Дві смерті двох патріотів України

Дві смерті двох патріотів України
Прощавайте, великі українці...

 

Днями найвідоміші романтик-шістдесятник Іван Федорович Драч і радянський політв‘язень, дисидент-розстрільник Левко Григорович Лук‘яненко, які свої життя присвятили боротьбі з комуністичним режимом, українській незалежності відійшли у вічність. Вічна їм пам‘ять!

І насправді, стовпи української волі та самостійності, символи незламності національного духу, політичні велети рідної країни вмирають один за одним. Шкода. Жаль. Велика утрата для неньки-України, родичів, близьких, колег і кожного з нас. Траур і жалоба. Гіркота на душі, що їх уже немає. Щоправда, обидва були у літах, а життя пройшли таке, що навіть у сні це важко уявити.

Кілька тижнів тому не стало Героя України Івана Драча, для якого сенсом життя була вільна, соборна та незалежна держава. Поет, перекладач, кіносценарист, державний і громадський діяч, народний депутат і перший лідер Руху народився на Київщині у 1936 р., прожив 82 весни й осені. Як не прикро писати, у засвіти відійшов у клінічній лікарні "Феофанія" від гострого інфаркту міокарда. Серце, як виявилося, мав зболене. Рубців на ньому – сила-силенна. Похований у київському селі Теліжинці поруч із сином Максимом, який загадково загинув. Був лауреатом премій ім. Т. Шевченка та Державної СРСР у галузі літератури. За тісну співпрацю та дружбу з дисидентами його виключали з філфаку Київського університету, однак коли у 1959 р. вступив у Компартію та прозвучало його каяття, – дозволили поновитися. Щоправда, недремне око КДБ шпигувало за ним удень і вночі. Писав про партію, Леніна, соціалізм, критикував буржуазний націоналізм. Кілька разів міг опинитися за ґратами, але доля його щадила. Мав ордени князя Ярослава Мудрого V ст. та Держави. Один із тих, хто кував самостійність, новітнє розкріпачення, свободу, хто на повен голос заявляв про вихід України з-під ярма північного сусіда. 

Однак по-іншому, але теж у вирі боротьби, спротиву тодішньому режиму склалося життя Левка Лук‘яненка, який помер 7 липня за лічені тижні до свого 90-ліття (1928-2018 р.р.) від інсульту. Усе своє життя вимірював з точки зору незалежності України. Обдарований юнак із чернігівської Сіверщини, він свідомо, закінчивши юрфак Московського держуніверситету ім. Ломоносова (тут учився з майбутнім генсеком Михайлом Горбачовим і потрапив на роботу в один із райкомів Західної України), став на шлях національно-визвольної звитяги за незалежність. Роль цієї людини в нашій сьогоденній  історії – фантастична. Але до кінця ще не вивчена. Історикам і політологам буде над чим працювати. Творча спадщина колишнього політв’язня дослідникам подарує чимало цікавого.

Зауважимо: саме пан Левко став автором Акта про незалежність, який був написаний від руки на аркуші-сторінці зі звичайного учнівського зошита, а відтак зачитаний з трибуни ВРУ. Пригадуєте, як зала вибухнула емоціями, а людське море довкола парламенту вирувало та бурунило. Народні обранці проукраїнського спрямування поспішали, аби, як висловився нині покійний В‘ячеслав Чорновіл, комуністи не оговталися та не взяли реваншу. Без перебільшення: такий сценарій передбачався. Символічно й те, що своє народження він святкував у день проголошення незалежності – 24 серпня. Як політв‘язень, репресований, він у тюрмах і таборах провів понад 25 років, на волю вийшов 1988 р. У країні вже тривала перебудова, розпочата його вузівським однокурсником із Ставрополля.

Слід сказати, що при всій твердості характеру, запам‘ятався Левко Лук‘яненко не тільки своєю мудрістю, але також своєю толерантністю. Герой України, публіцист, дипломат (посол у Канаді), депутат 5 скликань, Верховної Ради Української РСР у тому числі, він став величиною загальнонаціонального звучання й орієнтиром для решти українців. "Політичний геній" і чільник УРП вирішив стати Президентом, але набрав 1 млн. 400 тис. голосів і зайняв третє місце після Кравчука й Чорновола. У останні роки свого життя, яке добряче "пожували" радянські табори, смертна кара у 60-х львівського суду (щоправда, згодом її замінили багаторічним ув‘язненням), 72-денний карцер, борець і людина-легенда, батько української незалежності часто бував на Закарпатті. А одного літнього дня автору цих рядків у місті Берегово за сприяння друзів вдалося взяти від нього інтерв‘ю.

Я чекав якусь "позу" цього негордого чоловіка, але скромний гість-вусань умить мене розчарував своєю скромністю та простотою. Охоче погодився відповісти на мої запитання, половину з яких підготував ще звечора вдома. Мушу сказати: пан Лук‘яненко був безпосередній, щирий і добродушний, зі своєї дружиною Надією, яка свого часу вчилася на Закарпатті, вони нікуди не поспішали. Тож пересівши за сусідній столик, він багато чого згадав зі свого життєпису. Відчувалося: московщину, "совецький" режим ненавидів усім своїм єством. Не боявся їх ані тоді, ані зараз. Із нескореним бунтарем і гнівним антирадянщиком ми спілкувалися як на диктофон, так і без нього. Майже дві години пролетіли непомітно. Випили по три горнятка кави.

Левко Лук‘яненко казав: відповім на всі ваші запитання, адже провінція не щодня приймає автора Акта про нашу соборність і незалежність, не кожному журналісту глибинки на це таланить. Я кивнув головою на знак згоди. А візаві мовив далі: читачі чекають із ваших вуст слова правди, істину, чесної моєї сповіді. На знак удячності я підвівся та потис йому руку за такі гарні фрази-компліменти на адресу мас-медія. Мені, зізнатися чесно, неабияк запам‘яталася ця трьохрічної давності бесіда з Великим українцем, адже став одним із небагатьох крайових репортерів, які спілкувалися з найвідомішим політв‘язнем радянської України та колишнього Союзу РСР. Отримавши з автографом його книжку-брошурку «Від хохла до українця» (на фото), ми обмінялися навіть телефонами. Але числа записував теж нині покійний Михайло Сорокін, який приєднався наприкінці інтерв’ю. До речі, кожному, хто прочитає труд цього титана духу, книжка допоможе змінити свій світогляд.

Між іншим, поховали Л. Лук‘яненка у вівторок на Байковому кладовищі в Києві. На прощальній церемонії були перші особи країни.

Отже, помолімося за душі тих, що відійшли, які залюбки передали нам головний вогонь свого життя – любов до України.  

Іван ПАЛІНКАШ

 

11 липня 2018р.

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів

Залишити коментар:

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Необхідні поля позначені наступним символом:*