Новела "Королева рами" закарпатського літератора стала основою кінострічки

Новела "Королева рами" закарпатського літератора стала основою кінострічки
На короткометражний фільм «Лшишатися не можна тікати» на Закарпатті очікували більше року.

 

Днями у Львові відбулася всеукраїнська прем’єра короткометражного фільму за новелою А. Любки «Королева рами”.

Кінотеатр ім. Коперніка зібрав близько сотні шанувальників як сучасного вітчизняного кіно, так і цього популярного автора. Стрічка «Лишатися не можна тікати” нікого не залишила байдужим.

Тизер до фільму «ЛИШАТИСЯ НЕ МОЖНА ТІКАТИ» режисера Марини Лопушін за оповіданням Андрія Любки "Королева рами"

Отже, Закарпаття стає все більш кінематографічним краєм. Мало того, що в області знято понад 50 художніх кінофільмів, і цей список щороку збільшується. Мало того, що наші артисти беруть участь у київських кінопроектах (як-от О.Мавріц у фільмі «Червоний”). Але і твори закарпатських авторів починають все активніше екранізувати – наразі більше за межами області, хоча і на Закарпатті теж. Досі були екранізовані твори М.Томчанія, М.Кешелі, О.Гавроша. Зараз до них долучився і А.Любка, хоча ще раніше він сам як актор знімався у кліпах на пісня гурту «Рокаш”.    

Режисер фільму Марія Лопушин закінчила бакалаврат режисури телебачення в Кмївському університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого (майстерня В. Вітера). Екранізація оповідання "Королева рами" – це її дипломна робота, 4-а з відзнятих нею стрічок. До цього екранізувала уривок з роману "Мати Все" Люко Дашвар. 2 роботи – документальні: "Ельза"(про стосунки дресирувальника тигрів в київському цирку і його підопічну) і "Комуналка".

Екранізована історія відбувається за перших місяців радянської влади в Ужгороді, коли багато городян не погодилися залишатися в обіцяному соціалістичному раї, а вирішили правдами і неправдами пробиратися на Захід. Особливо це стосувалося місцевих угорців і німців, репресії щодо яких були особливо системними. Кілька років тому наш дослідник О.Корсун видав об’ємний збірник документів “ Закарпатські угорці і німці: інтернування та депортаційні процеси 1944—1955 рр. ”. Якраз до однієї з тих історій і належить фабула новели і фільму.   

Фільм вийшов дуже красивим, особливо вражає операторська робота Юрія Дашкевича. Що й казати, Ужгород на екрані вийшов дуже своєрідним. Спершу зйомки планувалися в Києві, потім – лиш інтер'єрні сцени, а згодом, зрозумівши, що це буде складно і може не вийти, бо архітектура в Києві і в Західній Україні досить різна, авторка зрозуміла, що передати епоху можна лише на заході країни. Найлогічніще було знімати в самому Ужгороді, та наше місто виявилося геть не пристосоване до цього, на головній вулиці все заліплено вивісками магазинів, досить далеко від Києва і немає якісної технічної бази. Тож група зупинилися на Львові. Фільм знімали у квітні, травні та вересні 2017 р. –загалом 9 днів. У жовтні 2017 р. М.Лопушин дала інтерв’ю на закарпатському телебаченні, яке викликало значний резонанс. Проте далі належало ще фільм монтувати, озвучувати, захищати його як дипломну роботу. І от нарешті – публічна прем’єра.    

То ж Ужгород у фільмі представлений через ряд львівських пейзажів. Що ж, у Львові сучасні українські кінематографісти знімають також Париж, Рим, Прагу, загалом більшість європейських міст, то ж Ужгород опинився у досить гарній компанії. Зокрема, під ужгородські міські краєвиди було використано локації двох львівських музеїв. Інтер’єрні зйомки (квартира головних героїв) відзняли у звичайній орендованій квартирі уночі, коли там особливо тихо і не чутно туристів за стінами. На прем’єрі М.Лопушин згадувала: «Ми таємно знімали в орендованій квартирі. Сказати чесно – було дуже лячно. За сценарієм – це помешкання головних героїв. Але за тим же сценарієм там відбувається погром НКВДистів. І це була найнезрозуміліше наше завдання. Зміна була нічна, тож сцену НКВД ми лишили на ранок. Тож десь годині о 5-6-й ранку сусідам довелося слухати зростаючий крик кіногероїні Сильвії: "Не чіпайте! Тут нічого немає!". А потім, о 8-9-й годині, ми вже геть нічого і нікого не боялися, і запустили до квартири НКВДистів, які тупотіли, знімали паркет, кидали на нього стільці, бахкали шухлядками. Не боялися ми, а дарма. Бо тут в двері роздався стукіт і наші серця таки трохи пришвидшились. З трьох дозволених на перебування осіб – в квартирі було 13. Я понад усе боялася відчинити двері, але це зробив наш продюсер. І на порозі стояла наша художниця Надія Шепітчак, яка всю ніч робила бутифорський камін (його потім трощать чекісти), і не змогла зателефонувати. Більшої напруги ніж тоді – ми навряд відчували”.

Також на прем’єрі поділився враженнями і ролі сина головних героїв, що дожив до нашого часу виконавець артист Львіського театру ім.Заньковецької –  Януш Юхницький, що неодноразово гастролював в Ужгороді і Мукачеві. Його ще називають львівським Бельмондо через справді сильну зовнішню схожість з французькою кінозіркою. Він сказав: «Я разом з вами вперше бачу цей фільм і скажу так, що він серйозний. Коли переважає думка, а не текст, це і є справжнє кіно. Я не мав часу читати сценарій від початку до кінця і під час зйомок тоді ще так подумав, що в мої слова про маму треба вставити побільше зворотів, але сьогодні бачу, що ні. Я задоволений собою, а коли актор задоволений собою, то це не тільки його заслуга».

На Закарпатті цього фільму чекали понад рік. Сподіваємося, що незабаром він вийде і на екрани обласних телеканалів.

Сергій Федака.

Джерело: "Голос Карпат"

 

30 вересня 2018р.
Çàãðóçêà...

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів

Залишити коментар:

Коментатори, які допускатимуть у своїх коментарях образи щодо інших учасників дискусії, будуть забанені модератором без будь-яких попереджень та пояснень. Також дані про таких користувачів можуть бути передані правоохоронним органам, якщо від них надійшов відповідний запит. У коментарі заборонено додавати посилання та рекламні повідомлення!

Необхідні поля позначені наступним символом:*