«СлободаКульт» на Закарпатті, або з України в Україну

«СлободаКульт» на Закарпатті, або з України в Україну
В радянські часи мандри основної маси мешканців України Україною обмежувались переважно маршрутом рідне місто-море, часом якийсь місцевий санаторій, один раз годилося побувати в столиці. Решту регіонів відвідували хіба тільки якщо мали там десь родину. Лише окремі ентузіасти, переважно творча чи технічна інтелігенція, шукали романтики в походах в гори (Карпати) чи на байдарках (по Дністру). Їздити ж містами-містечками-селами якось було не прийнято. Шкільна ж програма з географії що тоді, що тепер геть відірвана від нашої реальної, на щодень, приватної географії. Так і вийшло, що власну країну ми знаємо або погано, або дуже погано. І якщо від не вивченої в школі математики ще ніхто не вмер, то результатом погано вивченої, або ж пересмикнутої, викривленої історії з географією вже чотири роки в Україні щодня гинуть.

 

На першій хвилі воєнного конфлікту на Сході країни в 2014-му в Києві народилась надзвичайно креативна і коструктивна ініціатива – культурний форум «ДонКульт». На тлі масових вересків «нам не потрібен цей депресивний конфліктний проросійський Донбас» кілька мистецтвознавців вирішили розібратись, що ж ми маємо в нашій культурі з Донбасу? Виявилось – дуже багато. Візуальна, театральна, музична, літературна, кіно і лекційна платформи були настільки неочікувано потужними і цікавими; і так переконливо, але через культуру не нудно відчитувалися відповіді на питання, чому цей регіон саме такий, що організатори – благодійний фонд Dofa.Fund  – вирішили показати наступного, 2015-го року, свій проект-дослідження про Схід України на її Заході – у Львові. Згодом ідея логічно розвинулась у серію знайомств мешканців України з Україною через культурний форум, який почергово відбувається в одному з регіонів. 2016-го року в Харкові відбувся «ГаліціяКульт», а сьогодні в Ужгороді та Мукачеві стартує «СлободаКульт»  – півтора року підготовки, щоби впродовж двох тижнів 150 учасників за допомогою 100 подій розказали-показали закарпатцям, чим багата-цікава історична Слобожанщина (Харківщина і частина Сумщини, Луганщини, Донеччини). 

 

Про досвід попередніх форумів і проблеми цьогорічного, а також про стратегію, реалії та перспективи я поговорила з керівницею проектів, співзасновницею Dofa.Fund Ольгою Сагайдак.

– Яка найбільша складність форуму на Закарпатті, чи є відмінність від Львова чи Харкова?

– Кожен регіон по своєму складний, бо це кожного разу інші люди, всі учасники – люди творчі, у кожного своє бачення, вимоги чи амбіції, а треба всіх привести до спільного знаменника. Як на мене, цей форум не складніший, ніж попередній. Хіба для нас, бо до нас уже більші вимоги. Пробний «ДонКульт» в Києві вибачав усе, тому що це була спонтанна реакція. Кожен наступний проект – це сходинка в нашій професійній біографії, і ми маємо показувати, що ми ростем. З іншого боку, на жаль, нічого не помінялося в сфері фінансування і залучення ширшого кола. Все одно все тримається на грантах. Цього разу ми отримали три: від МФ «Відродження», Посольства США в Україні та Програми ґрантів Harald Binder CulturalEnterprisesТобто, ми заробили певну репутацію, нам почали довіряти грантодавці. Мені трошки дивно, що нас не підтримав проект єврокомісії Culture Bridges (Culture Bridges – програма розвитку українського культурного сектору, яка здійснюється Британською Радою в Україні у партнерстві з EUNIC – мережею Національних інститутів культури Європейського Союзу – і має на меті налагодження ефективних зв'язків між митцями, культурними операторами та інституціями в Україні і ЄС – ред.).

– Отже, за лаштунками кожного Форуму – історія про те, як знайти гроші.

– І як ці гроші порізати, тому що дають, звісно, менше, ніж потребує проект. І як боляче різати те, що вже напрацьоване…. Завдяки гранту «Відродження» ми цього разу мали можливість ґрунтовно дослідити матеріал, поїздити і по Закарпаттю, і по Слобожанщині, познайомитись з людьми і контекстом. В результаті напрацювали масштабну програму, але її довелось суттєво скорочувати через брак фінансування. Найбільше постраждали традиційно театральна і музична частини, як найдорожчі (але й найбільш масові). І це дуже шкода, бо в Харкові сто театрів, СТО (!), а на Закарпатті – п’ять. Ясна річ, не йшлося про те, щоби привезти до Ужгорода всі сто, але хотілося представити театральний Харків трошки ширше. І кожен раз оцей процес дадуть-не дадуть, потім щось таки дадуть, але в останній момент, а за цей час щось вже злетіло, це болісно. Звичайно, вже хотілось би перейти на ту сходинку, коли ми можемо планувати свою діяльність не на наступний форум, а в довшій перспективі хоча би на кілька років вперед. Тоді ми могли би працювати ефективніше: проводити дослідництво не в режимі бліц-турів; і оплачувати відповідно роботу наших кураторів, які останні місяці перед проектом працюють в режимі повної зайнятості, часом цілодобової, а мають за це символічні гонорари; і надати нашим учасникам можливість затриматися бодай на один-два зайвих дні довше, щоби вони мали час на особисте знайомство з регіоном. Наприклад, у «СлободаКульт» – 150 учасників, вони їдуть 22 години в потязі на другий бік країни, аби зробити одну подію, видати якісний продукт, і на наступний день вже знову їдуть 22 години назад. І все це за символічний гонорар, а ми через брак коштів навіть не маємо можливості дати їм побути на Закарпатті, походити, подивитись, потусуватись... Тому дуже важливо, щоби нарешті наша ініціатива здобула інституційну підтримку.

– Це мала би бути державна програма?

– Ми організовуємо вже четвертий форум, і треба прийти до якогось висновку, як ми працюємо далі організаційно і структурно. Ми робимо якісний продукт, маємо вже результати і репутацію, тож маємо моральне право претендувати на державну підтримку. Ми не невидимі для держави, держава може оцінити те, що ми вже зробили і робимо, наші потенційні можливості і запропонувати нам форму, в якій ми могли б співпрацювати. Тоді наша програма могла би бути продуманішою, зваженішою, ефективнішою. З іншого боку, нам потрібні та важливі і європейські грантові програми, і підтримка Українського культурного фонду, який от-от має запрацювати. Ми принципово робимо події нашого Форуму безкоштовними для відвідувачів і  хотіли б це продовжувати, тому що в суспільства все ще немає готовності платити за такий продукт – швидше просвітницького, а не розважального характеру. Фактично, це ще питання, на кого ми більше маємо зважати в плані фінансування і орг-підтримки – на Міністерство культури чи Міністерство освіти.

– Окрім грошей, пам’ятаю це по Львову і Харкову, організація такого масштабного форуму – це ще гостре питання локацій і комунікації на місцях. Складно знайти відповідні майданчики під проекти, і часом буває ще більш складно вписати формат форуму – досить авангардовий за формою і критичний за змістом – в консервативне середовище. Поява форуму в місті проявляє і акцентує цю проблему.

– З локаціями якось вже так склалося, що нашому форуму випадає знайти і підняти якусь тему, актуальну для місцевих, яка чомусь не зрушилась. Щодо майданчиків, то в Ужгороді дуже показовий випадок з «Совиним гніздом» – чудовий комплекс посеред міста, який відреставрували на гроші європейського гранту, і в масштабах Ужгороду  він може виконувати функцію Мистецького Арсеналу в Києві. Але з незрозумілих причин його досі не здали в експлуатацію. І зараз вже це взагалі неможливо, там треба знову робити ремонт, принаймні в нижньому поверсі, бо пліснява на пів метра. Отже, з одного боку, є воля  і прагнення громади використовувати його в культурних цілях (виставки, зустрічі, лекції…); з другого боку, є об’єктивна неможливість надавати приміщення під заходи на офіційних засадах. Подібна ситуація була в Харкові зі старим цирком. Не в наших силах і компетенції вирішити проблему, але можемо зробити на цьому акцент – це важливо, замисліться. В Харкові з цирком це спрацювало, Мінкультури таки не стало його віддавати. Не знаю, коли там почнеться реставрація, але принаймні в місті на нього звернули увагу і усвідомили цінність. В Ужгороді ми чуємо з усіх боків – від активістів, громади, що нам «Совине» потрібне. І ніби у міської влади теж є бажання і воля його експлуатувати. Але коли ми зайшли в площину суто практичну господарську, то виявляється, що нікому нам надати дозволи, нікому прийняти рішення, чи можна вбити в стіну цвях, на якому буде висіти картина, нікому нести за це відповідальність. І це питання не вирішується під наш проект чи без нього…

– Але виставка там таки буде.

– Ризики ми розділили спільно з представниками міської влади, тому що остаточного правового статусу у цієї локації немає. В процесі, поки ми планували-обговорювали, я замислилась над тим, що говорю про значення виставки, але її очевидна цінність, і проекту загалом – для мене і мого оточення. А для інших, якщо, тим більше, вони не мали відповідного культурно-освітнього бекграунду, це зовсім не очевидно.

«Совине гніздо»

– Тобто, ще одна проблема форуму – людський фактор.

– Хоча на місцях ми намагаємось залучити по-максимуму активістів і громадський сектор, але  так само активно співпрацюємо з місцевою владою. Тож мусимо постійно спускатись від високого до практичного, пояснювати, як може культура, власне, сприяти тому, щоби в місті щось поліпшилось. Здавалося б, наче культура – суцільне джерело витрат. Але вона також – джерело натхнення. Доводиться пояснювати, що, побачите, від цього буде фідбек пролонгований, в нас вже є досвід. Може  заваряться якісь нові проекти: регіональні чи національні, може, до вас будуть більше приїжджати… Тому що зав’язались контакти, відбувся діалог з професіоналами. Отже, це така собі міна повільної дії, але в результаті можна розраховувати на культурний вибух.

– Черговий виклик – співпрацювати з місцевими культурними та мистецькими інституціями, переважно досить консервативними.

– Це постійні діалоги в пошуках порозуміння. Але якщо діяти розважливо і малими кроками, то більшість вдається переконати до співпраці. Наприклад, в фойє мукачівського театру буде демонструватись виставка «Курбас в Харкові». Театр в Мукачево – доволі консервативна структура, репертуар там компромісний,  виважений. Натомість підхід кураторів виставки доволі авангардовий – це пов’язано з контекстом: Березіль, Курбас. Тож під виставку треба було фактично змінити інтер’єр фойє. І театр пішов нам назустріч: перефарбували стіни з яскраво рожевого в нейтральний сірий, готові закрити вікна, прибрати фіраночки. Такі маленькі кроки, але я за них готова більше дякувати, ніж критикувати, що нам щось не дали. Це складні речі. Ще один приклад. В Мукачево (і загалом на Закарпатті) є заборона певних видів візуальної реклами в міському просторі. Наприклад, тут не вішають банери на пам’ятках архітектури. Тож Ужгород нам не дозволив повішати банери на мосту, аргументуючи міським активістам, які нас там представляють, що ви ж самі боролися проти цього. Я сказала, що раз ви за це боролися, ми не будемо порушувати. Але потім таки зробили виключення для нашого проекту – тому що для Ужгорода це надзвичайна подія – і таки банер на мосту висить. В Мукачево теж нам дозволили на балконі театру один делікатний банер повісити.

– Що пригодилось з попереднього досвіду?

– Все. Все потрібне, все важливе, і кожного разу цей «клубочок» намотується, і вже з нього можна не  тільки шкарпетки сплести, але й светр. Особливо корисний досвід знаходження спільної мови. Як поважати іншого. Оця повага до традицій, упереджень, того, як це проговорюється, робиться в цьому регіоні. Як регіон себе в середині уявляє, і як він думає, як його уявляють інші – це кожен раз відкриття.

Родзинкою форуму «СлободаКульт» є дитяча програма, про яку розповіла її кураторка Ірина Магдиш

Перший раз на Форумі ми пробуємо зробити щось для дітей. Це дуже вдячна аудиторія. Якщо подивитись відео, де журналісти з Харкова з компанії «Накіпєло» просто на вулиці в Ужгороді питалися перехожих, що ви знаєте про Харків, а харків’ян натомість – що ви знаєте про Закарпаття, то розумієш, що ми нічого не знаємо про цю країну. А цікавість до життя, до подорожі, до іншого, бажання виїхати за межі свого міста/села і подивитись, хто і як там живе, що за люди, яка там річки тече, які будинки, який клімат і чим там пахне – вона в дитинстві закладається. Тому працювати треба, в першу чергу з дітьми, це наш шанс. У нашої програми є кілька напрямків. Театральний – приїжджають кілька театральних харківських режисерів, які вчилися методиці театральної педагогіки в Польщі, це новий метод, в Україні його ще не застосовують. Йдеться не про класичну виставу з дітьми, коли діти вивчають ролі і грають відповідно до сюжету. Це зовсім інакший принцип, коли з дітьми працюється на їхньому матеріалі, на тому, що їх цікавить. І вистава тоді народжується не з вивчення штучного тексту, а з потреб самих дітей. Діти грають свої емоції, свої ситуації, свої життєві історії. І за два тижні ці режисери з Харкова з мукачівськими дітьми спробують зробити такий doc-театр. Група буде мішана: половина дітей підготовлених, які ходять в дитячу студію при мукачівському театрі. Але для мене, як куратора, принципово також було набрати групу дітей, умовно кажучи, з вулиці, яких батьки не водять по спеціалізованих дитячих школах, але вони живуть на одній вулиці, тусуються разом, цікаво, що з цього вийде.

В рамках театральної програми також приїде Яна Зеленська, яка проведе семінар-гру для батьків дітей з особливими потребами. Вона сама є мамою такої особливої дитинки, тому це для неї не теорія, а практика. Яна розробила авторську методику розвиваючих забав для таких дітей.

Ще один цікавий проект, до якого напряму були залучені діти – виставка «Родинний альбом». Імпульсом для цього проекту став проект Олени Турянської на попередньому форумі «ГаліціяКульт» в Харкові, де вона представила історію-колаж своєї родини. Саме він нас надихнув на те, наскільки цікаво і опукло через історію сім’ї можна показати регіон. Ми попросили дітей принести з родинних альбомів фото їх сім’ї за сто років. І не просто надіслати фото, а написати коротку історію: хто це, де це, які обставини? І це виявилось дуже вдячним матеріалом. По перше, діти, напевне, вперше витягали ці фото, і точно вперше розпитували батьків. Співставляючи історичні фото слобожанські і закарпатські, вийшло дуже цікаве дослідження: соціальне, історичне, як жили, як одягалися, що їх оточувало, така собі велика історія через малі людські історії. Тепер на наступний форум, якщо Закарпаття поїде представляти себе в Одесу чи Маріуполь, то закарпатська частина вже буде готова, а ми будемо добирати наступну, і вже за кілька форумів будемо мати комплект, зріз людський історій з цілої України.

Частиною дитячого форуму буде також «Сковородафест» – велике родинне свято в закарпатському музеї. Там так само великий акцент зроблено на дітях, на майстер-класах для них, приїдуть майстри з іншого регіону – мова інакша, стилістика інакша – це має бути дітям цікаво. Крім того, буде цікава розмова для батьків про те, як привчити дітей до читання з маленького віку. Плюс концерти, лекції, кінопокази…

 Ще одна річ, яка ніби напряму не пов’язана з культурою, але дуже актуальна в сучасному житті України – наукові пікніки. Харків як наукове місто, місто великої кількості наукових закладів – університетів, академій, інститутів, і плюс місто з потужною науковою історією, радісно підхопило європейський досвід наукових пікніків. І тепер вони це проводять не тільки в Харкові, а мають франшизу і проводять їх по цілій Україні. От вони приїдуть до Ужгорода і цілий день будуть інтерактивно бавитись в науку з дітьми в «Совиному гнізді».

Впродовж теми «що ви знаєте про Закарпаття, що ви знаєте про Слобожанщину», харківські діти, нічого практично не знаючи про Закарпаття, зняли мультфільм (в Харкові) – про своє уявлення про Закарпаття. Прем’єра буде в Ужгороді. Буде також виставка знаменитої харківської авторської художньої студії Aza Nizi Maza, і про свій досвід «Як ми навчаємо дітей мистецтва» розповість її засновник Микола Коломієць.  

Традиційно на форумі буде велика виставка образотворчого мистецтва, і вона традиційно розуміється як виставка для дорослих. Нікому в голову не приходило адаптувати її для дітей. Цих методик розповідати дітям про сучасне мистецтво в світі є багато, але кожного разу їх треба допасовувати відповідно до творів, ситуації, дітей і навіть регіону. Ми минулого року випробували таку практику в музеї в Винниках, маємо дві цільові аудиторії – 5-7 років і 8-10 років,і спробуємо перенести цей досвід на Закарпаття.

Розмовляла Наталія Космолінська

zbruc.eu

 

16 травня 2018р.
Çàãðóçêà...

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів

Залишити коментар:

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Необхідні поля позначені наступним символом:*