Кілька штрихів з історії Ужгорода

Мабуть, найсуперечливішим питанням в історії нашого міста є походження його назви. Річ у тім, що власне “Ужгородом” його вперше почали називати відносно недавно, у середині XIX століття. До цього, з часу своєї першої згадки й фактично до кінця Першої світової війни (коли Закарпаття відійшло до Чехословаччини і нова влада вирішила слов’янізувати назви міст і сіл краю), воно звалося Унгваром. І якщо з другою частиною назви все більш-менш зрозуміло (“вар” з угорської перекладається як “укріплення, фортеця, замок”), то значеня слова “унг” не дає спокою історикам уже понад сто років.

У першому серйозному дослідженні історії Ужгорода його автор Карой Мейсарош зазначив, що назва міста походить від річки Унг, що зі слов’янської перекладається як “швидкий”. Це твердження поставив під сумнів ще Петро Сова, автор праці “Прошлое Ужгорода” (1937 р.), котрий написав, що слово “унг”, здається, в жодній слов’янській мові не означає “швидкий”, а тому теорія Мейсароша явно потребує перевірки. Єдине, з чим дійсно погоджуються дослідники, є припущення, згідно з яким назва міста походить від річки Унг, на чиїх берегах виросло поселення. Сучасний дослідник історії Ужгорода Йосип Кобаль у книжці “Ужгород відомий і невідомий” зазначає, що слово “унг” має тюркське походження і означає “вода, річка”,отже назву Унгвар можна перекласти як “фортеця на річці”. Така етимологія, на думку дослідника, не суперечить історичним джерелам (адже за даними істориків, значна частина угрів, які наприкінці IX ст. проникли в Карпатський басейн, були саме тюрками), та все ж потребує подальшого дослідження.

Мабуть, у кожного з нас слово “Ужгород” асоціюється перш за все зі старовинним замком на горі. Нині в його приміщенні розташований Закарпатський краєзнавчий музей, та за довгий час свого існування замкові довелося пережити чимало різних пригод. Ужгородська фортеця вперше згадується в творі арабського вченого Аль-Ідрісі ще в 1154 році, але в середньовічній хроніці “Gesta Hungarorum” Анонімуса заснування укріплення Гунг відноситься аж до IX ст. Та не варто думати, що замок тих часів мав той самий вигляд, що й сьогодні. Історики вважають, що до нашестя татар у 1241 році більшість закарпатських фортець були земляними, а тому і не могли витримати облог кочівників. Ймовірно, тоді ужгородське укріплення було зруйноване вщент, після чого його відновили вже в камені. Власне, існує припущення, що найдревніша ужгородська фортеця була розміщена зовсім не на нинішній Замковій горі, а на території сучасних Горян, де, як зазначав Карой Мейсарош, є залишки укріпленого палацу і старовинна церква (так звана Горянська ротонда). Петро Сова писав, що Микола Антал, котрий проводив у Горянах розкопки, частково підтвердив теорію Мейсароша, заявивши, що знайдені ним руїни є залишками древнього ужгородського замку, Старограду. Під корінням поваленого поблизу руїн старого горіха нібито було знайдено сотні черепів свідків жорстоких боїв, що відбувалися під стінами фортеці, і зуби з цих черепів, за чутками, цілими ящиками возили до будапештських стоматологічних клінік (це доводить, що черепи належали молодим воїнам). Микола Антал висловив також припущення, що залишки зруйнованого горянського укріплення були використані для будівництва нинішнього Ужгородського замку. Та більшість дослідників усе ж дотримується думки, що в усій околиці немає стратегічно кращого місця для зведення фортеці, ніж пагорб, на якому замок знаходиться тепер, тож Ужгород, швидше за все, і тисячу років тому знаходився там, де й нині.

1318 року король Карл Роберт подарував Ужгород з навколишніми селами роду графів Другетів. Нові власники величезного маєтку оселилися спочатку в Горянах — мабуть, Ужгородський замок у ті часи був зруйнований і не пристосований для проживання графів. Петро Сова у своїй праці зазначав: завдяки тому, що місто після мадярського завоювання не розвивалося близько п’ятисот років, від сучасного Ужгорода не віє темною середньовічною старовиною. Нарешті в кінці XVI ст. Другети вирішили удосконалити оборонні спорудження замку і перебудували його (над головним входом до центрального приміщення і досі видно дату “1598”). Але найбільшого розквіту фортеця досягла за часів графа Міклоша Берчені, котрий обновив його і обставив небачено розкішними речами. На влаштовані ним свята збиралася колись уся угорська знать, особливо ж граф Берчені товаришував з юним власником сусіднього мукачівського замку Ференцом Ракоці. Після того, як Берчені у 1701 році покинув Ужгород, представники казни провели опис його майна, з якого історики дізналися, що колись замок оточували аж п’ять розкішних парків: “Квітковий”, “Луговий”,”Журавлиний”, “Голубиний” і “Звіриний”. До нинішніх часів частково уцілів лише останній — на його території знаходиться сучасний Підзамковий парк. Петро Сова у своїй праці згадує про велику кількість різноманітних легенд, пов’язаних із підземними ходами замку і страшними підвалами, де були навіть “решітки, на яких людей смажать”. І хоч, як стверджує дослідник, поки не знайдено жодних слідів таких підземель, у стінах самого замку є ціла мережа таємних ходів, що з’єднують одну частину фортеці з іншою.

У подальші роки Ужгородський замок служив і місцем дислокації військового гарнізону, і приміщенням духовної семінарії. Старовинне укріплення без жалю пристосували до нових умов, перетворивши колись розкішні зали й кімнати на навчальні аудиторії, їдальні та спальні. До 1945 року від більшості старовинних стін і стель, камінів, вікон та дверей не залишилося й сліду. Не дожила до наших днів і церква св.Юрія, що знаходилася у внутрішньому дворі замку — її спопелила велика пожежа 1728 року (тоді, до речі, вкотре постраждав від вогню і сам замок). Католицькі вірники, сподіваючись знайти в крипті церкви (підвальному приміщенні, де були поховані кілька членів родини Другетів) численні скарби, відкрили її, та виявилося, що склеп розікрали задовго до того. Єдиною цінною річ-чю був знайдений серед останків Балінта Другета золотий перстень, але і його довелося віддати державній казні в Братиславі.

З 1947 року в Ужгородському замку знаходиться Закарпатський краєзнавчий музей, в якому серед іншого зберігається найбільша в Україні збірка бронзових скарбів і кельтських старожитностей. Нині фортеця, як і тисячу років тому, — центр міста над Ужем, його окраса і захисниця. Попри все пережите, замок досі вражає своєю духовною міцністю, хоч численні тріщини і вказують нам на невблаганність часу. Зберегти замок — наш обов’язок, а привітати у символічний день народження міста — приємна традиція. Приєднуємось і ми.

Тетяна ЛІТЕРАТІ, “Ужгород”

 

07 жовтня 2006р. -->