І таке буває: документальним фільмом намагаються відродити Боржавську «малу залізницю» на Закарпатті (РЕПОРТАЖ)

75 сантиметрів. Стільки складає ширина цієї колії. Зараз тут розкладені штучні квіти, частини виноградного пресу та черевики, а уздовж рейок розстелили клейонку: тут продаватимуть одяг, посуд, власне, хоч що…, – пише Opinion.

Уже зовсім скоро, «розштовхуючи» цей хаос, прибуде ошатний паровоз у жовто-синіх барвах, який тягне за собою три вагони. А наразі тут продають. Чи не все на світі. Це – закарпатський Виноградів, базар-вокзал, куди і звідки вирушає мініатюрний поїзд – Боржавська вузькоколійка, знана у народі як «Анця Кушницька».

Колись як перший в історії «кінофільм» показували «Прибуття поїзда…» Зараз тут знімають документальну стрічку про «малі залізниці». Паровоз мине безкінечні прилавки з новим й уживаним взуттям, навіть зачепивши один чобіт: він упаде на колію. Суне акуратно, аж ніби сором’язливо, залишить позаду ряди зі шторами (торговців-таджиків тут не люблять, мовляв, забагато місця зайняли) та ятки із саджанцями і садовим реманентом, зупиниться неподалік ящиків із яблуками й столика зі спеціями (через їхні аромати посилюється асоціація з Індією).

Потім паровоз відчеплять, і він поїде на коло, й просто «перед носом» торговці розбиратимуть свій крам та прибиратимуть розкладні стільчики – на хвилинку, і знову покласти на місце. А за кілька хвилин паровоз прибуде паралельними рейками і причепиться до «хвоста» поїзда, тобто тепер уже його голови.

Протилежний напрямок від Виноградова – станція Хмільник, і вона зовсім інакша, ніж ця вокзальна торговиця: це мальовнича станція посеред лісу, і, проїхавши повз «вагонний цвинтар», ми заїдемо на пречудовий міст.

Та це буде потім, а наразі потенційна покупчиня міряє, спираючись на підніжку вагону, а поруч жінки торгуються за старий міксер, сивий дядько, в якого на ятці всяке ремонтне приладдя, кляне політиків: малі зарплати і пенсії, а он газ подорожчав… Словом, усе, як на стандартному базарі та на вокзалі, а тут вони поєднані, і, можна сказати, навіть доволі мальовничо.

«Класно! Сьогодні неділя, ринковий день, і ми ж тут із самого ранку, ще сонце не зійшло, а люди вже розкладають товар. Оце місце – центр, де збираються всі ці люди і де можна придбати все, що завгодно. Власне, схоже, що можна і поженитися, і відспіватися, й сюди прибуває цей поїзд – у цьому є щось магічне. Він подає голос, поволі їде, люди розступаються, дають йому дорогу…» – говорить Олександр Недбаєв, режисер фільму.

«Вузькоколійка… Порівняно зі звичайною, мала залізниця більш емоційна. Вона возить людей із малих сіл у маленькі села, допомагає їм, власне, возить людей до людей. Вона й сама – як людина, і тут вона ж навіть має ім’я, “Анця”, і хіба це не чудово? От, скажімо, Інтерсіті імені не має, це просто маршрут. А тут щось таке особистісне, і це дає натхнення. Чому ми за це взялися? В усій Європі вузькоколійки стають туристичними атракціями, музеями, їх усі люблять і підтримують. Ми хочемо цього для наших малих залізниць, і для “Анці” зокрема. Ми вважаємо, що Україна має для цього весь потенціал, тим паче, що у нас вузькоколійки проходять у наймальовничіших місцях: на Закарпатті й Прикарпатті через гори і ліси, на Рівненщині та в Гайвороні теж через прекрасну природу. Знаю, що спеціально їдуть іноземці, аби познайомитися з цими залізницями. Вважаю, що треба про них більше інформації. Й от – робимо фільм».

«Розробляли стрічку три роки, подали на конкурс, нас підтримав Український культурний фонд, і ми одразу ж почали знімати», – розповідає автор. Знімальна група розраховує, що малі залізниці продовжать давати велике натхнення і подарують чудові історії, які виникатимуть в подорожах і спілкуванні з людьми».

Боржавська вузькоколійка здійснила перший рейс 23 грудня 1908 року після чотирирічного будівництва, її протяжність згодом склала 123 кілометри. Почали її зводити за кошти, які відшуковувала місцева влада, але на старті роботи вона стала приватною: володінням акціонерного товариства, чия назва з угорської означала «Господарська залізниця Боржавської долини». Мета роботи такого транспорту – пожвавлення життя, комунікації і торгівлі у регіоні. Так і сталося: у період з 1910 по 1920 роки Боржавською залізницею було перевезено 4 млн 446 тис. пасажирів, а також 637 тис. тонн різного вантажу. За свої понад 100 років Боржавська вузькоколійка входила до мережі Австро-Угорських державних залізниць, Чехословацьких, Угорських, затим Радянської залізниці, врешті – Укрзалізниці. У 1926 році сукупна довжина колій Боржавської залізниці становила 107 кілометрів, після війни залізничну мережу збільшили. Боржавська залізниця, перешита після 1945 року з ширини 76 см на 75, до кінця 1960 року здійснювала пасажирське сполучення Іршава–Кам’янка. На початку 1980-х років пасажирські перевезення на дільниці Берегове–Кушниця припинили, на відрізку Берегове–Приборжавське продовжували возити вантажі, а на відтинку транспортували деревину. На ділянці Берегове–Хмільник пасажирський рух припинився у 1983-1984 роках. До 90-х років «Анцю» активно використовували місцеві підприємства, 1994-го припинили роботу основні гілки, але вузькоколійка здійснювала короткі рейси, будучи для місцевих людей доброю альтернативою автомобільному громадському транспорту. Власне, це триває і зараз, але про регулярність не йдеться.

Це найкоротша біографія цієї «пані з паровозом», за довідкою – понад століття цікавих оповідей про техніку і людей, побудову серйозного інфраструктурного об’єкту, його розвитку, роботи, щоденної праці для регіону, затим занепаду та все ж постійно – живих історій і емоцій. Так, «Анця» – це жива історія, і на початку 2000-х розпочався рух за відродження «малої залізниці» також і в ролі туристичного об’єкту. І саме про цю мрію – фільм, зйомки якого розпочалися на Закарпатті та триватимуть ще на трьох вузькоколійках в Україні, а затим у Швейцарії.

Режисер продовжує ділитися емоціями: «Щодо “Анці”, ми сподіваємося, що цей не надто вдалий етап у її історії – лише проміжний, і щоби він змінився на кращий, і працюємо. Надихає те, що їй більше 100 років. Надихає специфічність історії, перший паровоз тут був угорський, я бачив багато фото, це красиво. Вона поєднала міста, які до того не торгували. Тут була і комерційна мета, і соціальна, вона пожвавила життя людей. Мала залізниця – важлива. От, наприклад, у Вигоді вузькоколійка мала видатну роль для місцевої торгівлі. А на Поліссі потяг їздить між селами, які не мають іншого сполучення. Є цікаві, смачні моменти: у Гайвороні досі їздить паровоз, який отримали від Німеччини як репатріацію після Другої світової, а ще там готують для туристів яєшню просто в тому котлі, коли він розкочегарений. Мені розповідали, що “Анця” мала як атракції рейси полуничні й винні, це геніально, це те, що треба робити на Закарпатті: куштувати вино й смаколики на станціях. Що може бути ліпше?»

Під час півторагодинної подорожі з Виноградова на станцію Хмільник ми спілкуємося з Олегом Гудзеляком. Він – головний герой фільму: студент-залізничник, який мріє створити громадську організацію для відродження малих залізниць, вивчає вузькоколійки, а разом із тим – життя людей, які ними користуються. Олег – один із небагатьох пасажирів «Анці» сьогодні, у неділю. Загалом поїзд здійснює рейси ще й у понеділок та четвер (якщо паровоз на ходу).

От зараз Олег балакає з пані Естерою: жінка, прибувши автобусом з Хмельницького у Виноградів, їде до сестри в Шаланки, своє рідне село. «З дитинства їжджу на “Анці”, та і квиток коштує 8 грн, а автобусом 38 було б сюди доїхати. Так, звісно, хотіла б, щоби було як раніше, щоби їздила щодня, людям це зручно, тут важко із транспортом, а всім часом треба в райцентр та й от у неділю на базар».

«Залізниці – моє хобі ще з дитинства. Для мене причина не піддається поясненню, мені просто подобається і цікаво. Схоже, що ці залізниці – буденність, але треба збивати себе з такого бачення, бо для того, хто вперше тут, це відкриття. Мета проекту? Популяризація вузькоколійок, показати, що вони є, що такий туризм можливий, що в Європі це розвинуті туристичні об’єкти, що це те, що ми маємо використовувати. І що є люди, яким це не байдуже. І що насправді для реновації українських вузькоколійок не потрібно надто багато ресурсів, це реально, слід просто взятися за це. Я вивчаю досвід інших країн, наприклад, нам може згодитися схема Балтійських країн, де ентузіасти досягли змін до законодавства, де закріплена частка фінансування і система стримувань і переваг, які не дозволяють розвинутися корупції. Цікавий досвід у Польщи, у Словаччини…»

«Подібна до європейської “дорожня карта” є можливою для нас, але, звісно, варто шукати власний шлях, свою колію. Тим паче, як на мене, наші вузькоколійки цікавіші, з власними особливостями, якісь душевніші, зокрема, і Антонівка–Зарічне, яка сама по собі – окреме життя, 106 кілометрів через глушину, де єдиним транспортом є цей поїзд. Потенціал у нас великий, потрібний поштовх, затим дискусія і власне робота. Так, ці вузькоколійки – це мрія. І все життя – це мрія. І життя – це рух. А цей поїзд, який у русі, – це атмосферний, емоційний клондайк, це життя. І я мрію колись своїм дітям показати гарну вузькоколійку, яка живе й радує людей», – каже герой фільму.

У Шаланках Олег допомагає пані Естері вивантажити сумку, а провідник затримує поїзд на станції, бо знімальній групі кортить зробити кілька кадрів з перону. Не проблема: цією колією їздить лише «Анця», і зупинка на вимогу тут не дивина. Два Михайли – машиніст і помічник (які, втім, зі скромності не вийдуть із кабіни для інтерв’ю, хоч і могли б освідчитися в любові до своєї «Анці») – в усьому сприяють пасажирам.

Провідник Іван Роспопа понад два десятиліття пов’язаний з «Анцею». Каже, що швидше ніж 25 кілометрів на годину ця пані не їде. Поважає її і любить старі залізничні мости, які ще збереглися на Закарпатті. «Треба відроджувати вузькоколійку, обов’язково! У першу чергу для пасажирів: в Шаланки, Чорний Потік, Олешник – людям важко інакше дістатися. Для туристів – це й історія, і краєвиди, красиво ж! А наш вокзал з базаром? Та ми звикли! Звісно, переживаємо, люди є різні, буває, поїзд їде, а вони не чують і не бачать. Бувало, що якусь коробку зачепили, але інших проблем не було, дбаємо про це!» – говорить залізничник.

Ми лишаємо наших знайомих на станції Хмільник. Тут вони відзнімуть, як «Анця» після маневру локомотиву їхатиме назад, а також і міст та старі вагони, що «сплять» обабіч колії. Тут ніхто не метушитиметься, і, щойно машиніст припинить давати прощальні гудки, шумітимуть тільки ліс і річка та співатимуть птахи. Знімальну групу звідси забере автобус, адже наступний рейс «Анці» лише через кілька годин. Зараз нас чекає зворотна дорога на базар-вокзал: із красивої картинки про симпатичну «Анцю» серед місцевої природи – у безлад торговища. Прихильники вузькоколійки мріють, аби ця символічна путь відбулася навпаки: від приземлених реалій, які затягують «малу залізницю» у хаос й, імовірно, небуття, – у відродження й славне майбутнє. Автори фільму сподіваються, що стрічка допоможе звернути увагу на те, що міні-залізниці – це ще одна принада України, зокрема і Карпат, яка варта уваги і ренесансу, а тим паче у туристичних регіонах.

Після поїздки Боржавською вузькоколійкою і знайомства з Ужгородською дитячою залізницею (саме туди забрали другий локомотив «Анці», через що вона і не їздить тепер щодня, адже паровоз треба обслуговувати і постійно ремонтувати) автори фільму вирушать на Франківщину, де познайомляться з Вигодською залізницею, та на Рівненщину і Кіровоградщину. А затим путь у Швейцарію, де інший герой фільму, Кріштоф, колишній залізничник, ентузіаст вузькоколійок, покаже місцевий досвід відродження малих залізниць, які діють і як популярний транспорт, і як цікавий туристичний об’єкт. Фільм має бути змонтований уже у грудні, коли наша «Анця» матиме нагоду гучним гудком відзначити 110 років виходу на вузьку колію, яка стала широкою дорогою із, сподіваємося, майбутнім. Звісно, якщо останній локомотив, який перед зніманням не лише з любов’ю помили, але, схоже, і трохи підфарбували, не зламається…

Текст: Алла Хаятова

Фото: Сергій Гудак

  Надіслати другу