Різні, але рівні: як живуть шваби, євреї, румуни та роми Закарпаття

Різні, але рівні: як живуть шваби, євреї, румуни та роми Закарпаття
Усі знають, що Закарпаття – мультикультурний та поліетнічний регіон. Але чи знаєте ви, чому закарпатських німців називають швабами і мало хто з них говорить літературною німецькою? Або скільки євреїв жило в Мукачеві менше, ніж 100 років тому, і скільки зараз? Чому євреї шукають «адвокатів» на кладовищах і для чого? На яких мовах говорять закарпатські роми та чому 90% з них євангелісти? Які найбільші стереотипи навколо закарпатських румунів та чому вони не виїжджають до Румунії?

 

Забагато запитань, чи не так? Але це лише мала частина того, про що Varosh розповідає у спецпроекті під назвою «Різні, але рівні».

У його рамках ми також підготували аудіозаписи на івриті. На ромській мові ви зможете прослухати ромські забобони. На румунській – національні вірші, а на німецькій – молитви.

А ще – переглянути дотепні ілюстрації про найбільші нацменшини Закарпаття.

113

Юлія Тайпс

журналістка, викладачка німецької

Всіх німців на Закарпатті називали швабами, адже це етнічна група, яка походить з землі Баден-Вюртемберг і розмовляє на своєму швабському діалекті. Тобто і в Німеччині німців, які походять з цієї території, називають так само. Щоправда, у нас всіх німців називають швабами, і австрійців у тому числі.

В останні роки в нашому регіоні зросла кількість німців. Якби би це дивно не звучало, але цьому є пояснення – до та після Другої світової війни усі національності у нас записували як «угорець» або «чех». І зараз багато сімей вишуковують архівні документи і змінюють вказану там національність. Сьогодні на Закарпатті живе близько 4 тисяч швабів.

Ми вже звикли, що нас усіх називають швабами і ми й самі кажемо, що говоримо по-швабськи. Хоча це не зовсім так, бо говорять німці на Закарпатті дуже по-різному. У Павшині та, до прикладу, в Усть-Чорній, мешканці інколи не розуміють одне одного, хоча й одні, й інші – німці. Що ж до літературної німецької, то тут нею не говорять, і навіть я її вивчала самостійно.

У побуті, на жаль, діалект втрачається. Якщо зустрічаються швабські сім’ї, то між собою вони будуть говорити на ньому, але вдома вже все менше – більше українською та по-закарпатськи. Що ж до нас, молодшого покоління, то ми говоримо вдома і німецькою, і українською. Я розмовляю з сином лише німецькою, а чоловік – лише українською.

Зі збереженням традицій та мови взагалі сьогодні важко. Вивчити німецьку хочуть ті люди, які знають, що їхні предки були німцями, на жаль, лише для того, аби виїхати з України. Ми намагаємося заохотити їх залишитися вдома, але не можемо зробити нічого грандіозного. Але в наших силах навчити їх мові, розповісти про культуру, походження предків.

Я дуже багато разів була в Німеччині. Мої знайомі навіть жартують, що напевно в цій країні немає жодного цікавого міста, в якому б я не була. І це правда. Мені вдалося виграти чимало стипендій. Але напевно найважливіша – стипендія імені Роберта Боша, яка підтримує молодих журналістів. Тоді була можливість взяти з собою сім’ю. Саме тоді мій чоловік вивчив німецьку мову.

gal-57665

gal-57669

gal-57673

gal-57677

gal-57681

gal-57689

gal-57661

gal-57685

gal-57645

gal-57649

gal-57653

gal-57657

Багато разів думала про переїзд і було багато ситуацій, коли я сама собі казала: «Все, вже точно пора!». Але кожного разу я думаю про те, що багато людей слідкують за тим, що я роблю і можливо рівняються на мене. Є ймовірність, що вони подумають: «Ну, якщо вже вона поїхала, то…». Тому поки я залишаюся тут.

Для мене багатьох моїх друзів-швабів німецькі товариства були завжди не достатньо цікавими. Збиралися бабусі, поспівали, поговорили, дітки потанцювали – розійшлися. Мені хотілося, щоб це було щось більш корисне та предметне. Хотіла створити щось для молоді – так з’явилася громадська організація та навчальний центр Platform 9 ¾. Вивчення німецької для етнічних німців є безкоштовним у нашому бюро, це підтримується федеральним урядом Німеччини. До нас також можуть у будь-який час прийти німці на консультації. А ще поспілкуватися з носійкою мови, яка з нами працює у партнерстві з Goethe-Institut.

Як це бути німкенею в Україні? Давайте я почну не з себе, а з моїх покійних прабабусі та прадідуся, аби було легше відчути різницю. Вони розповідали, що раніше їм було дуже нелегко – в один момент усі друзі, сусіди та знайомі, які завжди з ними спілкувалися та поважили їх, почали показувати на них і називати фашистами, нацистами та вбивцями. Ці історії довго були в моїй пам’яті і я особливо ніколи й не розповідала, що я німкеня. В школі не могли вичитати моє прізвище, в університеті – те саме. Спочатку я нічого не говорила, а потім в якийсь момент почала з гордість казати, що я швабка. Це сталося після того як один з моїх викладачів сказав мені, що у мене дуже гарне швабське прізвище і аби при одруженні я його не змінювала. Сьогодні ж бути німкенею в Україні – класно, але трохи дивно, зокрема, через те, що люди стереотипно вважають, що ми дуже заможні і Німеччина нам дає багато грошей.

На Закарпатті є 10 німецьких організацій – 9 у різних населених пунктах, в яких проживає нацменшина, і десята організація – наша. Ми не прив’язані до однієї місцевості і збираємо молодь з усієї області. В кожної громадської організації є якийсь основний напрямок: у Паланку – співають і танцюють, у Чинадієві – є німецький будинок та регіональний інформаційний центр, в Павшині – церква з німецьким священником. Ми ж робимо акцент на вивченні німецької мови, роботі з дітками та займаємося проектною роботою.

Юлія Тайпс читає молитву «Отче наш» німецькою

093

Абрагам Лейбович

керівник мукачівської єврейської релігійної громади

Синагога, в якій ми з вами знаходимося, є фактично історичним місцем. Вона розташована у дворі мукачівських рабинів і саме тут проходило славнозвісне весілля доньки рабина Шапіро у 1933 році. Теперішній мукачівський рабин Моше Ієгуда Лейб Рабінович вирішив зробити у цьому дворі синагогу. Зараз вона – єдина діюча в Мукачеві. Є ще одна, але вона велика і ми її відкриваємо лише тоді, коли приїздять рабини і з ними близько 200 чоловік. Для порівняння, до 1944 року в місті жило 18 тисяч євреїв і було понад 20 синагог.

Сьогодні у Мукачеві разом з членами родин живе близько сотні євреїв. Це все самотні хворі люди. Ми возимо їм додому їжу, з ними працюють патронажні сестри. На молитви приходить близько 10 чоловік. Тоді це можна назвати общиною. Якщо є 10 і більше людей, то це групова молитва, якщо менше – індивідуальна, кожен молиться сам собі. Єврейської молоді в Мукачеві практично немає. Євреїв тут настільки мало, що нас об’єднали зі Львовом.

Особисто я кожен день зранку та ввечері відкриваю синагогу. Часто приїздять іноземці – ізраїльтяни, американці. У нас є діюча столова, яка працює кожен день. Пан Алекс Ровт нам допомагає, є авто, яке привозить людей на молитви і розвозить їжу людям додому. Ось це і все наше щоденне життя.

Молодь переважно виїхала в Ізраїль. За законом, будь-який єврей має право на єврейське громадянство, якщо підтвердить своє коріння. Новоприбулим в країни близько півроку надають допомогу, а далі – викручуйся як знаєш. Я не виїхав, тому що тут у мене є квартира, а там що буду робити? Аби винайняти житло в Ізраїлі потрібно щонайменше 500 доларів на місяць, а ще треба з чогось жити… Трикімнатна квартина в Єрусалимі коштує пів мільйона доларів. 90% квартир купують в кредит під 4% річних.

Ми намагаємося підтримувати усі традиції, які євреї шанують віками – відзначаємо релігійні свята. Дуже багато євреїв приїздять до Мукачева на кладовище до предків. Під мостом – старе кладовище, а за ринком ГІД – нове. Також показують дітям, де жили їхні бабусі, дідусі, давні родичі.

Вся література, яка в нас є – з-за кордону, а також з Житомира та Києва. В Україні зараз на івриті нічого не видається, хоча до війни було 5 єврейських газет та працювали 2 типографії, які друкували релігійні книги. Найсильніша єврейська громада зараз у Києві, Одесі та Дніпрі.

Закарпатська община в Нью-Йорку досить сильна. Наших синагог там, здається, близько 12 – мукачівська, ужгородська, берегівська та інші. Скільки євреїв там – я не знаю, але, якщо судити по тому, скільки їх приїздить кожного місяця на могили в Мукачево, то багато.

gal-57733

gal-57737

gal-57717

gal-57713

gal-57741

gal-57729

gal-57697

gal-57701

gal-57705

gal-57721

Євреї ходять на кладовище не тільки для того, аби навістити предків.Колись Україна та Польща були центрами єврейського життя і тут поховано дуже багато відомих рабинів. А в нас є віра у те, що  якщо піти на могилу до родича або до відомого рабина, то він стане твоїм адвокатом та заступиться за тебе перед Богом. Багато хто приїздить з проханнями – видужати, допомогти у бізнесі. До речі, і Шапіро, з якого ми почали розмову, похований у Мукачеві. Його онук у Нью-Йорку зараз очолює мукачівських євреїв світу. Мукачівські синагоги є в Лондоні, Австралії, Америці, Ізраїлі.

В Мукачеві діяла івритська гімназія, її побудувала мукачівська община в 1925 році. З того часу тут велося викладання на івриті. Будівля побудована за зразком тель-авівської, щоправда у Тель-Авіві її вже знесли. Її директор, Хаім Кугель, був дуже сильним сіоністом. Також він був депутатом чехо-словацького парламенту, згодом поїхав до Ізраїлю та був одним із засновників держави, мером міста Холон. І в Ізраїлі багато вулиць названих його прізвищем, а тут багато хто про нього взагалі не знає.

У Буштині похований Надвірній рабин з Івано-Франківської області. Там не живе жодного єврея, але збудована триповерхова синагога. В неї ходять євреї, які приїздять до нього на кладовище.

Євреї шанують своє коріння, але багато хто його просто не може знайти. В архівах майже неможливо знайти документів раніше 1900 року. У багатьох немає жодного фото предків. Моїх обох дідусів і бабусь вбили, коли батьки повернулися додому з концентраційного лагеря, то знайшли порожній дім.  Звичайно, без жодних документів. Майно же хоча б «розтягував» хтось, а от папери просто палили, для сусідів вони не становили жодної цінності. Одиниці з мукачівських євреїв змогли щось знайти.

Закарпатські євреї сьогодні переважно розмовляють російською мовою.Мало хто говорить на івриті. Я місцевий єврей. Таких як я батьки намагалися навчити мові. Мій батько найняв мені вчителя і як я не пручався, але ходив на уроки. Коли я був школярем, то думав, що це мені не потрібно, а виявилося, що все з точністю навпаки.

Абрагам Лейбович читає молитву на івриті

007

Мирослав Горват

правозахисник  

Сьогодні життя ромської громади – це зміна поколінь. Молоді люди до 40 років бачать ромське життя вже по-іншому. Для мене важливо, коли батьки віддають дітей до школи і роблять це не просто тому, що так треба, а ще й стараються. Можливо таких вже не 15%, а 35%. Але усе одно є ще велика кількість людей – 60-65% – які не розуміють, наскільки важливо дати дітям освіту.

Освіта – це найважливіший інструмент у досягненні успіху та мети для ромів. Я бачу все це на своїх дітях. Якщо 30 років тому роми вважали, що син має бути музикантом чи поїхати в Росію робити вальки, чи працювати у комунальній службі, то зараз це змінюється. Серед ромів з’явилися люди, які говорять про вищу освіту і у відповідь – суспільство змінює свою думку про ромів. Ми беремо активну участь у житті громад. Близько 30 ромів представляють їх в селищних та сільських радах. Минулі каденції було по 3-5 депутатів.

Хтось із ромів думає, що мені просто поталанило, але я завжди їм кажу – прикладайте зусилля, вчіться і завтра ви будете далі, ніж я, кращими, ніж я. Ви ж не мусите бути прибиральником міста в четвертому поколінні. До речі, помітьте, що ніколи і ніхто не сказав «дякую» ромам за чистоту у наших містах. Коли перестануть давати грамоти за розграбований бюджет, а нагородять просту людину, яка кожного робить свою роботу? Я не хочу пишатися тим, що роми прибирають місто, але я мушу. Завтра ж я хотів би пишатися ромом-викладачем, ромом-лікарем, патрульним полісменом, суддею.

Ромська робоча міграція просто шалена – близько 10 тисяч людей їздять по Україні на заробітках, за кордоном – близько 20 тисяч. Йдеться лише про наших закарпатських ромів. Тут за неофіційною статистикою проживає близько 100 тисяч ромів.

gal-57765

gal-57761

gal-57749

gal-57753

gal-57757

На жаль, ромів часто використовують. Зокрема у політичних інтересах. Перед виборами згадують про них, але після – так само швидко забувають усі ті, хто приходить до влади. Мені боляче дивитися на це, адже роми, насправді, і не просять нічого неможливого. Нам не потрібно нічого, окрім забезпечення мінімально необхідних для життя умов. Щоб була можливість здобувати освіту, аби ромів лікували так само як і українців.

На Закарпатті близько 100 сегрегованих шкіл. Вдумайтеся лише – сегрегація! Можливо у XXI столітті уже такого не мало б бути? Але це існує. Однією із запорук того, де я сьогодні є, це те, що я закінчив звичайну українську школу, ПТУ №19, вищі навчальні заклади. Мої діти вчаться з українцями, у своїх класах вони були єдиними ромами. Звичайно, моменти різні були і бувають. Моїм дітям легше було в тому напрямку, бо ми працювали з ними змалечку. Коли вони йшли в школу, то вже вміли читати. Я завжди розумів, що це важливо. Моя дочка вчиться в УжНУ на соціального працівника, одна з кращих студенток, вільно спілкується англійською. Послухайте як говорить мій син – бездоганно спілкується українською, розуміється на технологіях. Навколо них багато такої освіченої ромської молоді. Чоловік 200 точно є.

У ромів є багато хорошого, але є й негативні для мене особисто речі. До прикладу, я категорично проти, щоб дівчата виходили заміж у 12-13 років. Моїй донці 20, але ми ще і не думаємо про це. Народжуваність шалена, але і смертність підвищилася. Головна проблема – це хвороби через умови, в яких живуть роми.

Найсильніші на Закарпатті, на мою думку, ужгородські роми. Вони говорять угорською, ромською, російською та українською мовами. Найталановитіші музиканти завжди були тут. Найбільше і громадських організацій. А в Мукачеві потужніше розвиваються релігійні громади.

Закарпатські роми переважно євангелісти. Напевно відсотків 90. Там, де є церква, там завжди інше життя ромів. Пастори та лідери церков пришвидшили зміни. Почався цей процес у 90-х роках. Тоді завдяки появі цих церков наші люди зрозуміли, що церква – це спасіння: не лише моральне, а й фізичне, адже при церкві відкривали безкоштовні столові, дітей навчали читати та писати.

Мирослав Горват читає ромською забобони та побажання ромській громаді

012

Андріана Поп

директорка Солотвинського ліцею з румунською мовою навчання

Я ніколи не замислювалася над тим, як це бути румункою в Україні. Румуни живуть на цих землях з давніх давен. Ми не виїжджали, не створювали діаспору, як, наприклад, українці в Канаді. Рухався тільки кордон, ми ж залишались на місці. До прикладу, моя родина живе тут споконвіку. Дідусь, мамин тато, був греко-католицьким священиком в Нижній Апші. За Радянського Союзу він пережив заслання до Сибіру. Його засудили на 35 років важкої праці на російській півночі, проте через 11 він був реабілітований. Після повернення на життя заробляв займаючись бухгалтерією в колгоспі. Служби правив в неділю і на свята. Але тільки вдома. Бо у радянські часи цього не можна було робити відкрито, а на початку української незалежності всі храми віддали православним і просто не було приміщення. Зараз ми маємо дві греко-католицькі церкви: в одній з них правиться румунською.

“А, румуни. Долари, долари”, – сказали моїй мамі в лікарні, коли вона привезла туди мою доньку з підозрою на апендицит. “Мені держава нараховує зарплату в гривнях”, – відповіла мама. Не знаю, чи є наша вина в тому, що нас так сприймають. Але, думаю, що ми можемо це змінити. Скажімо, не давати хабарів, жити по совісті. Такий стереотип існує тільки в особистій комунікації, в роботі мені такого не траплялось. На першому місці – фаховість та бажання добре робити свою справу.

Румунія не допомагає румунам, як Угорщина – угорцям. Є окремі випадки румунського фінансування в Чернівецькій області, наприклад, мерія Бухаресту побудувала там школу і дитсадок. Проте масової фінансової допомоги немає. Минулого року Румунія виділила кожному румунському першокласнику в Україні 1000 леїв. Це близько 250 доларів. За цю стипендію можна було купити одяг, канцелярське приладдя, будь-які інші необхідні для школи речі. Ми не відмовляємось від такої фінансової підтримки. Але це все має робити наша держава. Ми працюємо в Україні, сплачуємо податки. Ми не хочемо особливого ставлення, лише такого, як і до всіх українських громадян.

Постійно питають, чи готуємо ми наших дітей лише для Румунії. У румунських вишах є програма для румун українського походження: безкоштовне навчання, стипендія, якщо маєш високий бал. У Румунії можна отримати диплом європейського зразка, з яким відкривається багато можливостей. Є діти, які добре склали іспити, і можуть в Україні вступити на бюджет. Але обирають Румунію. Є й діти, які залишаються в Україні, надають перевагу університетам Івано-Франківська, Львова, Києва та інших великих міст. Незважаючи на те, що в Румунії вища зарплатня, багато хто після закінчення університету повертається додому. У мене дві вищі освіти: українська й румунська. Я вирішила залишитись в Україні, бо мені подобається те, що я тут роблю. Не знаю, чи змогла б знайти себе в іншій державі.

gal-57785

gal-57789

gal-57773

gal-57801

gal-57777

gal-57793

Наша молодь вважає себе громадянами України, відчуває відповідальність за те, що відбувається в державі. Вони почали ходити на вибори, цікавитись проблемами села, впроваджувати невеликі локальні ініціативи. Зараз активісти вболівають за створення дитячого спортивного майданчика.

Мало хто виїжджає у Румунію. Ми живемо близько до румунського кордону, можемо пішки дійти до пропускного пункту. Можемо випити в Румунії кави і з’їсти тістечко, чи залишитись на вихідні. Але нашим домом є Україна. Можливо, це особливість розкиданих по світу румунів: вони пов’язують себе не з державою, а із землею, на якій жили предки.

Румуни вважаються однією з національних меншин в Україні. Проте в нашому селищі все навпаки: національної меншиною можна назвати українців, адже їх налічується всього 10%. Всі інші мешканці Солотвино є румунами або угорцями. Незважаючи на це, у нас не поставало національного питання. Ми співіснуємо як добрі сусіди: є школи з різними мовами викладання, різними мовами правляться служби в церквах. Побут українців і румунів відрізняється хіба звичаями і святами. Натомість маємо і багато спільного. Зараз у селищі є традиція разом святкувати Різдво. Мешканці Солотвина гуртуються в парку і співають колядки, українські й угорські.

Румуни на Закарпатті ніби законсервовані. Всі традиції, які були за дідів-прадідів, зберігаються. Тобто танці, пісні, обряди, національні костюми. Діти зараз тягнуться до новітніх тенденцій, але осучаснені свята серед румунів не прижилися. У нас є альтернатива популярному зараз Святому Валентину – Драгобрете. Наше свято має дуже давнє коріння і святкувалося задовго до того, як з’явився Валентин.

Для нас є важливою наша мова. Мене румунської навчила бабуся, бо в той час у школі її не викладали. Моя донька вчила рідну мову в школі. Тепер батьки мають можливість обирати школу і мову викладання, орієнтуються на україномовні заклади, бо вважають, що це допоможе дітям в майбутньому успішно скласти іспити. Проте діти, які навчаються румунською, знають українську не гірше. Так чи інакше, ми всі двомовні, бо одна мова – мова держави, в якій живемо, інша – наша рідна мова, мова того народу, частиною якого ми є.

Андріана Поп читає румунською вірш Міхая Емінеску

Карта етнічних груп, які проживають на території Закарпаття

картанімціромиросіянирумунисловакиугорціукраїнці

* Статистична інформація взята з даних останнього перепису населення 2001 року


Цей матеріал представлений ГО «Інститут Центральноєвропейської Стратегії» за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Його створення стало можливим завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст продукції є винятковою відповідальністю ГО «Інститут Центральноєвропейської Стратегії» та не обов’язково відображає погляди USAID або уряду США. Забороняється відтворення та використання будь-якої частини цієї продукції у будь-якому форматі, включаючи графічний, електронний, копіювання чи використання в будь-який інший спосіб без відповідного посилання на оригінальне джерело.

1559804758 660x255

Росана Тужанська

Ілюстрації Ольги Тіводор

Варош

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі

 

06 серпня 2019р.
-->

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів