Заборони на Закарпатті: Сповідь арт-кураторів культурного форуму СлободаКульт

Заборони на Закарпатті: Сповідь арт-кураторів культурного форуму СлободаКульт
У травнi в Ужгороді та Мукачеві пройшов соціокультурний форум «СлободаКульт». Захід знайомив жителів Закарпаття з культурою та особливостями Харківщини. Таке собі знайомство однієї України з іншою. Форум став четвертим із низки подібних заходів. Раніше були проведені два «ДонКульти» (в Києві та у Львові, 2015 і 2016) і «ГаліціяКульт» у Харкові (2016).

 

«СлободаКульт» поєднав у собі шість програм: музично-театральну, візуально-перфомативну, літературно-дискусійну, кінематографічну, дитячу та модну. Організатори хотіли закликати людей до діалогу, і, можна сказати, що їм це вдалося – команда форуму стикнулась з чималою кількістю традиційних закарпатських заборон.

Ми розпитали кураторок Тетяну Пилипчук, Іванну Скибу-Якубову, Оксану Баршинову, Галину Танай та Зою Звіняцківську, з якими труднощами вони зустрілись. Виявилося, що на Закарпатті небажано говорити про гендер, порівнювати себе з кимось та говорити про сепаратизм.

Тетяна Пилипчук, кураторка літературно-дискусійної програми:

«Сьогодні ти як куратор можеш робити будь-що, що не суперечить законодавству. Але був момент, який змусив нас скоригувати програму – це гендерна тематика. Закарпаття – дуже патріархальний регіон, і це відразу відчулося, як тільки ми приїхали туди ще рік тому знайомитися. Вони не готові ще говорити, підіймати питання гендерної рівності. А якщо людям некомфортно про це говорити, то краще не нав’язувати скандалу. Ці питання на Закарпатті потрібно підіймати дуже делікатно. До обговорення не готові ані чоловіки, ані жінки.»

Іванна Скиба-Якубова, одна з модераторок літературно-дискусійної програми:

«Я страшно хотіла зробити такі собі «гендерні читання на соломі» у місцевому Скансені – уособленні патріархального, традиційного світу. Та після подій 8-го березня, коли дівчат, які вийшли за ратифікацію Стамбульської конвенції, облили фарбою, навіть наші ідеологічно «свої» колежанки виступили різко проти. Сказали, що їхні праві радикалі взагалі не здатні до розмови, і буде побоїще.»

Тетяна Пилипчук:

«Коли планувалася дискусія про мультикультурність і сепаратизм, закарпатці просили прибрати слово «сепаратизм», не вживати його стосовно регіону. Говорили, що це стереотипи, які їм нав’язують. А ніякого сепаратизму в регіоні насправді немає. Ми уточнили назву: «Мультикультурність і сепаратизм: маніпуляції і ярлики» – вона всіх влаштувала.

Вони наполягали, що сучасні закарпатці хочуть бути частиною України. Кажуть, закарпатські угорці для мешканців Угорщини – як для росіян «хохли». До них є певна імперська зневага, ніби це чорноробочі. Люди, з якими ми мали справу, говорять, що радше будуть вчитися і працювати в Україні, де вони почуваються вільними і рівними, аніж їхати до Угорщини, де ця зверхність дуже відчутна.

Оксана Баршинова, співкураторка візуальної програми:

«На Закарпатті весь час відчувається певна «окремішність». Люди не хочуть порівнювати себе з іншими. Що дивно, бо Закарпаття непогано виглядає на цих порівняннях, – але на порівняння існує табу. Та це не тільки на Закарпатті. Українські книжки говорять про ті чи інші явища так, наче ці явища ні з чим не порівнюються у світі. Ніби все у нас капсульне і «страшно унікальне», немає жодних аналогій.

Є така проблема з Тарасом Шевченком. Це взагалі «хай левел», фігура з мармуру, бронзи, граніту та інших вічних матеріалів. При тому що це дуже цікава і неоднозначна особистість, фігура, дуже важлива для української ситуації. А в наших книжках, в освіті виглядає так, наче він сам по собі геній-самородок, «герметичный до ужаса», якого ні з ким порівняти не можна. Порівнювати – крамольно.

Це ж цікаво: порівняти, як виглядала бабуся твоєї знайомої або незнайомої людини – але в Харківській області. Виявляється – ні, не цікаво.

Приходять студенти з Ужгородської академії мистецтва, я питаю: «Кого з харківських митців знаєте?» – «Нікого». – «А Павла Макова, а Бориса Михайлова?» – «Ні».

Ідемо на каву з викладачами – викладачі знають усіх, і при тому особисто. Я питаю: «А  чому ви студентам не розказуєте?» А вони мені: «Та шо ви зі своїми претензіями, ми прагнемо зробити наголос на локальному!» Альо, але ж це все Україна!»

Тетяна Пилипчук:

«Мене вразило, наскільки закриті спільноти, етнічні групи, соціальні групи у цьому нібито мультикультурному регіоні. Вони не бажають взаємопроникнення культур. Не те що не бажають – вони про це навіть не думають.

Спочатку закарпатці не були готові прийняти цю тезу. Говорили: «Ми – мультикультурні, ми спільно живемо, і все в порядку». – «А чи цікавитеся ви одне одним?» – Та, в принципі, ні».

Здивувало не те, наскільки мало вони знають про Слобожанщину, а те, що немає бажання заглиблюватися. «Тут нічого не знають про Слобожанщину – і це нормально!» – для мене ця фраза прозвучала ненормально.»

Галина Танай, менеджерка культурних проектів:

«Ми з приятелями давно жартували про те, що в Ужгороді варто зробити публічну дискусію про Закарпатську школу живопису. І мій колега каже:  «Ну ні, я прийду і скажу, що такої немає, а мені морду поб’ють за замах на святе. Бо всі впевнені, що це щось мегаунікальне».

Трохи більше року тому наша освітня платформа Nomen організувала в Ужгороді публічний лекторій. Всі теми, пов’язані із Закарпаттям, «зайшли» прекрасно. А от те, що пов’язано не дуже тісно, було вже не так цікаво. Не цікаві, до речі, і теми радянського минулого – це не так «красиво», люди не хочуть себе з ним ідентифікувати і воліють зробити вигляд, що кількох десятиліть просто не було. Мене трохи смішить ця тяга до обговорення красивого і хорошого.»

Зоя Звиняцківська, кураторка модної програми:

«Одним з моїх проектів на форумі була виставка «Родинний альбом». Це зібрані читачами Закарапатської і Харківської областей дитячих бібліотек фотографії їхніх бабусь-дідусів, пра- і прапра-, – такий зріз за останні сто років. Ми розміщували їх поруч: от 20-ті роки Закарпаття, от ті ж 20-ті – Харківщина.

Деяким людям, за відгуками, не сподобалася виставка, тому що там вбачалося порівняння. Не конкретизувалося, чи порівняння невдале чи недоречне. А може люди вважають, що сама ідея порівняння – не те, що нам треба.

При цьому я зіткнулася з проблемою самоцензури. З Харківщини у мене були переважно міські світлини, а із Закарпаття – сільські, з маленьких містечок, і зрозуміло, що не можна порівнювати місто і село. Мені весь час хотілося зробити щось більш-менш однакове, щоб порівняння не було образливим для жодної зі сторін. Можливо, я десь поступилася правдою заради бажання зробити рівнесеньку ідеальну рамочку.

Порівняння – це завжди маніпуляція. А я, як людина, яка ненавидить маніпуляції, потерпає від маніпуляцій, намагалася зробити якомога рівномірніше – але це теж маніпуляція.

У нас немає практики роботи з об’єктивною реальністю і немає практики її сприйняття. Є заборона на порівняння: не треба нас ні з ким порівнювати, а якщо порівнюєте, то треба, щоб ми були кращі. Це відсутність культури сприйняття того, що ти не відповідаєш за своїх батьків, ти не відповідаєш за те, як виглядала твоя бабуся. Ти не можеш за це відповідати. Ти відповідаєш тільки за себе і за те, як виглядатимуть твої діти.» 

Фото: Валентин Кузан, Олексій Полив’яний, Ліна Дегтярьова.

Аня Білоус

zaborona.com

 

10 червня 2018р.

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів

Залишити коментар:

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Необхідні поля позначені наступним символом:*