Богдан Кутєпов в Ужгороді: Основні правила моєї журналістики – не красти, не брехати, не продаватися

Богдан Кутєпов в Ужгороді: Основні правила моєї журналістики – не красти, не брехати, не продаватися
Журналіста "Громадського ТБ", відомого стрімера, медіа-критика, блогера, розслідувача Богдана Кутєпова колеги та глядачі знають як “хлопця з шилом”. Він – автор численних онлайн-стрімів з гарячих точок, репортажів, фільмів, розслідувань. Людина, яка ніколи не сидить на місці, часто потрапляє в скандальні історії, які тут же перетворює на популярний контент. Паралельно з репортерською діяльністю Богдан активно займається напрямком медіа-тренінгу.

 

Нещодавно в Ужгороді він провів воркшоп із відеозйомки, монтажу та онлайн-стріму для журналістів Varosh та їхніх партнерів, у рамках співпраці видання з Media Development Foundation. У ході навчання ми розпитали Кутєпова про його досвід та професійні напрацювання у сфері сучасної журналістики.

– Чи у будь-якої людини є шанси стати популярним стрімером?

– Я схильний вважати, що журналістика – це ремесло, і навіть мавпу можна навчити розшифровувати тексти й робити якийсь огляд. Для цього навіть вища освіта не потрібна. Вона потрібна для загального розвитку, але не обов’язково журналістська, а будь-яка інша – гуманітарна, технічна, будь-яка. Бо загальна вища освіта дає розвиток, уявлення про світ, ти бачиш різних людей – інакших від тебе. Але, в цілому, це все ремесло. Зібрав факти, різні точки зору – далі все залежить від тебе і того, наскільки ти хочеш цим займатися.

– Який твій перший журналістський досвід?

– Вперше на роботу я потрапив після 3-го курсу на телеканал “Тоніс”. Спочатку як практикант, а отримав першу роботу через скандал. Поїхав знімати сюжет про військкомат, в який завжди черги стоять. Нас тоді заарештували, юристи каналу визволяли і я думав, що пропав. А мені кажуть: “Та ні, молодець, гарний сюжет вийде”. І взяли в штат. Тобто після третього курсу я вже працював. Для людей, які не практикувалися під час навчання, після 5 курсу – пряма дорога в аспірантуру. Це інший зовсім напрямок. Вони залишаються в інституті, знову вчать людей, як робити журналістику, самі ні дня не пропрацювавши в журналістиці. І вони приречені на жалюгідне існування: писати один одному рецензії, монографії і змагатися, хто більше видав наукових статей.

– Тобто твоя рекомендація стосовно успішної журналістики – якнайшвидше влаштовуватися на роботу?

– Так. Більше того, зараз це все дуже просто – є соцмережі, YouTube. Будь-які медіа-сайти братимуть ваш текст , якщо він буде цікаво написаний. Але для того, щоб цікаво написати, потрібно зробити 20 нецікавих тестів. Потім один більш-менш цікавий і ще 20 нецікавих. Потім ще 20 і, нарешті, щось вартісне вийде. А може на якомусь етапі ти зрозумієш, що це не твоє. Так теж може бути. І це теж добре, бо не своє не треба робити. Це найбільша помилка: займатися не своїм.

– Часто журналісти ідеалом, орієнтиром у своїй роботі визначають американські медіа і їхні професійні стандарти. Чи можна все це застосувати у нас? Воно працює в українських реаліях?

– У плані освіти і навчання – так. Теоретично. Якщо є можливість, треба їхати і бути готовим, що потім звідти не захочеться повертатися в наші реалії. Також зараз є дуже багато класної літератури. Добре, коли є англійська мова, тоді в оригіналі можна багато чого читати. Але неважливо, скільки у вас за спиною дипломів, курсів чи сертифікатів. Можливо, це має значення в стоматології чи косметології, коли всі ці папірці про закінчення курсів можна засклити в рамочку, повісити на стіні і показувати, який ти фахівець. Практика – зовсім інше.

Мене в інституті вчили теорії публіцистики – як писати памфлети, фейлетони за підручниками 1957 року! А на практиці мені дали розшифрувати касету Betacam, я не знав, де “Play” і з мене всі сміялися. Просто треба мати шило в одному місці, загострене відчуття справедливості, внутрішній азарт і бажання встановити правду. Тоді люди йдуть у правозахисники або в журналістику.

– Як ти відчуваєш, українське суспільство довіряє журналістам?

– У суспільстві завжди недолюблювали журналістів. І я людей розумію. Тому що це провина моїх же колег. Я воюю з багатьма журналістами, коли бачу відверту «джинсу». Навіть із тими, які зі мною вчилися. От мій одногрупник розказує, який Ляшко такий-сякий, що у нього мама в тюрмі сиділа і такі якісь особисті приватні деталі, які знищують цього політика. А потім цей політик подружився з власником каналу, на якому працює мій одногрупник, і цей же журналіст вже розказує, що все нормально. Тобто тональність кардинально помінялася в інший бік. Для мене це насправді соромно. Тому я завжди публічно пишу в соцмережах, що це не гідно. Бо для мене щось означає моя професія. І коли такими прикладами люди дискредитують те, заради чого і я працюю, то я не змовчу.

– Ти можеш назвати себе незалежним журналістом і таким, на якого ніхто ніяким чином не впливає?

– Так, мені просто пощастило працювати в такому медіа. Воно повністю незалежне. Наприклад, “Громадське” хтось називає ліваками, лібералами, але я вільний показувати й іншу точку зору. От я працюю над циклом про участь “ультрас” у війні. Інколи у них не тільки ультраправі погляди, а навіть нацистські. Але вони були одними з перших, хто взяв участь у подіях на Грушевського, одні з перших, хто взяв в руки автомати і став ударною силою. Вони теж були потрібні. Вони виявилися не просто хуліганами задля побитися. Вони всі об’єдналися між собою і пішли захищати Україну.

Частина керівників нашого медіа мають ліві погляди, але ще ніколи ніхто мені не сказав, що ми не будемо піарити “Азов”, бо це не наші друзі. Якщо це цікавий матеріал і я нічого не вигадав, не висмоктав з пальця, не розказую, які вони герої, а просто показую їх у справі, то ніхто мені нічого не скаже.

– І все ж таки ти маєш достатньо ресурсів для того, щоб маніпулювати думкою суспільства…

– Ну, так… Але намагаюся діяти правильно. Розумієш, навіть документальна камера не може повністю все передати об’єктивно. Якщо знімати близько – людей здається багато, а якщо відійти далі, то виявиться, що це не натовп, а купка людей, які можливо стоять за гроші. Тобто навіть стріми не є до кінця об’єктивними. І тут уже все залежить від свідомості журналіста.

– Ти сьогодні демонстрував різні гаджети для оперативного якісного стріму. Чи означає це, що сучасні стандарти журналістики вимагають від репортера повністю володіти і словом, і технікою, і харизмою, і вмінням добувати інформацію, і видавати кінцевий продукт? Тобто бути таким собі універсальним солдатом?

– Ні, я хочу сказати, що зараз навпаки – пішов навіть своєрідний відкат. Раніше, коли був пік моди на стріми, всі старалися виховувати універсальних солдатів. Але потім все-таки побачили, що мало є людей, які можуть одночасно робити все. А навіть ті, хто вміють це робити, роблять це повільніше. Тобто знову всі повертаються до диверсифікації. А в текстовій журналістиці знову важливі журналісти, у яких за спиною щось є. Наприклад, не просто факультет журналістики, а, скажімо, економічна освіта. Тобто коли вони мають розуміння, про що вони говорять, коли роблять щось про економіку.

– Це тому ти в Uber влаштувався? Щоб зрозуміти, як працює цей ресурс?

– Ну, в тому числі. Взагалі, я кілька разів міняв професію. Uber – це служба, яка допомагає з транспортом тим людям, яким треба їхати попутно. Для мене цікаво, як воно відбувається. Я хочу пройти цей шлях, щоб потім описати плюси і мінуси. 

– У чиїй шкурі таким чином ти ще побував?

– Поліцейського. Коли почався перший набір, я подав свої документи і пройшов майже всі етапи, але завалився на комісії. У самому кінці мені сказали, що треба йти у військкомат і падати на коліна, щоб мені переглянули медичну комісію і щоб визнали здатним, бо колись у мене був струс мозку. І на тому експеримент закінчився, але вийшов фільм про поліцію – я показував людей, які стали поліцейськими, їхню мотивацію.

– Які люди, герої тобі цікаві?

– Які не грають на камеру. Які не помічають мене. В центрі завжди людина – це особистість, харизма, емоція. От багато політиків не можуть зрозуміти, що з ними не так – вони гарно виглядають, говорять, але у них низькі рейтинги. Бо все впирається в якийсь блиск в очах, уміння заполонити думки інших людей своїми ідеями.

– Чимало твоїх колег також стали політиками. Чи змінилися вони?

– Усім своїм знайомим, які пішли в політику, я кажу, що вони вже колишні журналісти. Хоча от Анатолій Москаленко каже, що колишніх журналістів не буває і всі однієї групи крові. Але для мене людина, яка взяла депутатський мандат, – вже не журналіст. Лещенко, Соболєв, Найєм не можуть розраховувати на якусь лояльність від мене, бо вони такі самі депутати, як інші. Якщо я побачу, що хтось із них робить неподобство, можливо, я не почну знімати, і в цьому буде моя лояльність. Але якщо я вже зняв, то спеціально приховувати не буду. Моя задача – показувати реальність, а не інтерпретацію.

– А якщо, скажімо, твій друг став винуватцем ДТП? Ти виявився поблизу і тебе відправляють зробити стрім. Як ти вчиниш?

– Я або відмовлюся, або напишу про це пост, що мене попросили про таке. Ти – мій друг, але істина дорожча. Я максималіст.

– То мабуть ти не одного друга втратив?

– Та, слава Богу, не доводилося обирати між дружбою і правдою. Я працював головним редактором медіа-таблоїду «Дуся», це колишній сайт “Телекритики”. Якось приходжу до друга-телевізійника в гості, а він каже: “У нас таке на каналі робиться…” А ми публікуємо, в тому числі, чутки про те, що відбувається в медіа. Я кажу: “Ей, так, стоп. Зупинися, не кажи мені нічого, бо я не гарантую, що це не опублікую. Якщо я не зараз візьму з твоїх слів, то буду копати в тому напрямку. Тому краще цей секрет розкажи комусь іншому, не мені”.

– Ти розповідав, що зараз займаєшся проектом – великим фільмом про двох політиків, твоїх колег, Єгора Соболєва і Мустафу Найєма. Ти їх там протиставляєш, оскільки вони одночасно і дуже схожі, і різні. Не виключаєш можливість, що вони можуть в результаті “зарубати” твій проект?

– Не виключаю. Вони там у не дуже привабливому світлі постають. Такі собі справжні політики. Коли для того, аби досягнути якогось рішення, починають про щось домовлятися чи ще щось. Я записав багато діалогів завдяки тому, що прикріпив мікрофон і вони весь час із ним ходять. Таким чином записалося багато чого цікавого. І не дуже приємного. Вкінці я все одно це відео буду показувати їм. Мустафа подивиться і буде в шоці. Я не зможу без його згоди показати цей фільм. Щоб не втратити друга. Це неетично, він головний герой і має знати. Але я до останнього сподіваюся, що його журналістське візьме гору над депутатським.

– Над якими іще проектами зараз працюєш?

– На “Громадському ТБ” я веду свій проект “Hromadske.doc”. Це документально-журналістський авторський відеопроект. Чотири роки я був сам, зараз з’явився колега-відеограф з Кривого Рогу Колян Пастико, який також знімає, монтує. Я довго шукав собі якогось помічника, напарника чи партнера. Не міг знайти і вже змирився. Бо я такий собі дуже одинак – зі мною важко спрацюватися, зрозуміти з півслова, що я хочу. Мені легше самому зробити, ніж пояснювати, а потім сваритися. І тут ми ніби більш-менш порозумілися і нормально спрацювалися. З березня будемо знову повертатися в сітку. Щотижня будуть випуски зі свіжими репортажами. Я стараюся кожен репортаж зробити міні-фільмом. Люблю використовувати художні засоби – музику, анімацію і т. д.

– Тобі часто доводиться зсередини бачити те, що відбувається в державі. Ти досі не закордоном. Чи може це бути підставою вважати що, в України все ж таки є перспективи?

– Я не “вангую”, але хочу сказати, що в усіх випадках, коли не знаєш, як діяти, дій по закону. Якщо я не знаю, як врятувати країну, то починаю дивитися навколо себе. Чи я вчасно зробив свою роботу, чи дотримався дедлайну. Вважаю, кожен на своєму місці повинен не здаватися. Зараз багато дуже новин про так звану зраду, які нас демотивують. Можна опустити руки і нічого не робити. Але у світі 50 на 50 добра і зла. Просто треба звернути увагу на те хороше, що нас оточує, і далі його множити, а не змиритися і стати поганим.

– Основні правила твоєї журналістики.

– Не красти, не брехати, не продаватися.

– Чи можеш ти ще жити, як “нормальна” людина? Я про те, чи можеш ти дивитися на світ не як репортер?

– Ні. Я інколи йду з роботи додому, а наді мною дерево, гілка. І я вже бачу, що передній план пропливає, а в цей час там щось відбувається на задньому. Це вже деформація. І через це у мене й такі постійно випадки: то контрабанду випадково зупиню, то здам поліцейським таксиста під наркотиками. Тобто не проходжу повз якісь такі моменти. Бо вважаю, що якщо я зараз опинився в такій ситуації, то це моя відповідальність. Моя місія – не проходити повз. І коли на заправці до тебе підходить чужа людина і дякує за твій відеоматеріал, то це не просто подяка, а це тебе зобов’язує. Якщо ти вже в кінці дня розслабився, а тобі кажуть давай, бо у тебе камера і машина, то ти їдеш на якісь розбірки. І так весь час. Я не встигаю вилізти з одного проекту, як вже роблю інший.

– Ніяк не забуду твій матеріал про похорон Чечетова і військового, який в цей час проходив повз… Чи простежуєш ти долю своїх героїв після видачі в ефір матеріалу?

– Не завжди. Бо інколи я дізнаюся про них невтішні новини, особливо про військових. Що хтось загинув… І організм хоче якось дистанціюватися від цього. Тому що переживати всі ці біографії далі – мабуть не для моєї емоційної натури. Я дуже все переживаю. Мені важко, коли несправедливість, горе. Я завжди це пропускаю через себе. Тому, мабуть, тікаю у відео. Викладаюся і залишаю все на відео. Не те що я уникаю, просто я не веду їх далі. Моя задача – показати внутрішній світ людини, але так, щоб самому в нього не провалитися.

– Не мрієш про щось власне? Наприклад, телеканал?

– Ні, я в дуже гарній позиції у тому сенсі, що мені дали техніку, ефір, майданчик, творчу свободу, заробіток і мені цього достатньо. У мене є “Громадське” і я, завдяки своїй праці у тому числі, зміцнюю його. Може хтось каже, що “Громадське” – вже не те. Але і я, і мої колеги натхненно робимо свою роботу. Для нас це не просто місце заробітку, а ми його запустили і доведемо, що незалежно від того, чи були там скандали чи ні, це більше, ніж просто збірка якихось зірок чи амбітних людей. Це ідея, і вона повинна вижити. Ідея про те, що журналісти можуть об’єднатися без олігархів, навколо цінностей і ідей. Головна мета – це побудова суспільства сталого розвитку в Україні через якісну інформацію. Тобто збільшення середнього класу, який цікавиться новинами, аналізує і розуміє, що відбувається в країні. 

– Як ти гадаєш, що чекає на медіа найближчим часом у зв’язку із загальними світовими процесами?

– Світ і інформація постійно змінюються. Треба стежити за тенденціями, бо поки ви наважитеся зробити щось сучасне, воно вже може бути вчорашнім днем. Залишаються стріми, ефект присутності глядача на місці події. Навіть Цукерберг анонсував, що тепер у фейсбуці будуть частіше зустрічатися живі трансляції і менше новин медіа-ресурсів. Буде більше блогерського авторського концерту, а не новин, які пропонують корпорації. Буде актуальним відео 360 – віртуальна реальність. Поки що в Україні бракує масового попиту на такі пристрої. Тобто буде затребуваним максимальний ефект присутності. Окрім стрімів і short videos, будуть розвиватися і великі формати, куди можна глибше зануритися, дослідити, відчути. Тобто, здається, ми на порозі цікавих змін і я би хотів, щоб це точно справдилося.

Лариса Липкань, Varosh 

Фото: Карл Смутко

Локація: ILKO Gallery

 

22 лютого 2018р.

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів

Залишити коментар:

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Необхідні поля позначені наступним символом:*