Містично-романтичний порятунок юнки парубком став сюжетом для фільму закарпатця

Вона називає себе Марусею. Їй поза 80 років. Своє повне ім'я – прізвище, ім'я та по батькові вимовляє з придихом і наче крізь зуби – Свид Марія Федорівна. На запитання, чи відчуває себе щасливою, відповідає, що ні, «ніколи не була». Хоча прожила довге достойне життя, створила сім'ю, разом з чоловіком дала початок великій родині – 5 дітям, 9 онукам, 11 правнукам… Має почесне звання «Мати-героїня».

Чому ж така стримана і неусміхнена ця статечна українська жінка, що гідно сидить, тримаючи натруджені руки на колінах? На дерев'яному фотелі, покритому червоною накидкою, на своєму подвір'ї на фоні зведеної власними руками хати, мов королева у своїх володіннях. Усміхається лише наприкінці фільму – коли її навідують у лікарні найдорожчі – внук і правнук, і коли повертається після лікування у рідні стіни…

Прадавня історія Закарпатського краю. З діда-прадіда її предки були трудівниками на рідній землі. Власними мозолями доробилися до гідних статків. Над їхнім дахом прошуміли різні геополітичні катаклізми першого сорокаріччя ХХ століття. Але прихід сталінського «визволення» у 1944 році жорстоко прокотився по долі цієї міцної селянської родини, і зокрема по долі нашої героїні. Їй тоді було лише 15 років. Дитя-підліток, як на наше нинішнє сприйняття. Одна кохана донечка у батьків після трьох старших синів. Наймолодшенька. Але не білоручка – все робила, що треба було по господарству, бо як інакше могло бути?

Містично-романтичний порятунок її старшим 24-річним парубком із виру гірської річки, женихання, сватання… «Іванку, Іванку, купи ми рум'янку… Бим ся рум'янила… і тебе любила…».

Не судилося. Із річкового виру життя кидає її в жорстокий вир історичних подій. В лічені дні велика родина була розкуркулена, репресована: хто розстріляний, хто вивезений у Сибір, хто помер, не витримавши усього цього, як її батько… Рятуючись від неминучої смерті, вона втікає з рідної Углі у лісисті Вільхівці та виходить заміж за практично незнайомого хлопця, старшого від неї всього на три роки. Змінює прізвище. І далі ці діти, що враз стали дорослими, переїжджають до Округлої, будуються, народжують своїх дітей, працюють не покладаючи рук, аби вивести їх в люди, дати освіту і все необхідне.

Скільки людських доль понівечило і перемололо безжалісне колесо тоталітарного радянського режиму. Табори, заслання, утиски, репресії… Але ті, хто вижив – той переміг! І вона теж вижила – і перемогла. Ціною власного кохання… А щастя – поняття дуже суб'єктивне…

На цьому можна було б і завершувати опис своїх вражень від фільму, але тоді це була би не повна рефлексія – лише по змісту. Адже ще цікавішою, якщо можна порівнювати такі речі, є форма подачі цього змісту, здійснена внуком нашої оповідачки, талановитим кінорежисером В'ячеславом Бігуном.

Автор фільму не викладає матеріал прямолінійно, не дає готових відповідей. Він спонукає глядача мислити, аналізувати, рахувати, співставляти, порівнювати… Хоча б взяти вік героїні: сама вона розказує, що у 1944 їй було 15 років. Нескладна арифметика – і усвідомлюєш і рік народження, і скільки їй зараз, на даний момент…Те саме з чоловіком пані Марії, про професію якого дізнаємося з напису на його фото на серванті, а про вік – з написів на могильній плиті.

Не зважаючи на те, що це автобіографічна розповідь однієї людини, фільм дуже динамічний, у ньому є багато дійових осіб. Це і діти, внуки, правнуки, зяті, невістки, сусіди, односельці. А ще: півники, курочки, курчата, голуби, песики, котики, корівки, мурашки… Статечна розповідь пані Марії плине на фоні яскравих краєвидів мальовничого гірського села Округла, його вуличок, будівель, садів, городів, сіножатей. У постановці кожного кадру відчувається глибока і справжня любов автора фільму до персонажів по той бік об'єктиву.

Ця справжня любов і поетичність викладу виявляється у кінематографічних ілюстраціях розповіді Марусі про її нетривале дівування та несподівано швидке заміжжя: героїня довго розчісує коси, вкладає волосся, пов'язує хустину, і цей відеоряд синхронно накладається на відповідні події її життя…

Першою емоційною кульмінацією фільму для мене стали кадри з її натрудженими руками, які ніжно пестять маленьке курчатко під зворушливий спів пісні «Іванку, Іванку, купи ми рум'янку..». І розумієш, що це ціп'ятко – то вона тоді у свої 15, така ж мила, тендітна і беззахисна перед невблаганним молохом історії…

Початок оповіді про прихід «совітів» накладається на кадри з сіткою-огорожею, і насторожено-лякливим котом за нею. Слова про руйнацію батьківського обійстя ілюструються засушеними листочками на долівці і мурашками, що снують по них, замшілими покрученими стовбурами і гілками дерев… Вражаючі поетично-візуальні метафори…

Поетичні символи-метафори чергуються у фільмі з побутовими сценками, родинними діалогами, кумедними і зворушливими картинами.

Найзворушливіше, що може бути для кожного, і для бабусі Марусі також – це діти. І вони присутні у фільмі у багатьох епізодах: це і помічники старших у щоденних домашніх клопотах, і повзаюча малеча з голою дупкою на задньому плані кадрів, де оповідачка спілкується на камеру, сидячи на кріслі на подвір'ї; це і головна дійова особа (правнук Юстин) у фрагменті відвідин бабусі у лікарні.

Цей фрагмент для мене був другою емоційною кульмінацією фільму. Бо саме тут головна героїня вперше посміхається в кадрі. І саме тут розумієш, що сімейний драматизм продовжується у наступних її поколіннях, бо мама хлопчика чомусь ховається за дверима, і не дуже бажає спілкуватися… «Ідем додому..» рефреном повторює і повторює малюк. І замислюєшся, чи це просто дитя втомилося і хоче додому, чи наполегливо кличе з собою когось, кого йому так не вистачає у тому домі…

Окрема частинка фільму присвячена суворим геофізичним реаліям високогірного села, а саме землетрусу 2015 року та його наслідкам. Маруся якраз перебувала в районній лікарні і не зауважила цього природного лиха, яке суттєво позначилося і на її помешканні. Турбуючись про емоційний стан бабусі, рідня намагається усунути найпомітніші руйнування в хаті, роблять ремонт. Повернувшись додому, вона дивується, і вдруге – сміється. Ця частина фільму наче промовляє, що на кожному відтинку життєвого шляху є свої катаклізми, як не від людей, то від природи. Але з дружньою і турботливою сім'єю все долається, і життя триває…

Характеристика фільму була б не повною, якщо б я не згадала ще і про його музично-звукове оформлення. У фільмі багато звуків життя: щебет птахів, дзюркотіння струмка, голоси тварин, людей, робочі звуки знарядь праці, машин і т.д. А особливо емоційні моменти супроводжуються українськими народними піснями у виконанні самої Марусі, а також Оксани Мухи, Христини Соловій, гурту Rusin ?ende? Orkestra. Інтонаційні та фонографічні акценти лексики останнього, як і говірка головної героїні, створюють неповторний шарм саме Закарпатського краю.

Окремо варто згадати і поліфункціональні титри, які візуально інформують, пояснюють, доповнюють висловлене і водночас розділяють фільм на логічні змістові відтинки.

Охопивши оком усе викладене вище, розумієш, чому така назва фільму – «Маруся». Адже в душі ця жінка на все життя залишилася тою 15-річною Марусею, дитиною, оточеною материнським та батьківським теплом, яка зупинилась на порозі свого кохання, свого особистого щастя… «Щоби були щасливі… Щоби войни не было… Бо коли буде война – все пуйде на нич… всьо на нич…», – цими словами завершується пряма мова героїні.

Кожна людська доля – унікальна по своїй суті. Бо це окремий унікальний світ. І скільки є життєписів з такими вивертами сюжету, на які б не сподобився найфантазійніший сценарист. Але не кожному таланить мати таких нащадків, які б зафільмували все це… Марусі поталанило. Бо В'ячеслав Бігун не просто задокументував на відео її життєвих шлях, а зробив це надзвичайно творчо і неординарно.

Ці мої враження-міркування є далеко не вичерпними щодо висвітлення усіх особливостей та цікавинок фільму. Відомо ж – «краще один раз побачити…», а ще краще – декілька разів.

Галина Виноградська, науковець Інституту народознавства НАН України

  Надіслати другу