Чотириногі безхатьки з Перечинщини не втратили любові до людей

Однак собаки люблять не за щось, а просто так, пише закарпатська газета «НЕДІЛЯ». Їм байдуже, хто перед ними – президент чи безхатько, вони можуть прив’язатися будь до кого і служити господарю усім своїм собачим єством. Але не всі, на жаль, вміють цінувати таку несамовиту відданість. Цими днями журналіст закарпатської газети «НЕДІЛЯ» пересвідчився в тому, якими чудовими і надійними компаньйонами можуть бути ці милі пухнасті створіння. Подорожуючи Карпатами, йому поталанило познайомитися з парою лісових собак, які супроводжували його з друзями, наче справжні охоронці.

Весна – пора пробудження від зимової сплячки, тож ми вирішили відправитися в мандрівку на Перечинщину, яка вважається справжньою туристичною родзинкою нашого краю. Там багато цілющих джерел, високогірні водоспади та відомі на всю Україну чани.

Маршрутка на Лумшори з Ужгорода вирушає о 7.50 год. Тож хто не має власного транспорту, щодня може скористатися громадським. Коли ми прибули у ту райську місцину, перед очима відкрилися неймовірної краси краєвиди. У селі малолюдно. Населення під час перепису у 2001 році складало всього 84 особи. Тому вулиці майже пустинні.

Але зате природа там казкова. Роздивляючись довкола, ми помітили жінку, що поспіхом прямувала до нас. Вона, очевидно, працює в якомусь із готельних комплексів. Незнайомка поцікавились, куди ми йдемо, мовляв, чи можна скласти нам компанію, оскільки самій їй страшно від змій і собак,  які є в лісі.

Тоді її слова прозвучали для нас смішно. Якщо з плазунами ще все зрозуміло і вони дійсно можуть зустрічатись біля гірських водойм, то звідки посеред гір собаки – ми й гадки не мали. Невже їй примарились дикі чотирилапі там, де їх практично бути не може…  Та ми нічого їй не відповіли і рушили далі. Але невдовзі пересвідчились, що жінка казала правду.

Уже в самому лісі, у відлюдному місці неподалік водоспаду Давір, із гірської річки Туричка, наче привид, до нас почало прямувати щось чорне. На секунду стало моторошно. Не зрозумівши, хто то, ми помітили лише силует. Волохате худорляве створіння середнього зросту, кульгаючи на одну лапу, з’явилося ніби з нізвідки. Слизьким камінням тварина важко вибиралася на берег. Їй було складно ступати гігантськими брилами, але вона все одно прямувала вперед… Ми завмерли. Коли собака стояла вже на березі, вона обтрусилася і, виляючи мокрим хвостом, підбігла. Прийнявши водні процедури, песик вирішив познайомитись. Йому хотілося компанії і він задоволено підійшов. Від незнайомців не лякався і поводився дружелюбно. Жодних проявів агресії ми не помітили. Навпаки. Чотирилапий був таким лагідним, так щиро радів нам, що хотілося його гладити і гладити. Собаку стало дуже шкода. Адже він утішався, наче  зустрів давніх знайомих.

Цікаво, хто ж це так жорстоко викинув свого улюбленця в такому віддаленому місці? Хто прирік домашню тварину на напівголодне існування у лісових нетрях? Добре, що собака навчилася виживати, але ж могла загинути. Тим більше, що взимку гине багато навіть диких тварин, які призвичаєні до екстремальних умов і змалечку вчаться самі здобувати собі харчі. Можливо, тут кудлатий  і хвостатий опинилася ще цуценятком. І чим же пес живиться? Ймовірно, ловить мишей та інших лісових тварин. Люди його годують точно не часто. Та незважаючи на здичавіння, наш новий знайомий не втратив головного – здатності любити, риси, яка має бути притаманною всім нам… Те, що нас він зустрів привітно, свідчило про ще одну унікальну рису тварини – вміння відчувати наміри інших. Він знав, що нам від нього зовсім не страшно і налаштовані ми також мирно. Бо зазвичай собаки атакують саме тих, хто або від них панічно боїться, або люто ненавидить.

Пригощання у вигляді хліба, оскільки в нас більше нічого не було, чорний товариш задоволено прийняв і за секунду проковтнув. Однак так довірливо чотирилапий підходив не до всіх. Полащившись і облизавши нам руки, він почав гавкати на інших, на тих, що проходили повз нас. Напевно, зустрічі з ним ті туристи були не дуже раді. Утім собака їх не чіпав, тільки проганяв лаєм.

Отже, лісовий охоронець взявся нас супроводжувати. Разом з нами посидів і на галявині, а потім – вирушив далі. Раптом назустріч із-за кущів вибіг ще один  собака. Рудий із коричневим песик не злякався навіть палок в руках, на які ми опиралися. Він теж прийшов знайомитись. І далі вже в нас були аж два супутники. Цікаво, що вони вміли між собою спілкуватися поглядами і діяти спільно – у команді. Коли щось шаруділо в кущах, вони вкупі кидалися дивитись, що там.

Обидві тварини мали надзвичайно спортивний підтягнутий вигляд. Видно, що це не домашні улюбленці, яких господарі часто  від надмірної любові перегодовують. Щось смачненьке цим двом перепадає не часто. Утім собаки були дуже енергійними і йшли за нами декілька годин.  Якби ми мали можливість їх забрати, очевидно, попрямували б і далі. Але ми зупинились у одному з комплексів і тваринкам довелося повернутися до лісу. Було б добре, якби їх хтось прихистив, адже таких чудових чотирилапих друзів ще треба пошукати.

Володимир ЗАКАРПАТСЬКИЙ, закарпатська газета «НЕДІЛЯ»

  Надіслати другу