Вільний погляд на шкільні світлини з Дусинської одинадцятирічки на Закарпатті

Вільний погляд на шкільні світлини з Дусинської одинадцятирічки на Закарпатті
Як і чим живуть учні загальноосвітньої середньої школи, де я також мав щастя учитися й уму-розуму набиратися у 60-70-х роках минулого століття, коли її (за моєї тямки) почергово очолювали директори Юрій Лендєл, Роман Гуляй, Федір Готько (усі, на жаль, покійні), натомість атестати випускникам-ровесникам – дусинцям, плав‘янам, лопушанам, тибавцям, маломартинківчанам, росошанам про закінчення десятого класу вручав новопризначений директор, історик Василь Мигович, який і зараз, слава Богу, живий та мешкає з родиною у мальовничо-колоритному Дусині.

 

Зазначу одразу: фото, що викладені у цьому умовному репортажі з однієї окремо взятої середньостатистичної середньої школи Свалявщини, "позичено" з її ж сайту, який, схоже, формують прямо у комп‘ютерному класі. Тож вони для багатьох користувачів порталу уже знані, впізнаванні, тим паче, в селі всі обличчя одні одним, серед молоді в тому числі, добре знайомі. Не виключено, що більшість із світлин пройшли "через руки" молоденької учительки інформатики Дарини Шипович, яка наразі перебуває у декретній відпустці. Повірте, у наш демографічний "бебі-антибум" приємна, чудова новина! Щоправда, їй уже ніби підшукали заміну. Отже, комп‘ютери не ...простоюватимуть у чохлах чи футлярах. У школі, яку очолює депутат райради В. Пацан, вони найсучасніші та сприяють молодому поколінню швидко влитися у світ сучасних технологій та комунікацій у інформаційному всеозброєнні. Ґрунтовні знання й інтелект у цій сільській школі формуються вже роками.

А подані світлини, між іншим, не претендують ані на новизну, ані на вичерпність теми, вони не є подієвими, однак водночас фокусують окремі миті учнівського життя як у стінах рідного навчального закладу, так і за його межами протягом останніх цьогорічних місяців. Є навіть фотозображення з мовного табору 2018 р. із повним набором розваг, ігор, конкурсів, інших веселих щоденних буднів. На них – уроки з пізнання слова, любов до рідної мови, фото на згадку з батьками й у гарних вишиванках, якими Дусино славиться споконвіку. А ще: гурткова робота, поїздки Закарпаттям, в тому числі на водоспад Шипіт (від цього фото аж віє прохолодою й озоном), обід у альтанці, відпочинок, спорт. І це не всі, кажучи образно, "естампи", що відображають життя одинадцятирічки. Воно, без сумніву, значно насиченіше.  А програмують його вчителі, більшість з яких мають вищу освіту. Є навіть чотири пенсіонери, які "мудре, розумне та вічне" сіють тут понад сорок літ. Серед них, зокрема, Олена Фізер, Олена Метенько, Іван Сойма, який на Свалявщині став першим дипломованим географом. Тут шанують їхні мудрі поради, поважають досвідчених фахівців. Найперше вчителі молодшого призову: Мирослава Ковач, Галина Бучмей, Ангеліна Таркович, Віталій Пацан та інші.

Стосовно знімків, то їх, звісно, не робили маститі фотомитці, "наклацані" вони у довільній формі, до того ж аматорами – учнями, учителями, які всуціль озброєні сучасними смартфонами, айфонами тощо. Нині карбувати, "зупиняти", нотувати сьогочасне життя для історії, наступних поколінь значно простіше, аніж було 40-50 років тому, коли фотоапаратів на все село мали кілька осіб. Приміром, мені батьки дозволили придбати "ФЕД" на першому курсі навчання у виші м. Львів. Із-за цього маю дефіцит фотознімків – усього неповний десяток світлин із життя тогочасної шкільної пори. Шкода, звісно! Хоча мої та будні ровесників були не менш яскравими, цікавими, багатогранними, динамічними, ніж теперішніх юних дусинців, плав‘ян і лопушан. Про росошан наразі не пишу, бо вони приходять сюди «гризти» граніт науки після дев‘ятого класу. А старшокласників на знімках – малувато, в основному – лиця вихованців молодших класів.

Принагідно зазначу: нині учнів, як і класів у Дусинській ЗОШ у два-два з половиною рази менше, ніж було у епоху "розвинутого соціалізму". Демографія тоді вважалася у пріоритеті, у деяких сім‘ях до школи щоранку відряджали по 3-5 учнів. Варто назвати Поповичів, Яновичів, Ковачів, Папішів, Миговичів, Метеньків, Богданів, Біласів, Портяників, Русинів, Годів та інших. Спогадуються прекрасні роки шкільної юності, коли діяли по три паралельних класи – нас у дев‘ятих було десь під сімдесят. А якби дорахувати тих, хто пішов учитися після восьмирічки у технікуми, училища або ж узявся за роботу, аби принести додому таку необхідну копійку, то цифра сягнула б до сотні. Але вини вчителя, директора чи районного управління освіти аніскільки, у такому дисбалансі народонаселення винні насамперед державницькі інституції. Бо, у принципі, як би гаряче матері й татусі не хотіли, не любили малят, однак тільки їм самим не під силу вирішити цю загальнонаціональну проблему. Кожен школяр без "шпаргалки" знає, як живеться багатодітним родинам. Тож плече влади – вкрай доречне. Доки гіркота, бідність, нестатки домінуватимуть у суспільстві, доти учнівський потік мілітиме.

Маю радість, невимовну втіху, коли вимовляю фразу "о, рідна Дусинська школо!". Тут здобув перші ази того, що розвинув у подальшому житті. Пишаюся, що грамотно писати, логічно формувати думки мене вчили такі "гранди" філології, як нинішні свалявчанки Леся Сайлер, (?) Раточка, дусинчанки Марія Безик (Гучкович), Павліна Гуйван, але першою у списку, хто приложив свої зусилля до поштовху мого інтелектуального пізнання – Ніна Барахтянська. Її немає серед нас, але вона у моєму житті, немов друга мама: хоча не закарпатка, приїжджа, але яка була мила та приязна (у цьому ряду – "француженка" Марія Жук (Пітра), яка занесла у "дусинську ріку" мову Рішара, Дартаньяна, Жака-Ів Кусто, Едіт Піаф, Саркозі тощо: наскільки знаю, нині у школі Дусина вивчають англійську та німецьку мови, а дусинець Андрій Білас настільки класно опанував французьку, що захистив кандидатську й став доцентом вишу у Івано-Франківську, перекладачем і планує «осягнути» професорську планку). Вона – моя, моє покійної мами, моїх тіток і сотень односельчан перша вчителька. Її хата із калиною біля дороги стояла поруч зі школою. Це – істинно український звичай.

Як і тоді, розміщений навчальний заклад на вул. Миру – центральній у селі, яка тягнеться на кілька кілометрів з кінця в кінець. Символічно: головна асфальтівка передгірського села, в якому "владарює" діяльний очільник Роман Годя, своєю назвою закликає до миру, що нині вельми актуально. Немов на всеньке село такий собі банер, логотип, афіша – значущого жесту годі знайти! Потім ідуть інші – Зоряна, Садова, Добровольців і т. д. Доречно сказати, що чимало дусинців пройшли горнило східної війни, яка, за висловом сельчан, об‘єднала націю, згуртувала її. Цій темі також приурочені знімки у шкільному фотоальбомі. Адже з окремими вояками цього двобою у школі були зустрічі. Однак це, як кажуть, розмова, до якої ще повернемося. Далі. Мої ровесники, щоправда, вчилися у кількох добротних корпусах, які залишилися з дорадянських часів і були споруджені громадським способом. Тут усе виглядало красиво та гармонійно: подвір‘я, огорожі, доріжки, альтанки, шкільні ділянки, навіть колодязь і чимала кількість зелених ялин, смерек, інших дерев, кущів і обов‘язкового атрибуту подібних обійсть – барвінку. Це – риса європейська. А сільське полотно мені й дотепер перед очима: уявляю, як у 7 класі із відром біг до річки, коли горіло приміщення зі старими партами – так хотілося вберегти шкільне майно (ми, безстрашні та хоробрі, майже всім класом таки зупинили вогонь). Шкода, що подібних пюпітрів можна побачити хіба у краєзнавчому музеї. Інколи напливає ще один сюжет: як у селі коло школи засипали кювет і навпроти автозупинки спорудили пам’ятник сельчанам-добровольцям, які загинули у роки Другої світової війни. До дрібниць пам’ятаю, як його зводили, відтак на мармурі чеканили прізвища тих, хто не зміг повернутися додому та загину на Дуклі чи навіть далі на полях Європи. А потім у 1975 р. було масштабне та велеюдне відкриття цього обеліску, який довго був візитівкою села. Нині цей знак своєю величчю чомусь поник. Хоча перемога над фашизмом, наскільки відомо, у архів не списана.

Якось у одній з бібліотек на очі потрапила тодішня газета "Закарпатська правда", у якій позаштатний кореспондент Й. Янович повідомляв, з якою наснагою дусинці споруджують один із корпусів майбутньої десятирічки. Фактично вони будували для своїх дітей: кожен мав відпрацювати певну норму годин. Автор тої замітки, якому у квітні мало б виповнитися 82 роки, також у майбутньому став доцентом УжДУ, вченим-істориком, згадав навіть мого тата-мурника, який знався у тонкощах цих робіт. Він настільки філігранно міг витягнути стіну (будували тоді з вальок-саману), що колеги дивувалися, як це можна на око – без водоваги (нівеліру). А коли поклали ватерпас – все збігалося. Чому згадав цей епізод? Хотілося б, аби цей вільний і невимушений погляд на Дусинську десятирічку через призму шкільних фото, а коли точніше, то районна газета у майбутньому також засвідчили епоху кінця першого "двадцятиріччя". І щоби майбутній ремонт спортзали середньої школи, на який з бюджету виділено 1 млн. гривень, був виконаний з такою любов‘ю, як свого часу наші батьки та діди споруджували школу. Бо дах на нинішній, як пам‘ятається, під товщею снігу просів і посеред зими тріснув. Це свідчить, що десь щось виробничниками у гонитві за нормою було зроблено небездоганно. А насамкінець допишемо: на шкільному подвір‘ї свого «першовересневого»  часу чекають два шкільні "жовтогарячі" автобуси, які перевозять дітей і навіть доїжджають до найдальших околиць. Водії – Іван Полянський і Василь Поцко. У час, коли у різних частинах України стаються крупні дорожні аварії з численними людськими жертвами, надійність, досвідченість, професіоналізм шкільних "шоферів"для батьків неабияке значення. Гадаю, в Дусині кермо "жовтогарячих" автобусів у надійних руках.

Ось такі роздуми з фотографіями із сайту Дусинської ЗОШ І-ІІІ ступенів, яка крокує до нових проектів, яку чекають освітянські реформи, де також невдовзі вибори директора, низка інших нововведень, що покликані зробити знання якіснішими, а вчителя позбавити від невластивих йому функцій.

Михайло ПАЛІНКАШ

 

23 липня 2018р.
-->

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів