовження такого феноменального явища у світовому кінематографі як українське поетичне кіно.

Галина Виноградська, завідувачка сектору Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України, поетеса, авторка та виконавиця співаної поезії

27.01.2018, м. Львів

 

28 січня 2018р.
-->

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів