УЖГОРОДЕЦЬ ВОЛОДИМИР ПУГА: “ЯКЩО У ЦЬОГО ЛИХА Є ЯКАСЬ СВІТЛА ГРАНЬ, ТО НЕЮ ЯКРАЗ І Є ЛЮДИ, КОТРІ БЕЗСТРАШНО ЙШЛИ СУПРОТИ ЯДЕРНОГО ВОРОГА”...

Серед першої шеренги сміливців, що зіткнулися з нечуваною і небаченою в Україні небезпекою – пожежники. Саме вони безстрашно ступили в самісіньке пекло вибуху, щоб врятувати інших ціною власного життя: Володимир Тишура, Володимир Правик, Віктор Кібенок, Микола Ващук, Василь Ігнатенко, Микола Титенок... Вічна пам’ять героям. Їхню справу упродовж 1986-1991 років продовжили інші рятувальники. Усього горнилом Чорнобиля пройшло 6217 пожежників з усіх областей України. Серед них і 36 закарпатських вогнеборці для котрих Чорнобиль ніколи не заросте травою забуття. Надто вже гірка вона, його трава.

Багато хто з них, в основному за станом здоров’я, уже вийшов на пенсію. Приміром, колишній командир відділення третьої варти СДПЧ-1 по охороні м. Ужгорода Володимир Пуга.

Відважний вогнеборець намагався завжди бути на передових. Отож невипадково за рятування людей на пожежі у 2003 році він став переможцем Всеукраїнської акції “Герой-рятівник року” в Закарпатті.

... У Чорнобиль його доля “закинула” у квітні 1989 року. На той період вже було розроблено вахтовий метод. Тамтешня пожежна охорона складалася зі штатних працівників Чорнобильського гарнізону та особового складу вогнеборців. Люди обиралися з різних регіонів держави для ліквідації наслідків аварії.

Коли після чергової вахти приїздив додому, дружина, пригортаючи до себе Володю та дітей – дворічну Маринку та однорічного Дмитрика – з полегшенням зітхала: “Дякуючи Богу цього разу все обійшлося”. Через місяць родина Пугів знову відправляла батька до Чорнобиля. О так і пройшло шість місяців тривожних проводів і радісних зустрічей...

- Що для мене Чорнобиль?, - запитуєте... І кімната наповнюється якоюсь неприродною тишею. Проходить кілька хвилин мовчання і, напевно, спогадів, так, чомусь здалося, коли дивилася на цього 40-річного чоловіка, котрий сидів поруч, а думками був далеко.

- Якщо у цього чорнобильського лиха є якась світла грань, то нею якраз і є люди, котрі безстрашно йшли супроти ядерного ворога, - продовжує Володимир Степанович. – Небезпеку ми “гасили” ” міцною згуртованістю, піклуванням один про одного, взаємовиручкою і високою відповідальністю за долі мільйонів людей... Побратимство друзів-пожежників непідвладне часу. Воно для вогнеборця із Закарпаття стало ідеалом на все життя. Ось і минулого року погостювати до нашого співрозмовника приїздили друзі з м. Прилуки. З ними Володимир Степанович жив в чотиримісній кімнаті триповерхового гуртожитку в Чорнобилі.

Протягом трьох вахт (кожна з яких тривала місяць), які проходили в пожежній частині по охороні Чорнобиля та 30-кілометрової прилеглої території, нашому герою доводилося неодноразово разом з іншими бійцями виїжджати на гасіння житлового сектора Чорнобиля. Загальне патрулювання місцевості проводилося вертольотом, а потім повідомлялося в якому квадраті горить, туди й виїжджали розрахунки.

Пригадується перша вахта, горіло дуже часто, в середньому було по 5 виїздів на добу. На той момент багато спалювали, скажімо залишені будинки, не думаючи, що це зайва доза радіації. Згодом від цього відмовилися і “партизани” (так називали людей, котрі добровільно вербувалися на ці роботи) почали будівлі розбирати. “Дзвеніли” радіацією і пожежі сухої трави, чагарників, торфовищ, лісу... Було й таке, що машиною провалилися у вигорілий торф. – Коли ходили, то нічого не відчувалося, а почали їхати автомобілем і задніми колесами потрапили прямо у вогняну яму, ще б трошки й машина загорілася, - розповідає вогнеборець.

“Рядових” пожеж у зоні не було. Траплялися й великі, які доводилося гасити кілька днів. А про непередбачувані ситуації, які виникали на самій Чорнобильській станції нема що й казати. Зазвичай вхід на територію об’єкта був заборонений - лише за спеціальними перепустками можна було пройти через солдатську охорону. І все ж Володимиру Пузі довелося тричі за тривогою побувати “у пащі тигра”. Один раз – проводилися навчання по ліквідації наслідків розливу масла на даху другого енергоблоку. Ще двічі всіх піднімали у повній бойовій готовності та доставляли на станцію, коли виникали не „навчальні” проблеми. На щастя, обійшлося без пожеж, обмежилося викидом парів. З того часу вже минуло 17 літ, а тривога ні-ні та й озивається в серці вогнеборця.

Тільки зачепи її спогадом – відразу озветься.

Запам’яталася Володимиру Степановичу і густа наче килим, висока трава і кропива Чорнобиля.

- Ідеш вулицею і бачиш лише дахи будинків: усе дуже заростало, адже ніхто не косив, орати землю суворо заборонялося, - згадує наш співрозмовник. По території блукало чимало бродячих собак і було дуже багато щурів, особливо біля станції. Дуже набридали вдень спека, а ввечері комарі...

- Рівень радіації на нас міряли постійно, от правда, покази дозиметрів фіксувалися постійно однакові – 0,2 бера, але, напевно, були й більші дози опромінення, - розповідає чорнобилець. Якось під час чергового виїзду ми натрапили на “безхозний” дозиметр і вирішили самі “помірятися”... стрілка „зашкалювала”. Причому могло бути таке, що правий чобіт нормальний, а лівий брудний (нахватався радіації), тоді взуття викидали і давали нову пару.

Ці зловісні рентгени болісно стискають груди на перших днях перебування в зоні, а потім організм звикає і першіння в горлі та біль щитовидки вже не відчувається.

- Зараз буває, що вони можуть нагадати про себе тяжким безсонням. Але тоді нам якось про це не думалося. Мабуть, така специфіка професії: коли бачиш, що горить, - у тобі збуджується почуття, подібне чи то до азарту мисливця, чи спортсмена, чи воїна – будь-що перемогти, приборкати. Є завдання – треба виконувати. На те ми й погони носимо...

...То що ж таке для нього Чорнобиль?..

Вікторія Бокій, Центр пропаганди УМНС України в Закарпатській області.

 

14 квітня 2006р. -->