Херсонська епоха лікаря-закарпатця Євгена Карабелеша

Медзаклад уже четвертий рік поспіль носить безсмертне ім‘я цієї людини-легенди, яке установі присвоїли відразу після відходу Є. Є. К. у засвіти у червні 2014 р. Відтак тогорічного листопада нашому славетному земляку при вході до головного корпусу лікарні було відкрито меморіальну дошку, де, серед іншого, викарбовано такі слова: "Лікар... Учитель... Громадянин...".  А ще через два роки у сквері медустанови із нагоди її 100-річчя постав симпатичний і чепурний пам‘ятник), що символізує повагу херсонців до інтелігентного, професорського виду свого навчителя, справжнього друга та наставника. Тож у цій журналістській статті ми зробили спробу дослідити, як наш краянин опинився на таврійській землі, як йому працювалося тут і жилося протягом понад півстоліття і яких вершин завдяки своєму унікальному таланту досягнув у медицині, як розбудовував охорону здоров‘я у старовинному причорноморському місті тощо. 

Зачати цю публікацію варто з ремарки про загальновизнаний факт, що закарпатців усюди упізнають за розумом, інтелектом, привітністю, толерантністю, трудолюбством, щирістю, гречністю, побожністю тощо. І це не викликає ні в кого найменшого сумніву – так було у попередні віки, у минулому столітті, так є і тепер. Краяни посідали та займають важливі позиції у різних галузях, і яку біографію не взяти, закарпатці всюди сприймаються оточуючими як мислителі, реалізатори, координатори, які вміють проявляти унікальні людські цінності, кажучи образно, як у фізиці, так і в ліриці. Звісно, у медицині в тому числі! Скільки ж то наших земляків виблискують на планеті талантом і мудрістю, є творцями та виконавцями особливих завдань у різних сферах суспільно-політичного життя. Срібна земля дала світові міністрів, нобелів-економістів, шевченківських лауреатів у літературі, депутатів, ректорів, академіків, генералів, державних діячів і політиків, дипломатів, славетних артистів, митців, героїв-патріотів, земляки могли навіть стати космонавтами, президентами тощо. Звісно, перераховувати всіх немає потреби, бо для цього замало однієї газетної шпальти, однак про відомого організатора української медицини зі свалявськими коренями Є. Є. Карабелеша усе ж варто розказати.

Отже, коли ще у дорадянському Закарпатті 15 червня 1939 року на світ Божий, як ранковий промінь сонця із-за високих полонин, у цій сім‘ї з‘явилася чергова дитина, мало хто міг тоді угадати, ким стане через кілька десятиліть хлопчисько з невеличкої гірської закарпатської Малої Мартинки. Здобувши початкову освіту у школі рідного села під гостроверхим Стоєм, де фактично минуло дитинство, дороги повели його навчатися у райцентр – спраглий до знань, він охоче сів за парти Свалявської ЗОШ № 1. Толковий хлопчина без особливих зусиль здобув відмінний атестат зрілості. Потім молодий чоловік із далеких поколінь інтелігентів подався гризти граніт медичної науки на однойменний факультет Ужгородського держуніверситету. Знання та розум мав не поверхові, а ґрунтовні, не позичені, як сказав би поет, а власні, тож до будь-яких істин дошукувався напрочуд легко. Засвідчив це і тоді, коли волею долі опинився у степах Каланчацького району Херсонщини та кинув там життєвий якір: думав, що ненадовго, а "затримався" назавжди.

Та повернімося до тієї пори, що припала на кінець 50-х минулого сторіччя, коли студент із Свалявщини з унікальним і рідкісним прізвищем Карабелеш дивував перевесників і друзів своїми неординарними справами, думками, захопленнями. Крім того, він так гарно та не по-юначому зріло умів формувати товариську атмосферу, налагоджувати ділові контакти, що мало хто сумнівався у його подальшому стрімкому поступі на медичній стезі. Як упрігся цей за характером спокійний, врівноважений і в розмові стриманий закарпатець у цю орбіту в одному окремо взятому регіоні на півдні України, то зійшов із неї тоді, коли зробив останній життєвий подих на білому світі – сталося це теж у червні місяці (27 числа), але вже у третьому тисячолітті. Слід сказати, що непересічний українець із русинською зав‘яззю після важкої хвороби помер аж у Німеччині, де живе з сім‘єю його син Євген – теж лікар-хірург, у якій є онуки Христина, Єлизавета й Ервін (яку насолоду дарує це чудове свалявське ім‘я) і правнук Марк. Дружина на ім‘я Емма (у дівоцтві Юст), яка є кандидатом сільськогосподарських наук, також мешкає із ріднею за кордоном. Отже, задля покращення здоров‘я людей у південному краї цей високопрофесійний спеціаліст-закарпатець, статний на вигляд, підтягнутий і завжди привітний корифей лікарської справи стільки зробив, що навряд чи хтось найближчим часом подолає установлений ним цей своєрідний медичний рекорд.

Хто ж він такий, цей обдарований великою мудрістю уродженець Свалявщини у "білому халаті", який знайшов себе у Херсоні та свій талант присвятив жителям цього причорноморського міста? Бо визнати, що це лікар від Бога – сказати тільки половину, адже всі, хто з ним працював, хто його знав, пам‘ятатимуть цю дивовижної вдачі людину у своєму серці, спогадах, думках та, можливо, навіть у снах. І мова не стільки про тисячі пересічних пацієнтів, які його шанували за вміння бути людиною та лікарем водночас, про друзів і колег, які до нього зверталися не тільки за медичними послугами, але й просто за порадами, бо він завжди руку тримав на пульсі життя у найширшому аспекті цього слова. А ще цей доступний, дотепний, але завжди коректний та бездоганно одягнутий керівник у робочому ритмі й діловому тонусі піддержував увесь колектив лікарні, медичну громаду Херсона. По-батьківськи горнув до себе талановитих колег, своїм прикладом показував шлях до успіху, проганяв смуток чи поганий настрій, намагався кожного підбадьорити, сильно та переконливо додати оптимізму, утішити, заспокоїти...

 Що вже говорити про відносини з статусними персонами – директорами або начальниками установ і підприємств, науки та культури, кількома десятками очільників міських районів, мерів майже чотирьохсоттисячного граду та партійно-радянських керманичів регіону, губернаторів у т. ч. найпівденнішої області нашої країни, які часто змінювалися на його очах за майже півстолітню роботу у цій сфері. А скільки було міністрів, "вождів" і "капітанів" медичних установ – союзних і за часи незалежної України – можна збитися з рахунку. З переважною більшістю лідерів він не тільки співпрацював, але й допомагав і завше наголошував, що професія лікаря – найгуманніша серед інших. Зрештою, щоденно у нього було десятки візитерів, і кожному змушений був приділити увагу. Траплялося, що двері службового кабінету Євгена Карабелеша відчиняли навіть гості із рідного Закарпаття, яких він неабияк шанував і поважав, а за потреби навіть допомагав. Знав майже увесь контингент тих, хто мав закарпатську "прописку", до того ж не тільки у медицині, але й у іншій царині. Дуже цікаво про цю сторону характеру Євгена Євгеновича згадують колеги-краяни, котрі також, як свого часу і він, приїхали сюди по закінченні медичного факультету держуніверситету та залишилися у Херсоні на все життя.

Найперше йдеться про талановитого, досвідченого лікаря та відмінного організатора розбудови медичної сфери Ольгу Керецман (це прізвище за чоловіком, а у дівоцтві мала Чобаня) із сусідньої Перечинщини, депутата міськради одного з попередніх скликань, номінантку конкурсу "Жінка року" 2006-го, віце-президента жіночого клубу "Ініціатива", магістра держуправління, асистента філіалу кафедри сімейної медицини та загальної практики Херсонського медуніверситету, члена ради Федерації роботодавців України, голову екзаменаційної комісії у тамтешньому базовому коледжі. А ще делегат І та ІІ з‘їздів сімейних лікарів України у Львові й Харкові, ініціатор започаткованої позаторік телепрограми "Кардіошкола", голова регіонального відділення Федерації роботодавців охорони здоров‘я, стажер програми "Громадські зв‘язки" у США (див. знімок) згадує, що потрапила сюди ще студенткою у першій половині вісімдесятих. Але, поспілкувавшись із мудрим, ввічливим і добродушним земляком, познайомившись із міцним, здібним колективом, вирішила свою професійну кар‘єру формувати саме тут. Згодом вона стала правою "рукою" шефа й протягом довгих років і аж дотепер опікується амбулаторно-поліклінічної роботою. Успіхи її старань – беззаперечні.

У херсонській медицині працюють ще кілька земляків: свалявчанин Сергій Туряниця (1964 р. н.), на десять літ старший Віктор Трощак (у лікарні ім. А. і О. Тропіних прийняв понад 20 тисяч пологів), керечанка Марія Чорнобай (Вориняк, 1951 р. н.), а також 36-річний кандидат меднаук Євген Гардубей, дід якого, відомий психіатр Микола Крилов, 16 років очолював лікарню Мукачева, великолучанин Тимофій Горкавчук, "узедист" Наталія Зоріна (Кохан) із Чинадієва, великоберезнянці Галина та Микола Рожкови, стаж яких відповідно тридцять п‘ять і сорок років. Слід сказати, що батько п. Туряниці десятиліттями директорував у одній з шкіл Сваляви, а мати, уродженка Дніпропетровщини, була відомим філологом і неперевершеною вишивальницею. Розпочавши свою лікарську кар‘єру у Генічеську, згодом на запрошення Є. Карабелеша він переїхав у обласний центр, де у анестезіології з віддачею та сумлінно працює і дотепер. Активний у громадській роботі, є членом Всеукраїнської асоціації анестезіологів і секретарем спільноти херсонських лікарів. А щодо Марії Чорнобай, то вона, закінчивши Міжгірське медичне училище, працювала навіть у дитячому санаторії "Човен" (під свалявськими Березниками). Маючи стаж, тоді тільки стала студенткою УжДУ, після чого у обласній лікарні проходила інтернатуру та сюди ж отримала скерування на роботу. Терапії Херсона віддала 39 років.

Чому так розлого згадав про закарпатців? Бо херсонський край від нас далекий. І коли вже хтось сюди, у Херсон, що від Ужгорода за понад тисячу кілометрів потрапляв, Є. Є. Карабелеш завжди з притаманною йому ввічливістю зустрічав і делікатно цікавився, хто, звідкіля та за яких обставин опинився у Причорномор‘ї? Відтак розпитував, як живе його мала батьківщина та область загалом, а гостя, до речі, слухав люб‘язно, уважно і якось аж акуратно. Від розповідей-спогадів про рідні краї його очі від щастя аж сяяли, навіть сам зі свого "дохерсонського" життя виокремлював деталі та нюанси, які свідчили про його щемливе ставлення до місць, де минула юність. Спогади, схоже, душі його навіювали також радість, окриленість, вдячність, що мав щастя народитися на Закарпатті, здобути тут лікарську освіту. Якось до нього завітав колишній радник екс-закарпатського голови ОДА Сергія Устича, дипломат і бізнесмен, кандидат економічних наук Олександр Сабелко, який понад вісім років працював директором морського порту у цьому південно-східному українському місті. Саме він і "відкрив" автору цих рядків образ унікальної людину у "білому халаті" з гірської глибинки на Свалявщині, яка усе своє свідоме життя, про що уже наголошувалося вище, прожила спершу у Каланчацькому районі, відтак клятві Гіпократа, величний портрет якого висів на найвиднішому місці його службового кабінету, щиро та беззавітно служила у найсучаснішій клініці у обласному центрі.

До речі, Євген Євгенович, якого херсонці, за висловом закарпатця, готові були на руках носити,  здобув репутацію блискучого організатора-керівника та напрочуд старанного фахівця, медика-інтелігента, був Почесним громадянином славетно-древнього Херсона, котрий пам‘ятає полководців-адміралів минувшини, зокрема, генералісимуса Суворова, флотоводця Ушакова, лексикографа Грінченка, поета Маяковського, письмеників Гріна, Карпенка-Карого, олімпійську чемпіонку Латиніну та навіть одного з колишніх закарпатських керівників уже радянської доби Мозговго, який опісля тут працював персеком обкому. Натомість Карабелеш у 1998 р. став заслуженим лікарем України, депутатом районних і міської рад обирався майже десять разів. Як двічі лауреат Міжнародного рейтингу "Золота Фортуна", орденоносець (нагороджений Трудовим Червоним прапором і "Знаком Пошани"), фундатор низки форумів (європейського значення у тому числі) з питань покращення охорони здоров‘я у Дніпровському регіону, володар багатьох урядових грамот і дипломів, він очолював однойменну постійну депутатську комісію у Херсоні. Тож його мешканці саме цьому головлікарю мають дякувати, що безнастанно дбав про охорону здоров‘я, підкладав плече материнству та дитинству, іншим проектам і напрямкам медичної сфери.

Слід сказати, що свою трудову кар‘єру закарпатець, як уже наголошувалося, розпочав у Каланчацькій райлікарні у 1963 р., куди прибув після закінчення медфаку Ужгородського держуніверситету (у тодішньому Союзі він був один із небагатьох, що мав цей лікувальний підрозділ). Певно, дипломований лікар мав шанс комфортно влаштуватися на роботу у рідних місцях, але він чесно за розподілом поїхав працювати у степовий та віддалений закутень-глибинку. Знаннями зарекомендував себе одразу, про грамотного лікаря пацієнти говорили з повагою, передрікаючи йому гарну та щасливу долю. Всього один рік працював акушером ЦРЛ, бо далі почалося його стрімке кар‘єрне сходження: спершу став заступником головлікаря, а у 1965 р. цей авторитетний, молодий і перспективний медик очолив колектив каланчацьких охоронців здоров‘я. У такому віці ні до нього, ані після нього ніхто на Херсонщині не займав аналогічну посаду. Згодом також у багатьох життєвих і виробничих ситуація він був перший і наймолодший, а належно виконавши відповідальні завдання, його завше ставили у приклад. Закарпатець був великий трудяга, самовідданий у будь-якій праці, наполегливий, відкритий, товариський. Дуже любив полювання, рибалку, із вудкою на озері чи біля річки міг просидіти цілий день. Про це нерідко розповідав удома, коли під час відпустки навідувався на Свалявщину. Візити до стареньких батьків-педагогів Євгена Васильовича та Ганна Іванівни, які прожили відповідно 89 і 92 літ і про яких син із Херсона піклувався повсякчас, були для них і радістю, і щастям.

Отже, що ж усе таки звабило свалявчанина, який володів шістьма мовами (крім української, російської ще й англійською, угорською, чеською та словацькою) обрати степовий і посушливий Каланчак (до речі, розміщений він між Скадовськом, Цюрупинським, Чаплинкою та Генічеськом). Ці регіони добре відомі краянам, бо свого часу, їдучи на відпочинок у Крим або на узбережжя Чорномор‘я, куди, слід сподіватися, найближчим часом знову будемо тримати курс, вони неодмінно минали ці південні території. Отже, «перевіривши», як кажуть, молодого фахівця у ділі, його після шести років каланчацького періоду призначають на посаду головного лікаря медичної установи Суворовського району Херсона (згодом вона отримала статус клініки) – Карабелешу йшов тоді тридцять перший рік. Нерідко жартували, що дехто в такому віці завершує вузівське навчання чи інтернатуру, а йому доручили таке солідне крісло. Пост "здав" у 2011-му – отож, як ока кліп минуло сорок літ. Приємно констатувати, що закарпатець зумів у праці викласти себе повністю, його діяльність і сучасні лікувальні методи, діагностичні технології уже тоді стали прообразом медичних реформ, були зорієнтовані на поліпшення здоров‘я херсонців. Словом, час сплив, людини на цьому світі вже немає, але висока принциповість, великодушність, шляхетність, які у колективі клініки панували десятиліттями, житимуть, слід надіятися, у майбутньому. І, що важливо, даватимуть користь усім українцям.

Не перелічити, скільки корисного було зроблено для медицини, що позитивно сприймалося оточуючими – кожним окремо та суспільством у цілому. Буваючи на різного роду симпозіумах у Будапешті, Києві, Москві, Німеччині, Америці, Японії та інших країнах, він глибоко вникав, докопувався, углиблювався у новітні розробки колег, аналізував їх, відтак сам написав низку книжок, підручників і сотні статей стосовно прогресивних технологій та найсучасніші на той період методи лікування хворих. Знаючи потреби медицини, з європейськими поглядами лікар-фахівець уже тоді працював на перспективу: розбудовував матеріально-технічну базу лікарні водників, споруджував її та корпуси поліклінік, дбав, щоби оздоровлення пацієнтів було сучасним. Неабиякою заслугою було те, що він потроїв лікувально-діагностичні можливості поліклініки № 1, своїм впливом і діями прискорив вирішення недоліків в організації міської охорони здоров‘я. Наголошував, що лікар первинної ланки – це не лише фонендоскоп, тонометр і можливість скерувати пацієнта на флюорографію або рентген, але покращений взаємозв'язок між поліклінікою та стаціонаром тощо. Істина у цьому беззаперечна...

Важко охопити й описати ту грандіозну роботу, яка була виконана нашим земляком у Херсоні за сорок років його керівної діяльності та понад півстолітньої праці у медицині. Тож насамкінець нижче про галантного, привітного, з усіма чемного та винятково ввічливого на сьогодні вже покійного свого «шефа» для закарпатських мас-медіа коротенько розповіла уже згадувана землячка та багаторічна заступниця з амбулаторно-поліклінічної роботи Ольга Керецман (нещодавно президентським Указом їй присвоєно високе звання «Заслужений лікар України», а державну нагороду щойно вручив губернатор краю Андрій Гордеєв). "Ця людина була віддана медицині, вона стала покликанням його життя, яке у ній розпочалося у 1956 р., коли Євген Євгенович став студентом медфаку. Як керівник ради головних лікарів Херсонщини, він чітко орієнтувався у непростих проблемах, недоліках охорони здоров‘я, з високих трибун вдумливо, справедливо та демократично говорив не тільки про успіхи медичної галузі, але висловлював свою позицію, точку зору, як треба ті чи інші завдання розв‘язати. Рецепти були чіткі та конкретні. Словом, неймовірні зусилля докладав, аби очолювана ним клініка із кількома тисячами лікарів, медсестер, іншого техперсоналу, медицина міста, області, регіону та всієї країни крокувала у вірному напрямку, здобувала престиж і рейтинг, повагу серед пацієнтів. У цьому руслі, у цій справі, яку навчив усіх нас любити Є. Є. Карабелеш, ступаємо та працюємо надалі. Тож віриться, що міська клінічна лікарня, яка носить його ім‘я та якою нині гідно кермує головний лікар Алла Малицька надалі берегтиме чудові традиції, а нащадки милосердя пронесуть крізь сторіччя. Тисячі херсонців різних статусів пам‘ятатимуть трудові подвиги, самовіддані вчинки та рішучі кроки закарпатця на користь загальній справі. Херсонська епоха лікаря-закарпатця, а в ній його великі труди, щоденні дії, видатні заслуги, аристократизм, грандіозні справи, бездоганні поступки та лицарські принципи-манери намарно не пропали, а в тому, що я стала заслуженим лікарем України і його заслуга – пліч-о-пліч ми працювали майже три десятки літ", – підсумувала пані Ольга, яка стала інформаційним поводирем і консультантом під час написання цієї статті про знаменитого на Херсонщині лікаря – вихідця з Малої Мартинки на закарпатській Свалявщині.

Михайло Гурський

  Надіслати другу