Доба Відродження: на Закарпатті митець перетворює занедбаний палац на Замок кохання

«Це – наша хазяйка! Ілона Зріні! Легендарна дружина, коханка, матір і просто неймовірна жінка свого часу! Її день народження – 22 травня, і всі наші головні події ми присвячуємо їй», – подорож Замком кохання починається зі знайомства з музою цього місця – Ілоною Зріні, чий ошатний портрет у темнім холі палацу якось навіть дещо драматично освітлює своїм смолоскипом пан Йосип.

Ми знайомі з цією надзвичайною особистістю, особливим митцем, а ще ж, схоже, авантюристом, який «винайшов» власну машину часу, доволі давно. «Коли ти тоді робила перший фільм про Сент-Міклош, тут ще не було даху, а в мене було довше волосся і менше зморшок», – усміхається Йосип Бартош і пригадує, що тоді мало хто вірив у його проект, який більше схожий на мрію та емоцію. Так, міцні стіни суворої фортеці вабили, але, окрім них, тут не було ані вікон і дверей, ані покрівлі – тільки, на жаль, доволі тривіальна історія перетворення замку почергово на в’язницю, казарму, сільраду, офіс лісівників і склад автобази. А от диви – нині, через більш як 15 літ, тут уже є що показати, і майже все виконано разом із його дружиною Тетяною руками, а навіть якщо ні – то теж їхніми зусиллями.

«Ти ж знаєш, що разом із замком ми отримали велику проблему з територією навколо. Якби ти тоді, коли тут їздили машини, були гаражі й так багато всього зайвого, сказала, що цей двір буде наш – я б нізащо не повірив, вважав би, що перегрілася на сонці. Чи я вірив тоді в це? Ні. Це було неможливо. Це вдалося абсолютно випадково. Нам допомогла одна людина, це був збіг обставин, і небайдужість, і питання “а що б було, якби?..” Трапилося так, що стало можливим викупити подвір’я. Ми назичили купу грошей і зробили це, нам посприяли з документами. Досі не йму віри… Але бачиш – тут уже наші господарські споруди, кузня і конюшня», – провадить Йосип екскурсію не без емоцій.

Пізніше він проведе нас у простору кімнату з вікнами на дві стіни. Я знаю її ще заставленою меблями і мольбертами, з великим столом посередині, де був макет палацу й де вперше Йосип розповів, що хоче закласти і парк, що при безмежній кількості потреб наведення ладу в самому замку здавалося ну вже справді хіба фантазією. «Пам’ятаєш, тут ми спілкувалися? Ми з Тетяною прожили в цій залі 10 років: тут була і майстерня, і спальня, і кухня, і бібліотека, і вітальня. От згадую і досі не можу порозуміти, як це було, як нам вдалося…» – каже він і показує частину стіни, де видно мурування, що відрізняється від решти в кімнаті. «А от цю кладку ми не розбирали, тут не шукали ані входу, ані виходу, так і прожили ці роки, певно, не треба було. Так, тут багато загадок, не знаю, чи встигну осягнути навіть малої частини».

А парк таки є. Понад 30 видів екзотичних дерев – Йосип не вміє мріяти (а врешті і втілювати) не масштабно: стіракс, білоцвітний ясен, павловнія, гінкго… Парк за задумом не має бути статичною пам’яткою. «Так, це скульптури, античність – Діоніс, Діана, Аполлон і, звісно, Афродіта. Середньовічний парк – це мандрівка. Наша називається “Подорож Снігової королеви”. Я лише почав описувати парк, деталі будуть потім. Його тут заснував у 1749 році Франц Бошінда, знаний парковий майстер тих часів, це часткове відтворення, який він міг би мати вигляд ми можемо приблизно уявити за роботами, що досі є в Австрії і Франції».

Прогулянка парком має змусити гостей за допомогою присутніх тут символів задуматися над основами життя, за словами митця. А поруч буде… храм Аполлона, покровителя мистецтв. «Так, зараз смішно чути таке про цей гараж (спадок автобази, яка ще й затулила бетонною “коробкою” палац від дороги). Але тут таки буде осередок мистецтва. Уже сьогодні сюди приїздить балетна школа, музиканти-інструменталісти, молоді кінематографісти та інші творчі групи». До слова, Сент-Міклош є місцем і міжнародних скульптурних симпозіумів і, що логічно, археологічних таборів, де продовжують досліджувати історію палацу.

Йосип наголошує: палацового статусу Сент-Міклошу надали вже пізніше, а споруджувався він як правдивий замок, себто фортифікаційна споруда, і це підтверджують археологи і архітектори. До слова, хоч початок життя замку датується XIV століттям, є підстави вважати, що укріплення тут було і раніше. Надворі господар неодмінно показує барельєфи чотирьом знаковим постатям замку Сент-Міклош: це Ілона Зріні, Ференц ІІ Ракоці, Каталіна-Сидонія Петровці (відома поетеса свого часу, «перша письменниця Угорщини», кузина графині, удова командира куруців) і власне барон Жиґмонд Перені, який і збудував замок. Це пошанування головним людям цього місця, пам’ять і повага. «Я думав, що моє знайомство з баронами Перені сягає 2008 року, коли представник роду був тут, у замку. Я помилився. Наші зв’язки сягають 1475 року, коли мій далекий предок був повіреним короля Сигизмунда. А вже потім наша дружба продовжилася, коли нащадок роду Перені був послом Угорщини в Марокко та запросив мене туди на виставку», – розповідає художник.

А от і нова історія палацу – жива історія! Її найкрасивіше втілення звуть Інара. Ця молода кобила торійської породи разом із трьома посестрами відновлює тут історичну правду: гаражі тієї самої автобази – це збудовані в XVI столітті конюшні: «Я гарантую, що відтепер тут будуть тільки конюшні, як і було за Ракоці, і як має бути! Все стає на свої місця…»

Минаючи вхід із пам’ятними барельєфами і хол із портретами володарів, що написані самим Йосипом, ми проходимо до лицарської зали. Нині тут головні – монументальні обладунки, точна копія убранства лицарів XVI століття, а ще стіл під кованою люстрою, за яким відбуваються зібрання ордену Святого Миколая (закарпатський клуб історичної реконструкції однойменний із замком, бо Сент-Міклош з угорської і є Святий Миколай).

Стіни зали мають колір засохлої крові, це звично для таких палаців XVII століття, але Йосип досі шкодує, що залу довелося заштукатурити: «Наша задача – зберегти, а не перебудовувати, щоби комусь подобалося. Нам цінніша історична правда, а не привабливість. Довелося рятувати цю кімнату, але автентичний романський стиль ми втратили. Старатимемося не повторювати помилок». Свого ж часу саме ця кімната була першою виставковою залою в нову «добу Відродження» палацу. З мистецтва все і починалося: Йосип і Тетяна Бартоші писали картини і продавали їх, а згодом запрошували і колег-художників на пленери, і зароблені творами кошти вкладали в облаштування, а чи то спершу відновлення замку.

Першою задачею було відновити бодай фізичну цілісність будівлі, припинити руйнування і прибрати все зайве. Рештки радянських «панелей», виведених на середньовічному муруванні грубим шаром дешевої фарби, досі бачимо на другому поверсі. Цей «артефакт» Йосип зберігати не планує. А от нехай і напівзруйноване, але фантастичне за виконанням і міцністю мурування – округле покриття викладено в одну цеглину, і досі по ньому можна хоч і ходити, чому не ймуть віри сучасні майстри – хоче так і законсервувати: аби люди дивувалися вправності середньовічних каменярів. «Я зрозумів, чому це так. Давні каменярі були чимось на зразок ордену, втаємниченої спільноти. Вони вели особливий аскетичний спосіб життя, і все підпорядковувалося тому, аби, ставши до роботи, майстер був тим, хто викладе довершене мурування, котре житиме віки», – говорить Йосип, який продовжує розгадувати таємниці цього місця.

Замок відповідає на увагу: нещодавно в ямі, котру спершу вважали смітником, знайшли цінні кахлі, вочевидь, із печей, які обігрівали палац. Йосип усміхається: система опалення, збудована в XIV столітті, була ліпша за ту, яку облаштували в XVI, досконалішою: «Трохи переробили за тодішньою модою і втратили ефективність». А от у кімнаті, яка є серцем замку, – спальні графині Ілони – якось навдивовижу тепло енергетично.

«Так, це саме ця кімната, і саме це вікно, звідки вона виглядала свого Імре (ватажок куруців-повстанців граф Текелі, якому на час знайомства з 39-річною шляхетною вдовою було 25 літ). 1682 року в стінах цього замку відбувалося найбільше кохання, яке знало людство. Те, яке змінило долю не тільки двох великих люблячих сердець, але й долю цілого народу… Вся Західна Європа стежила за подіями, що відбувалися отут, на другому поверсі, у спальні Ілони Зріні…», – Йосип укотре залюбки згадує головну love story цього місця.

Він тлумачить фабулу історії про союз чоловіка і жінки, який став і політичним та перерозподілив сили у воєнних протистояннях на цих теренах і боротьбі за землі: «Сталося те, що Ілона Зріні віддала руку і серце повстанцю… За це її дуже покарали, відібрали у неї все, заточили у в’язницю і потім вислали за межі Австро-Угорщини, де вона і померла зі своїм коханим чоловіком. По суті, це було жертвоприношення, вона поклала все на олтар свого кохання. І свого народу… І її народ це порозумів і досі береже світлий образ цієї пані».

Графиня, муза Замку кохання, була видатною жінкою. Якщо на час, коли Йосип здійснив (чи то почав здійснювати) найбільшу авантюру свого життя, отримав лише одного аркуша про історію замку, то нині він про Ілону Зріні знає чи не більше за всіх дослідників, а її листи – напам’ять. І якщо факт про те, що графиня є єдиною пані, офіційно вшанованою Османською імперією за звитягу в обороні мукачівського замку, котрий так ніколи і не пав перед ворогом, то про її побут відомо менше. «Вона була ніжна і мила жінка, але, коли треба, і дуже тверда й виважена, яка не допускала двозначностей. Вона була першою жінкою-губернатором, правила Шарошпотоцьким краєм. І стала матір’ю національного героя Угорщини – Ференца Ракоці II. Блискуче освічена й вихована. Англійська королева була її добра подруга. Вона з дитинства володіла різною зброєю, їздила верхи і полювала. Вона не жила змалечку так, як інші дівчата, а жила так, як належить великій жінці. Але, коли треба було, ставала і до кухні, варила варення, коли готувалися до облоги, а також лікувала солдат, а ще організувала майстерні вишивання і за продане рукоділля купувала зброю… Як вона поєднала в собі ці якості? Відповідь, мабуть, така: вона шукала не себе, а те, що було потрібно державі та народу», – говорить Йосип Бартош.

«Союз Ілони Зріні і Імре Текелі дав тоді зрозуміти Європі, що є цінності вищого порядку, є принципи, якими не поступаються. Після смерті чоловіка вона могла вийти за герцога чи принца, в неї був закоханий французький король, а подаровані ним коштовності вона продала, щоби забезпечити військо… Про неї писали: “Хто в очі поглянув – пропав“. Вона обрала молодого повстанця. У неї відібрали дітей, а сама вона пішла за коханим у заслання…»

«Хтось каже, що не було тієї любові, що то все була політична операція короля Леопольда. Але ми підняли величезний матеріал, джерела і дослідження кількох країн. А головне – особисте листування Ілони Зріні з Імре Текелі. Кожна жива людина, яка прочитає ці листи, зрозуміє: тут було кохання до неба. Ми не тільки віримо, але й знаємо. А ще – кожен, хто побуває в тій спальні, сам усе відчує шкірою», – Йосип Бартош від душі вважає романтичну історію палацу головним його «магнітом».

Сьогодні в палаці Сент-Міклош, Замку кохання, проводять шлюбні церемонії. «Я не можу описати емоції пар. Дехто як виходив на двір, забував, як звати… Вони для цієї події приїздять на один день із Києва, Харкова, Дніпра, є юні по 20 років, є 60-річні, з дітьми і онуками… Вони кажуть, що потрапили в інший світ, у глибокі переживання, яких вони не очікували. Це те, що зберігають замки і що треба відчути».

Тут постійно якісь сюрпризи: то віднайшли якісь цікаві камінці в стіні, то незрозумілу нішу, а то з’ясували, що колодязь мав розгалуження… І ще досі не відкрили всі проходи. Йосип проведе нас потаємним ходом у стінах палацу, освітлюючи шлях смолоскипом, і по-хазяйськи розповідатиме, що тепер його основний клопіт – відвести воду з підвалу, що непросто, адже старовинна дренажна система, на жаль, безповоротно зруйнована. Наступне – зміцнити зовнішній фундамент. Далі слід опікуватися кімнатами другого поверху: зняти сучасні нашарування і максимально зберегти автентику.

«Я трохи скуштував цього хліба і з усією відповідальністю можу сказати: легенди про те, що володарі замків те й робили, що полювали, веселилися на балах і чинили розпусту – просто міфи. Ну, не було в них на це часу, повір! Скільки обов’язків мав хазяїн того часу – це жах! Часу і можливостей, ба навіть просто сил на розваги не було: постійно справи і клопоти: млин згорів, робітник не вийшов на працю, люди побилися, сусіди на суд подали, керуючий шельмує, бо підісланий ворогом…» – каже господар унікального господарства і розповідає, що вже почав готуватися до фестивалю середньовічної культури. «Срібний Татош», що його орден Святого Миколая влаштовує тут наприкінці травня, – це лицарські турніри, бугурти, кінні виступи й відтворення побуту середньовіччя та оригінальна мистецька програма. Магістр ордену не приховує: радіє, що Сент-Міклош оживає й із таким святом, яке йому дуже пасує.

Хранитель Замку кохання зізнається: «Я дійсно не можу пояснити, як вдається перетворювати це місце, і дати логічну відповідь на це питання. Щодня ми тут щось робимо, своїми руками, день за днем. Все ж таки вдається, певно, завдяки людям, які не просто живуть, а ставлять собі питання: як жити, чим керуватися в житті, що брати за основу… Замки бережуть у собі великі таємниці. Не Білих Дів, які ходять по мурах привидами (перше, що питають туристи – чи є в нас привид, звісно). Ні, замки дають відповіді на важливі запитання: як подивитися чоловікові на жінку, як її сприймати, якою має бути жінка, яким має бути чоловік, врешті, що головне в житті, у стосунках…»

«Замки потрібні людям. Не всі це розуміють. Коли ми починали тут, нам казали: навіщо це, марна справа, давайте його зрушимо і збудуємо щось нове. Так, можна зруйнувати все і звести нове. Але що буде в тому будинку? Якщо ми не будемо берегти свою культурну спадщину і спілкуватися з нею, дізнаватися відповіді на питання, то матимемо два шляхи: або нам дадуть нові й чужі думки, або будемо жити бездумно. Я вірю, що має бути не так. Тому я тут. Але і сам досі до кінця не знаю, навіщо. Але хтось це знає, хтось веде мене, і я слухаюся, я йду. Що було за цей час найважче? Зрозуміти, чому я тут і для цього. Я в дорозі до цього».

Текст: Алла Хаятова

Фото: Сергій Гудак

opinion.biz.ua

  Надіслати другу