До ювілею співця Карпат: Андрій Карабелеш не корився долі...

Для мене це ім’я дороге і близьке передусім тому, що я народився, виріс і пішов у самостійне життя з місць, безпосередньо пов’язаних із становленням А.В.Карабелеша. Познайомившись у 50-х роках минулого століття, під час навчання в Тибавській семирічній школі, з його книжкою „В лучах рассвета” і глибоко вражений нею, став по-іншому, емоційно–образно дивитися на рідні села і гори, буття односельчан, увесь навколишній світ. А нині огортають душу біль і провина за те, що творчість і подвиг Андрія Васильовича недостатньо оприлюднені і гідно не поціновані. І що сам раніш не зробив для цього усе можливе.
... В кожному куточку Закарпаття народилися і виросли люди, якими і через сотні літ пишаємося, бо вони втілили талановитість наших пращурів, внесли вагомий вклад у науку, культуру, мистецтво, спорт, політику, економіку тощо. Не є винятком і Свалявщина. Розташований у центрі нашого краю, обабіч європейського залізничного й автошляху, багатий природними ресурсами, працьовитими людьми, цей район відомий багатьма творчими здобутками і постатями. Серед них – визнаний славіст Ю.І. Венелін-Гуца з Тибави, письменники-просвітителі ХІХ ст. Іван Сільвай з Сускова, Олександр Митрак із Плоского, Євген Фенцик з Малої Мартинки, перший Пряшівський єпископ Григорій Таркович з Пасіки, драматург Юрій Шерегій з Дусина, колишній губернатор Підкарпатської Русі Григорій Жаткович із Голубиного. Багато видатних митців, діячів на Свалявщині творили і боронили народні інтереси.
Нагадую це не для того, аби виокремити свою „малу батьківщину”, а щоб стала зрозумілішою природня поява на суспільному небосхилі А.В. Карабелеша. Виходець з родини лісника гірської Тибави, він прожив коротке, нелегке, водночас плідне і достойне життя. Образно кажучи, в його долі своєрідно відбилися складні перипетії бурхливого, суперечливого ХХ століття.
А.Карабелеш у 23 роки став відомим поетом, видавши книжки „Избранные стихотворения” і „В лучах рассвета”. Його поезію схвально зустріла критика. Про неї писали І.Ольбрахт, І.Еренбург, Д.Вергун та інші визнані майстри слова. Наступні книги, публікації в різних журналах і календарях, рукописи понад 500 віршів засвідчують громадянське звучання, тематичну розмаїтість, жанрове і стильове багатство. Вірші і проза, оповідання і повісті, переклади з іноземних мов, малярські роботи, етнографічні пошуки, публіцистика А.Карабелеша пройняті жагучою любов’ю до рідних Карпат, біллю за важке життя горян, вірою в їх кращу долю, надії про яку він покладав на єднання з братами на Сході, передусім з руським народом, який в умовах імперіалістичної протидії, гострої внутрікласової боротьби вперше в історії творив соціалістичне буття.
Цілком закономірно й те, що А.Карабелеш писав російською мовою. Наслідуючи традиції будителів, він у цьому відношенні пішов далі своїх попередників. Багато його віршів настільки художньо довершені, що їх можна порівняти з перлинами російської класики. Українська мова в міжвоєнний період лише утверджувалася у нашому краї завдяки зусиллям комуністів, „Просвіти” та інших національно-демократичних сил. Російська ж відкривала ширші можливості для самореалізації письменника в поліетнічній Чехословаччині та загальноєвропейському культурно-мистецькому процесі.
Літературна творчість нашого земляка потребує узагальнення, глибокого наукового аналізу, виважених оцінок. Прикро, що досі не побачило світ повне зібрання творів А.Карабелеша. Насамперед слід видати повоєнні роман „Живые тени”, повість „Последние ночи”, збірник оповідань „В горах и лесах”, поезії „У чужих берегов” та переклади. Потрібні праці, в яких би ґрунтовно висвітлювалися місце і роль творчості А.Карабелеша в літературному житті ХХ ст. Як свідчать шанувальники його таланту, він справив великий вплив на Дмитра Вакарова, Андрія Патруса-Карпатського, Семена Панька, багатьох інших закарпатських письменників.
Окремого вивчення заслуговують перекладацька майстерність, живопис А.Карабелеша. Здобувши завдяки величезній працьовитості й наполегливості сучасну європейську освіту, він здійснив оригінальні переклади з німецької, чеської, угорської, англійської мов. Чекають виявлення, обліку, систематизації, аналізу художні полотна А.Карабелеша, що органічно доповнюють його літературну творчість. Малярство було для нього не лише засобом вирішення фінансових проблем для власної освіти, навчання брата Євгена, матеріальної допомоги іншим родичам, але, як вважає Ф.А.Куля, покликом душі, шляхом реалізації громадянської позиції і естетичних уподобань. Маємо підстави вважати, що він, учень Й. Бокшая, був гідним послідовником народно-романтичного напряму закарпатської школи живопису. Показово, що А. Карабелеша був учасником всесвітньої художньої виставки, що відбулася 1935 року в Празі.
Суттєво, що після закінчення Ужгородської духовної семінарії А.Карабелеш не став священиком, а вступив до Празького університету. Там він не лише студіює філологічні науки і, як вільний слухач, навчається у Вищій художньо-промисловій академії, але й прилучається до активного громадсько-культурного життя молодої буржуазної республіки, сприймає прогресивні суспільні течії. Працюючи після закінчення університету професором Хустської, Свалявської та Мукачівської гімназій, А.Карабелеш вів також просвітницьку, соціальну роботу серед населення, зокрема допомагав обдарованій молоді здобувати освіту. Багато прикладів такої його благородної діяльності розповів мені за життя його брат Євген Васильович у Сваляві. 1935 р. А. Карабелеш одружився з донькою міжгірського нотаря Павлою Михайлічковою.
Як справжній інтелігент, А.Карабелеш не обмежувався педагогічною діяльністю і творчістю, жив інтересами народу, будив його соціально-класову свідомість, захищав громадянські права знедолених співвітчизників. Він не входив до якоїсь політичної партії (їх у 30-ті роки в Підкарпатській Русі були десятки), а був типовим європейським Патріотом і Демократом ( скоріш лівоцентристського спрямування ).
Після окупації 15 березня 1939 р. Закарпаття фашистською Угорщиною тут розпочалося полювання на неблагонадійних. А. Карабелешу вдалося втекти до Чехії, де в м. Літомишль жила дружина з дітьми. Та, як вважає В. Пагиря, “для поета життя без рідного краю – не життя”. І він нелегально повернувся на Закарпаття. Тут його затримали і ув’язнили. Після звільнення А. Карабелешу було відмовлено в роботі і довелося знову покинути рідний край. На цей раз – надовго...
Для нас, спадкоємців А.Карабелеша, неоціниме значення має його участь у антифашистській боротьбі. Одразу після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз він очолив підпільну антигітлерівську групу в Літомишлі. Арештований за це гестапівцями 25 липня 1941 року, Андрій Васильович протягом наступних чотирьох років зазнав страшних знущань і мук. Важко уявити, як він вижив після Панкраца й Маутхаузена, Бухенвальда й Заксенхаузена. Лише від переліку сумнозвісних фашистських катівень, в’язниць і концтаборів, в яких довелося побувати А.Карабелешу, проймає жах і холоне кров у скронях. Яку силу духу і мужність треба було мати людині, щоб вистояти, витримати – і перемогти! Цим Подвигом А.Карабелеш по праву увійшов до когорти О.Борканюка, І.Туряниці, С.Вайди, Д.Вакарова та інших борців – антифашистів Закарпаття.
На жаль, нелегкі випробування випали А.Карабелешу і в повоєнний період. Отримавши повідомлення про смерть чоловіка в гітлерівському концтаборі, дружина, щоб врятувати дітей від голоду, вдруге вийшла заміж. Опинившись після розгрому фашизму на волі, фізично знесилений, морально-психологічно деморалізований письменник шукає роботу, бореться за правду. Зі своїм бунтарським характером, чесністю і принциповістю він часом негативно висловлюється про місцеву владу, критикує деяких її керівників-бюрократів. Його виключають і з Словацької спілки письменників ( українська секція ). Не знаходив порозуміння й підтримки і на Закарпатті. “Компетентні органи” порахували недоцільним його повернення додому. Тут окремі офіційні установи і видання почали звинувачувати його у явних і мнимих гріхах. Так, після публікації 29 березня 1957 р. в київській “Літературній газеті” статті кандидата філософських наук П.В. Лінтура “Співець Закарпаття” в ужгородських виданнях з’являються протилежні оцінки й спростування А. Карабелешу дорікають за незрілі юнацькі твори, приписують містицизм, грубий шовінізм, релігійні марення, декаденство, прислужництво білогвардійським недобиткам і уніатській реакції, антирадянщину і т.п. примітивні інсинуації. Нерозуміння, підозрілість, заздрощі, доноси, цькування супроводжували А. Карабелеша все життя, травмували його чутливу душу, послаблювали творчі сили, формували про нього спотворену громадську думку, не в останню чергу спричинили його ранню смерть.
Недоспівана пісня, невидані твори, проігнорований громадянський подвиг, передчасна втрата письменника –антифашиста викликають біль і щем, сором і гнів. Треба відновлювати історичну правду й справедливість, насамперед поверненням творчості А.Карабелеша до культурної скарбниці народу. Робімо все можливе, щоб він був серед нас і з нами. Хай підростаючі покоління вчаться у нього палкої любові до рідного краю, європейського мислення і культури, людської чесності й мужності, віри у неминуче торжество правди, соціальної справедливості, демократії, гуманізму. Все актуальнішими стають заклики співця Карпат до слов’янського єднання, пильності перед небезпекою націонал-фашизму, брутальної русофобії, хижацького імперіалістичного глобалізму й міжнародного тероризму.
Життєвий подвиг А.Карабелеша має і суто людський вимір. Хоча доля не була до нього прихильною, він не корився обставинам, не пасував перед труднощами, мужньо боровся з насильством, неправдою, злом, підступами недоброзичливців, не зраджував і по-хамелеонівські не міняв свої переконання, над усе цінував людську честь та гідність.
Прикро і водночас повчально, що Андрій Васильович у скрутні часи не відчув потрібної підтримки з боку друзів, колег, громадсько-політичних сил і влади. Врешті-решт безкомпромісність, максималізм теж мають межі...
Оцінюючи життя і творчість А.Карабелеша, маємо враховувати складність процесів і подій ХХ ст., виходити з умов і специфіки Підкарпатської Русі. Адже письменнику довелося пізнати до семи політичних режимів. Більшу частину життя він вимушено провів у Чехословаччині, де русини, навіть освіченні, були пасинками і громадянами третього ґатунку. Не можемо ігнорувати і вплив білоемігрантського оточення в юнацький період. Підтримуючи з рідним краєм епізодичні зв’язки в повоєнний час, А.В. Карабелеш не брав безпосередньої участі в формуванні народної влади, розвитку економіки, культури та інших соціалістичних перетвореннях. Здійснювані з великими труднощами, помилками і недоліками, вони були загалом прогресивними, сприяли подоланню безробіття, голоду, пошестей, поширенню культури, освіти, суттєвому поліпшенню загального добробуту та інших соціальних здобутків, які ми реально відчували в своїх родинах, на своїх долях. Однак Андрій Васильович як істинно інтелектуальний опозиціонер акцентував увагу на проблемах, недоробках...
24 липня ц.р. мною подані пропозиції обласній раді та державній адміністрації щодо 100-літнього ювілею А.В. Карабелеша. У його відзначенні дуже важливо уникнути, як у нас часто буває, формалізму і компанійщини. Недостатньо провести кілька напівзаходів і все забути. До того ж маємо багато інших непошанових славетних земляків. І, звичайно, надалі неприпустиме однобічне, упереджене ставлення до одних (за політичними орієнтаціями, походженням, конфесійною належністю, світоглядом, мовою тощо) і гіперболізація інших (за сучасною партійною кон’юнктурою, суб’єктивними симпатіями чи на догоду корпоративним інтересам мінливої влади).
Багатогранна творча спадщина, громадянський подвиг, благородна культурницька діяльність, світлий образ, героїчно-трагічне життя А.В.Карабелеша заслуговують глибшого вивчення, справедливих оцінок і належного пошанування в Україні, яка прагне прилучитися до надбань європейської цивілізації, кращого життя своїх громадян і гідного майбуття.

І.І.Мигович, доктор філософських наук, народний депутат України 1998-2006 років, перший секретар Закарпатського обкому КПУ.

 

27 липня 2006р. -->