Зникаючий світ Сріберної Землі закарбований на полотнах Івана Ілька

Зникаючий світ Сріберної Землі закарбований на полотнах Івана Ілька
Фрагменти думок про життя і творчість закарпатського художника.

 

Спогади дитинства живуть у пам’яті людській усеньке життя. Пам'ять тримає у якомусь своєму сховку – дитячі радощі, образи, сподівання, мрії, несправедливість, дитинство буває важким…. Іван Ілько, уродженець Дулова Тячівського району, звідти ж походить відомий казкар Михайло Галиця. В 4 річному віці вже мав окремі домашні обов’язки. Виховував хлопця переважно дід, батько перебував за кордоном на заробітках, а мати аж ніяк не мала можливості приділити більше уваги дітям, бо весь її час забирала різнорідна робота. Пас корову, ловив рибу, вирощував квіти, дуже любив їх; трохи згодом малював для односельців декоративно – квіткові композиції над їх ліжками. Після приходу тоталітарно – більшовицької влади їхня родина втратила ледь не все, що було зароблено надтяжкою працею батька на шахтах чужої країни.

Вже будучи студентом Ужгородського художнього училища, а це 50-ті роки минулого століття, хлопчина зазнав що таке - недоїдання і бідність. Траплялися випадки, коли до отримання стипендії залишалося 3 – 4 дні, а з харчів мав хіба – що яблука та сливи, та добрі люди є повсюдно, вони надавали допомогу. Попри нелегке буття юнак володів умінням по справжньому радіти, - спочатку придбанню першого власного пензлика, а після завершення навчання, із перших заробітків чоботам, та наручному годинникові. Пожадливо читав книжки, ходив до кінотеатру. Вміння бути вдячним Господеві і вищим силам за отримане щось навіть незначне, здобуте в результаті чесної праці, було властиве юнакам і юнкам того покоління. Чи вміє так тішитися  чомусь малому нинішня молодь, котрій звідусіль нав’язують споживацькі стандарти життя??... Іван Ілько з молодечих літ відчув, зрозумів, що первинність належить духовному…

Італійський соціолог Філіппо Карлі писав: “Ріст людини відбувається рівнобііжно з вростанням в найближче оточення. Вже в ранній молодості людина вважає себе нерозривною частиною родини, рідної хати, рідного гнізда, переживання яких не покидають її аж до смерті. Від свого середовища людина перебирає мову,а разом з тим поняття, уподобання, звичаї та всі скарби й багатства,назбирані і передані поколінням.Цій атмосфері одиниця росте і розвивається, засвоюючи собі чимраз більше коло речей, понять, ідей, які існують в суспільстві. Саме цим способом людина поширює свою особовість. Вона розвивається в міру того, як чимраз більше зовнішніх речей і думок стає їй зрозумілими, близькими і рідними…”.

Людська особистість розвивається там, де є “ ЗНАЧУЩІ ІНШІі”, що здатні формувати її. Суто інструментальне ставлення до близьких і до оточення звужує наші можливості…. ідея бути самим собою не є примарною. Для того щоб особистість певною мірою відбулася, вона мусить увібрати в себе прикмети спільноти і традиції. Індивід шукає і віднаходить власне ставлення до світу через свою діяльність, але у взаємодії з іншими. Пошук на шляху самовизначення, питання дуже особисте, та в той же час, це участь, чи неучасть в певних подіях.

ІВАН ІЛЬКО…. Могутня постать в історії закарпатської школи малярства. В чім сила, краса і специфіка його творів? Адже його стиль відмінний від стилю письма земляків – живописців… Один київський критик після виставки картин Івана Ілька сказав: «Чим відрізняється Ілько від інших? Старе покоління художників Карпатського краю – вихідці з інтелігенції, народ сприймали не зсередини, хоча були дуже віддані своєму краю. Іван Ілько вийшов з цього етносу, цей етнос він сам…»*

Живописне письмо Івана Ілька нерозривно пов'язане з традицією. Традиція -  це сильний засіб для збереження цінностей набутих конкретним народом. Традиція - то специфічна структура, є відображенням ментальної конструкції, що будувалося і втілювалися віками у різних формах культури. Традиція тісно переплетена з кровною спільнотою і грунтом, в ній потрібно народитися….

Він ніколи не дозволяв нікому витісняти свої думки, своє бачення, свою тактику і стратегію в мистецтві, час уже показує, -  наскільки Іван Іванович  був правий, сповідуючи такі підходи.

Персональна виставка малярських робіт “Процес. 60-ті” продемонструвала зокрема те,  що процес має продовження, але при дотриманні вірності традиціям школи закарпатського живопису. Традиція не у застиглому стані, а у безперервному розвитку... На виставці були представлені не тільки написані 50 і більше років тому, а і ряд нових творів виконаних зовсім нещодавно. Ось саме ці новостворені  дають право сказати,,- що Іван Ілько послідовна і мужня людина, бо після 1,5-ра річної вимушеної перерви у малюванні, викликаної хворобою, повернувшись до письма, за якихось кілька тижнів сотворив 17 картин, їх бажано побачити!

 Герой цього тексту художник  монументаліст  за фахом, це має вагоме значення. Ось чому  карпатські краєвиди виглядають - велично, панорамно, енергетично потужні, направду монументальні. Іван Іванович тлумачить про одну з головних засад крайової школи малярства таке: “ Наші художники привнесли з собою в рідний край високі знання і навички, та досвід кращих взірців європейського мистецтва,- з Мюнхена, Праги, Будапешта... Вже вдома ці цінності були покладені на карпатський “грунт” живопису. А оскільки Закарпаття має невелику площу як регіон, то розвиток малярства мусив йти вгору, в бік вдосконалення, а воно як відомо, без меж …”.

Не ласкавий квітень 2017-го  стосовно погоди,   видався дуже вдалим для мене в іншому плані. Пощастило довідатися про  раніше невідоме, почасти про Івана Ілька. Не секрет, що усе своє свідоме життя він є активним, вдумливим читачем, як  здобутків світової і вітчизняної класики, так і сучасних взірців прози і поезії. Коло улюблених авторів  дуже широке, від Гете і Байрона, до О. Кобилянської і І.Франка, особливе захоплення отримує від прочитання віршів земляка Петра Мідянки.  А ось щодо музики… “Знаєш, коли буває не спиться, тихенько  вмикаю телевізор,по одному із каналів ТБ Франції транслюють кращі взірці  музичної класики, слухаю та дивлюся, легшає на душі, нічка швидше проминає…”, - оповідає знаний митець. І це захоплення художника навряд чи випадкове,  його дружина, пані Людмила працює педагогом в музичному училищі, кращого співрозмовника на музичну тематику годі й віднайти…

Знаємо, що творчо здібні люди можуть мати в собі сильні протиріччя. Лао Цзи казав: “ Високе стоїть на  глибокому”, -  це і є аксіомою, але може бути спрямоване, як вгору,так і вниз. К.Г. Юнг підказує, що талановитість не являються безсумнівною вартістю, такою є лише тоді, коли: “...вся iнша частина особистості йде  з нею в ногу  настільки, що талант може бути  застосований з користю”.

Яке ж призначення картин художника? Прислухаймося що каже Іван Іванович: «Художник своїми творами повинен фіксувати певні миті – в тому, мабуть, і вартісність нашої професії. Твори мистецтва – це посли часу…».**

Гори і Вода… Гори у мітах - це  місце осілості богів. у фольклорі можна надибати на образи летючих гір; двох гір, посеред яких сховалася від людського ока річечка. Тема водного кордону поміж вершинами  присутня і в Індійських мітах. Ну а люди давніх віків уявляли хмари небесними горами, А на їх вершечках вбачали місце осідку своїх богів, двох полярностей - Білобога іЧорнобога.

У новелі Ольги Кобилянської гори,- то  живі створіння, утаємничені Він і Вона, Рунг і Магура. Письменниця наділила їх, - знаковістю архетипних образів підсвідомості, їм властива ірреальність.

А водні потоки поспішають додолу, повз хребти гірські, виспівують свої мелодії,бо то не звичайний шум біжучої води. У мітології слов'ян вода -  символ родючості, але вона може нести і загрози. Вода,що зображена на картинах художника може трохи втомилася від бігу і набула рис м'якості, розплескалася по каменюках,та виблискує лагідно під сонячним промінням. В одному з розумінь вода “гнучка”, здатна до перетворень.Натурально відобразити динамічну течію води, її бурхливу, біло - фіолетну пінистість при зустрічі з кам’яними перешкодами, не кожному митцеві дано….

Буковинські Карпати Ольги Кобилянської і закарпатські Івана Ілька - “Стоять разом в німій величі, одягнені в смерекові ліси”. Повсюдно домінує “ таємна тиша, розкіш у вегетації, краса в барвах флори, а на горах таке багатство зелені, що якось аж пригноблювало  чоловіка…”, - з новели “Битва”.

Здолати шлях на гірську вершину, побачити себе птахом в польоті , це свідчення сили духовної,бажання піднятися вище од буденності.

“Одначе інтелект і почуття важко запрягти в одну упряжку - вони вступають в конфлікт за визначенням.Кожен, хто і ідентифікує себе з інтелектуальної точкою зору, зрідка виявляє, що його почуття протистоять йому ,як ворог в образі аніми,зі своєї сторони, Інтелектуальний aнімус здатен жорстоко атакувати позиції почуттів. Так що кожен, хто побажає  здійснити свій нелегкий подвиг усвідомлення чого-небудь не лише інтелектуальним чином, але і у відповідності з його чуттєвою цінністю, обов’язково зіштовхнеться з проблемою аніми/анімуса, вирішення котрої відкриє йому стежку до вищої єдності - coniunctio oppositorum (поєднання протилежностей)”, - К. Г. Юнг “Еон”.

Здається на перший погляд поняття “цілісність” - то не більше як абстракція (як аніма і анімус), але вона носить емпіричний характер, бо психе бачить її в формі спонтанних і автономних символів. Йдеться про символ мандали. ЇЇ значення  в якості символів єдності і цілісності підтверджується історією  і емпіричною  психологією. Тому, те що спочатку представляється абстрактною ідеєю, насправді вказує на дещо істотне і емпірично відчутне, спонтанно демонструє свою апріорну присутність. Цілісність,таким чином, являє собою об'єктивний фактор, з яким суб’єкт зіштовхуються незалежно від бажання, чи не бажання.

Американський соціолог Едвард Шилз дав дуже добре означення: “Традиція, якщо її визнано, не менш жива й важлива для тих, хто визнає її, ніж будь-яка інша частина їхньої діяльності та поглядів. Традиція - ЦЕ МИНУЛЕ В ТЕПЕРІШНЬОМУ, але вона не меншою мірою частина сучасності, ніж будь-яка найсвіжіша новація”.

Задумаймося над словами мислителя Юрія Липи: “ Життя людини -  це боротьба, у якій необхідно напружити всі сили, які людина має! Обов’язок людини -  бути вільною, тобто людина повинна сама собі встановлювати дорогу і йти ти нею - приєднатися до того чи іншого початку світу. Тільки не можна Їй зоставатися між цими  початками, Бо є збіжжя і є бур'ян. Є  поле і є пустир, є залізо і є ржа -  треба вибирати те чи інше,  стати до боротьби  на одному боці…»

Великі здобутки культури, як і великі особистості, це завжди явище унікальне і нестандартне. Чим сильніший виклик постає перед яскравим індивідом,тим серйозніша і потужніша отримується відповідь, що в житті,  що в мистецтві….

 

Андрій Будкевич (Буткевич) – історик мистецтва, брендолог.

*Уривок з монологу - спогаду «МАНДРІВКА НА ХВИЛЯХ ПАМЯТІ» заслуженого художника України Івана Ілька, опублікованого в часописі «Артанія», книга 25, №4, за 2011 рік, стор.123. Монолог записано зі слів митця і укладено А. Будкевичем.

** Там само, стор.126.

 

03 березня 2018р.

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів

Залишити коментар:

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Необхідні поля позначені наступним символом:*