Закарпаття кіношне: які фільми нещодавно знімали в області

Відео дає файний фідбек від глядача, проте це займає багато часу і забирає нерви, тому вирішив не брати до рук камери, а згадати про те, що чув і бачив, письмово, – пише Олексій Уманський для Varosh.

Тож стартуємо з Міжгірщини – наймагнетичнішої локації за останній рік. Без сумніву і раніше там знімали фільми, чого варті лише «Легенда про безсмертя» (1985) та перший український 3D горор «Синевир» (2013). Зараз озеро стало знімальним майданчиком для фільму «Останній крок». Воно ніби в Канаді. Жан Рено грає кілера, який заліг на дно. Він живе в лісі біля озера, де людей майже не має. Одного разу в тих краях травмується туристка, і вбивця рятує їй життя. Більше в анонсі не написано, але думається має бути стрілянина і героїзм. Кіношні маркетологи продають це кіно, ще в той момент коли воно не готове – кладуть ярлички (остання роль Жана Рено) думаю і зніматись запросили, бо Жан – кілер знаний.

Цієї зими мав нагоду побувати на Синевирському перевалі, де знаходиться ресторан, в якому їв Жан Рено. Навіть поспілкувався з крутим шеф-кухарем цього закладу – Робертом Травінським, який особисто готував актору їжу. Роберт добре пам’ятає, що французу зайшла наша пікниця з крумплями, і це не дивлячись на те, що у нього діабет. Також він замовив пару закусок і декілька основних страв. Одне з закарпатських вин (ми не буде його називати з етичних міркувань) Рено сплюнув у відро з льодом. До слова Травінський годував і Роберта Патріка. Термінатор «T – 1000» з рідкого металу. Казав, що той був не вибагливий в їжі, до того ж і спілкувався охоче з усіма. Роберт Патрік грає одну з головних ролей у фільмі Ахтема Саітаблаєва «Захар Беркут» (2019). Сюжет: 1223 рік. Монгольська орда на чолі з ханом Бурундою рухається на захід, винищуючи все на своєму шляху. Дійшовши до високих Карпатських гір, військо зупиняється біля підніжжя. Однак вночі кілька місцевих мисливців – брати Беркути потайки пробираються в табір та звільняють полонених. Несамовитий від люті хан вирішує йти навпростець, щоб помститися і знищити карпатські поселення. Для цього він знаходить зрадника серед місцевих, який відкриває йому таємний прохід у горах. Однак невеличка громада гірських мисливців під керівництвом Захара Беркута має свій план, щоб назавжди зупинити багаточисельного ворога.

До речі, зйомки цього кіна ніде не афішувались, про присутність актора в наших гарних горах українці дізнались через його інстаграм.

Кордони

Тепер флешбек у 2017 рік. Трошки відмотаємо назад і згадаємо фільми, в яких видно закарпатські кордони.

У нас в краї ледь не кожен четвертий був, якщо не контрабандистом то «піджаком». Власне автор цієї публікації мав подібний досвід і виріс на кордоні – добре знає, що таке «бувати на ямі» і «вісонт латашро».

У 2017 році на великому екрані я побачив місто Перечин у фільмі «Межа» та кордон «Beregsurány» у стрічці «Ізі». Той рік був багатим на українське кіно і по вівторках один з місцевих кінотеатрів робив акцію – кіно за півціни. Ми підтримували вітчизняного виробника аж поки директор цього кінотеатру не потрапив в неприємну історію і багато глядачів почали ігнорувати покази, проте треба відновити традицію переглядів, хоча б тому що в інших кінотеатрах (а у нас їх два) взагалі подібних акцій не має. Обидва проекти знімались у коопродукції з іноземними компаніями.

«Межа» – словацько-український проект про кордон між нашими державами. Тема контрабанди на Закарпатті так довго чекала візуалізації. Ми бачимо, що відбувається щодня на так званій «зельонці», як проводять нелегалів, цигарки, здається, в цьому випадку не основне, хоча хотілося б більше уваги приділити саме їм, як матеріалу, завдяки якому багато хто вижив у 90-х. У фільмі конкретно говориться , що контрабанда пакується в Мукачеві і везеться на «словаки» через «Ублю». Проте серед знайомих нам локацій ми бачимо в кадрі тільки напівкруглу багатоповерхівку в центрі Перечина. Це кадр, в якому «запаковані» фургони їдуть до кодону. Та навіть для одного кадру центр міста перекрили і набрали масовку, якій платили по 150 гривень. Також є кадр з панорамою Ужгорода. Досить трагічний кадр, в якому повісився один з персонажів. Він це робить на балконі з видом на сторону «Перечиньского автовокзалу». У стрічці одну з ролей зіграла закарпатка Римма Зюбіна.

У фільмі «Ізі», який знято спільно з італійцями, – історія, яку часто можна прочитати в новинах: на будівництві на заробітках загинув українець. Тільки в цьому випадку ключовою фігурою є не небіжчик, а водій який його везе на батьківщину. В колишньому крутий гонщик Формули – 1, а наразі повнуватий меланхолік Ізі має пройти багато перешкод перш ніж виконає свою місію, і не дивно, що більшість проблем у нього починаються уже на кордоні в Україну, а в середині нашої держави все настільки важко і неочікувано, що починаєш переживати за незграбного італійця, неадаптованого до наших реалій. Чистої води роудмуві. Між іншим цей фільм дійсно хороший і трагікомічний, раджу до перегляду, його легко знайти в мережі.

Наші в кіно

Олександр Мавріц – актор Закарпатського академічного українського музично-драматичного театру ім. братів Шерегіїв. Не можна назвати ще когось з Ужгорода чи іншого куточка Закарпаття хто так часто знімається у великому кіно. До того ж мова йде не про ролі другого плану. У фільмі «Червоний» (2017) він грає начальника колонії – антагоніста головного героя – воїна УПА, який потрапив до ГУЛАГу. У новому фільмі Олеся Саніна «Довбуш» актор грає чоловіка Марічки Штефана Дзвінчука. З режисером Олесем Саніним вони познайомилися, коли український кастинг-директор Алла Самойленко запропонувала головну роль у фільмі «Поводир» (2014). Але тоді Мавріца не взяли, а в «Довбуші» – затвердили.

Це ще не все – закарпатець одночасно знімається у іншому проекті – фільмі про Ілловайськ-2014 і батальйон «Донбас» Івана Томенчука. Він грає вояка з позивним Шульц, який загине. У телефонній розмові актор зізнається, що перелаштовуватися з однієї ролі на іншу не так уже й важко. «Маю певні паузи, перерви у графіку 1-2 дні». Зйомки проходять у різних областях України.

Гримером у фільмі «Довбуш» встигла попрацювати Ксюша Гальченко з Мукачева – професійний гример, працювала над гримом у фільмі «Крути» та багатьох інших фільмах та музичних кліпах.

Про нас, але без нас

У 2015 році кращим фільмом на іноземній мові за версією оскарівського комітету стала робота Ласло Немеша «Син Саула».

Таке враження, що фільм знятий одним довгим планом. Головний герой – полонений єврей концтабору Аушвіц Саул. Він потрапив у зондеркоманду, що має супроводжувати полонених, які тільки прибули до табору, а також Саулу доводиться знищувати сліди знищення людей у газових камерах. Одного разу він бачить як після тортур на столі медиків останні секунди доживає його син. Тепер у нього тільки одна мета – знайти на території табору рабина і як слід поховати свого сина. Дуже важке кіно, проте угорці завжди виділялись надмірною експресивністю в кінематографі. А чому згадав власне про Саула, бо він з Ужгорода.

Діалог лікаря і Саула:

– Тобі це не треба.

– Його душі потрібно.

– Звідки ти?

– З Ужгорода.

Ласло Немеш: “Мої родичі з боку моєї матері були вбиті, а моїй бабусі вдалося втекти з гетто. Вона втекла у східну частину Угорщини (Закарпаття), на даний час це Україна. Бабуся жила там у єврейській комуні до війни. Але вона була теж зруйнована. А з боку мого батька всі мали переховуватися. Це було або знищення, або депортація. Ніхто не повернувся…”, – розповідає режисер стрічки.

На початку 20 століття на території Закарпаття проживало багато євреїв. Під час Другої світової війни їх спочатку утримували у місцевих гетто, а потім доправляли до концтаборів Аушвіц та Біркенау в Польщі, де знищували у газових камерах.

Transcarpathian Film Comission

В Ужгороді заснували Transcarpathian Film Commission. Учасники цього об’єднання В’ячеслав Єгоров та Олександр Мерявчик презентують Закарпаття як гарну локацію для зйомок на міжнародному рівні. Беруть участь у різних симпозіумах на кінофестивалях і показують закордонним кіношникам, що наш край може бути в нагоді для зйомок. Ця робота починає давати перші плоди – так минулого року в Ужгород саме через фільмкомісію потрапив Іван Філа – автор книги «Mu, který stál v cest» («Людина, що стала на заваді»). Роман розповідає про події 1968 року. Головний герой реальний персонаж Франтішек Крігель – лікар, за професією, політик, що представляв інтереси Чехословаччини в період, коли в країну з секунди на секунду мали заїхати радянські танки. Він відмовився підписувати «Московський протокол», який мав забрати у Чехословаччини незалежність. Само собою через це у Крігеля були проблеми – його та іншу частину політичної еліти Чехословаччини того часу КГБ допитувало і переховувало на Закарпатті.

Автор Роману Іван Філа побачивши Ужгород зрозумів, що зйомки фільму повинні відбуватись саме у нас, адже і ті події також відбувались в цій місцині. Іван разом з учасниками фільмкомісії вивчали Ужгород та шукали локації – найбільш за все автору книги сподобалось приміщення облради. Запуск зйомок тільки починається, готуйтесь побачити на набережній та інших частинах міста багато людей з камерами та світлом.

Документалістика

«Раз на сто років і віник стрілять». Це про те, що рідко але з’являються люди в Ужгороді з бажанням фіксувати реальність. За останній рік Дмитро Грешко зняв три документальні роботи. Купити камеру, звукову пушку і пробувати знімати кіно надихнув його Роберт Родрігес, точніше книга написана ним. Перша робота Дмитра «66 сцен Ужгорода» – кавер на фільм Йоргена Лета «66 сцен з життя Америки» (1982). Друга робота стосувалась сервісу який юзають туристи – «каучсерфінг». А от третій документальний фільм дуже на часі. Він ще не має назви і в процесі монтажу. Це фільм про гірських рятувальників. Остання зима забрала життя багатьох туристів у Карпатах, які багато хто чомусь вважає спокійними і легкими для ходіння. Інколи через всеукраїнські ЗМІ історії про загублених туристів ставали чимось на зразок реаліті-шоу. Згадаємо «київського лижника», який три дні чекав на допомогу, ночуючи на своїх лижах або ж групу людей, що підіймалась на Піп Іван Чорногірський і потрапили в бурю, що забрала життя двох людей. А біля вищезгаданих ще безліч інших історій з хепі ендом і навпаки. Майже всі ключові фігури відомих нам зимових подій потрапили в об’єктив Дмитра. Через краудфандинг він зібрав кошти на зйомки. Чекаємо прем’єри.

Завершую статтю приємною новиною. Молодий режисер з Ужгорода Антон Лукіч отримує нагороду за нагородою на міжнародних кінофестивалях за фільм «Мої думки тихі» (2019). Спочатку Карлові Вари, потім Одеський кінофестиваль, де стрічка отримала гран-прі у Національній конкурсній програмі. Ця нагорода на ОМКФ вручалася вперше.

Трагікомедія «Мої думки тихі», що стала для режисера дебютом у повному метрі, – це історія про молодого звукорежисера Вадима. Зазнавши безліч невдач в роботі та особистому житті, він отримує шанс розпочати все спочатку. Просте завдання – записати голоси закарпатських тварин – може стати його шансом назавжди залишити «незручну Україну» і вирушити в «привабливу Канаду». Подалі від проблем. Однак все виявляється набагато складніше, коли головним супутником у новій роботі виявляється найменш підходяща для цього людина – мама Вадима.

Сам режисер каже, що фільм вийде у прокат не раніше 2020 року, а так хочеться побачити його нараз. До речі, там в епізодичній ролі зіграли Мирослав Качур та Павло Мандзич.

Одразу зауважу в цій публікації я міг пропустити деякі роботи, або і не загадати про них взагалі. Опирався виключно на ті роботи які чекаю побачити.

Олексій Уманський Varosh

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі

  Надіслати другу