Фодри, ройти і фараметлики: Петро Мідянка про історичне вбрання Закарпаття

Адже «фешіон» були переважно закарпатські пані та панянки. Чоловічий одяг буде адаптовано або згодом або взагалі не буде…, – пише Петро Мідянка для Varosh.

Коли сніжаної зимової пори я вийшов на сільський базар у білій ворсистій гуні з оксамитовими обшлагами, старше жіноцтво скептично на те дивилося.

Ті, хто затямив такий вид одягу, не хотіли повернення в давнину. Очевидно глибоко в’їлися в шкіру гумові постоли з автопокришок. Шустерські топанки були не в усіх та й то здебільшого на свято.

Не знаю наскільки розвинена в нашому краї служба кутюр і стилізації давнього одягу, але концертний одяг художніх колективів часто грішить на автентику.

Наразі існує чимало літератури та ілюстративного матеріалу про народну ношу закарпатських українців, починаючи з малюнків художників ХІХ століття та фоток чеського періоду.Ясінянські гуцули та інші, котрі мешкали при залізниці, задля заробітку позували перед фотокамерами та олівцями заїжджих чеських фотографів та малярів.

Про це розповідає в статті «Мої зустрічі на Срібній Землі» чеський художник Вацлав Фіала. Саме йому оплачували в селах Тячівщини місцеві мешканці за свої портрети грудкою домашнього масла.

Музейні бібліотеки Ужгорода мають у своїх фондах праці Федора Потушняка «Русинський народний костюм», публікований у науковому збірнику «Зоря», яке видавало «Подкарпатське общество наук», а також чудовий альбом Маковського «Народное искусство Подкарпатской Руси».

Ця книжка вийшла в Празі 1925 року тиражем усього 300 примірників. Там уміщено детальні описи народного вбрання Турянської долини, де побутував «фараметлик» як вишивка чоловічої сорочки.

Одну зі свої поетичних книжок я не випадково назвав «Фараметлики», котра вийшла у приватному видавництві «Ґражда» в 1994 році. Про «фараметлики» я вже знав тоді.

Очевидно у «вариському» проекті не стояло завдання деталізувати всі нюанси закарпатського народного вбрання, бо це справа етнографів-науковців. Тотального носіння народної одежі не затямив я сам. У шістдесятих роках минулого століття в закарпатські села прийшла фабрична одежа. І тільки в якості весільного одягу молодої використовували головний убір нареченої – «примітку». В селах долин Тереблі, Тиси й Ріки її називали «парта». Либонь від «партиця», що означало смужка.

Стародавній одяг мав і естетичну, і ритуальну цінність. На прохання старих ґаздинь на мертве тіло мусили вдягати вишивану сорочку.

Таку сорочку тримала моя мама на смерть, але в суєті вона не потрапила нам під руки й ми поклали фабричне. Моя баба померла 1968 року, я був тоді третьокласником і добре пам’ятаю, як бабі на мертву голову вдягали оксамитовий чепець. Покривало на тіло називали «фатьолом» і були такі сміхованці, що до нього прив’язували нитку й симкали за неї. Здавалося, що покійник встає і налякані дяки втікали з «псалтирі», погасивши свічки й гасову лампу. Народ був ще досить суєвірним.

Тересівська долина, звідки я родом і проживанням,  як більшість марамороських сіл увібрала в себе елементи румунського традиційного одягу.

Жіноча сорочка була з квадратовим вирізом коло шиї й дуже пікантним «морщінням» на пазусі й зап’ясниках. Літні чоловічі штани були знизу на холошах оздоблені «ройтами»-торочками. Тобто до назв деталей народної одежі була й специфічна лексика, яка частково використана в матеріалах сайту.

Нині з усього того надібку модною залишається тільки вишиванка. На жаль, я сам не маю автентичної закарпатської вишиванки, натомість є гуцульська, досить дорога в ціні. Дорога тканина онікс не рівня домотканому «помуту», в якому ходили наші предки.

Але таке оживлення сприяє зв’язкам духовної спадщини поколінь. Пригадую, як одна київська мадам хизувалася костюмом такого крою, який носила її бабця за Австрії ві Львові. І в цьому є якась загадка, містика й фантастика.

Петро Мідянка, Varosh 

Читайте наші найцікавіші новини також у Інстаграмі та Телеграмі

  Надіслати другу