„КОРОНАЦІЯ СЛОВА” ІЗ ЗАКАРПАТСЬКИМ АКЦЕНТОМ

Нарешті і Закарпаття має свого переможця найпрестижнішого недержавного літературного конкурсу „Коронація слова”. Ми розмовляли із Сашком Гаврошем, ужгородським журналістом і письменником, як і годиться, в затінку дерев за кухлем холодного пива.


Сашко, і для чого вона тобі знадобилася – ота „Коронація слова”?
А дідько його знає! (Сміється –авт.). „Коронація слова” проводиться уже всьоме. Цей літературний конкурс відрізняється від інших двома суттєвими рисами. По-перше, він -- анонімний. Себто усі тексти подаються під псевдонімом. Тому на рівних змагаються як живі класики, так і початківці. Оцінюються лише тексти.


А імена переможців стають відомі хіба на сцені під час церемонії нагородження, коли розриваються конверти, підписані псевдонімами. А друга важлива складова – це солідна грошова винагорода. Погодься, що отримати за рукопис – 20 чи 15 тисяч гривень це по українських мірках дуже непогано. Більший гонорар в Україні за книжки можуть мати хіба кілька осіб.

Але чи варто довіряти об’єктивності журі?
Безперечно, що кожна людина має свої уподобання, у тому числі літературні. Але „Коронація слова” робить усе, аби максимально уникнути суб’єктивності. Наприклад, цьогоріч усі рукописи ( а це понад тисячу творів) читали відразу дві групи експертів. Спочатку рейтинг виставляла одна група, а далі -- інша. Потім їхні результати співставляли і відбирали 30 кращих творів. І тільки після цього до роботи приступило журі, яке складалося з відомих видавців, критиків, письменників, і по прочитанні всіх рукописів голосуванням визначило по три переможці у трьох номінаціях – „роман”, „кіносценарій” і „п’єса”.
Для багатьох стало несподіванкою, що ти, виявляється, ще й п’єси пишеш...
Для мене це також -- несподіванка. Насправді історія „Ромео і Жасмин” така. Я працював в Закарпатському обласному українському музично-драматичному театрі завідувачем літературно-драматичної частини. І ми постійно стикалися з тим, що нема сучасних українських п’єс для постановок. І ось на гастролях у Києві режисер Олександр Саркісьянц розповів свою давню ідею вистави про людей і тварин. І попросив мене написати п’єсу, яку би можна було зіграти у нашому театрі.


Я запалився ідеєю, і по приїзді додому за чотири дні її написав. Та Сан Санич, який має своє бачення вистави, не зовсім погодився з текстом, і ми домовилися, що п’єсу доробимо. Але як завжди буває у житті, ми так і не знайшли часу, аби за неї разом засісти.


А тут я прочитав, що „Коронація слова” проводить єдиний в Україні конкурс п’єс. Тож роздрукував „Ромео і Жасмин” і за 2 гривні 20 копійок надіслав до Києва. І як не парадоксально, вона здобула друге місце. Як мені пізніше розповіли, п’єса набрала 102 бали, коли „Допит небіжчика” професійного режисера Ігоря Негреску набрав усього на три бали більше. Тобто ми фінішували майже впритул.


Назва „Ромео і Жасмин” тобі нічого не нагадує? Ти вирішив стати класиком?
На Шекспіра історія про старого пса і поранену чаплю мало подібна. Хоча по великому рахунку уся нинішня література --це переказ уже колись написаного.
Я сподіваюся, ти не став „зоофілом?”..
Ні. (Сміється –авт.) Чого-чого, а еротики у цій драмі точно нема. Принаймні я її туди не вкладав. Ця п’єса про глибокі і серйозні речі – про наші стосунки з довколишнім світом, про самотність і жертовність, про віру в себе, про здатність до змін.
І хто краще у ній виглядає – люди чи звірі?
А ти ще сумніваєшся? Тваринний світ набагато гуманніший, адже поведінка тварин – прогнозована і вмотивована. На відміну від нас. А знаєш, який має підзаголовок „Ромео і Жасмин”?
І який?
„Сучасна історія звичайного пса та пораненої чаплі, які одного разу зрозуміли, що літати треба не поодинці, а разом. І спробували. А значить – коли-небудь обов’язково зустрінуться там, де завжди сонячно, приємно і затишно. А головне – ніхто нікого не їсть. Смачного!”
Ну ти й можеш! Між іншим, ти нічого не розповів про церемонію нагородження...
Організатори постаралися зробити з неї справжнє шоу. Зібрався київський бомонд. До Національного театру імені Івана Франка простелили червоні доріжки, які обклали кипарисами. І лауреати мали по килимах заходити до театру. Ну майже, як Оскар! (Сміється – авт.).


Напередодні з нами провели спеціальний інструктаж: де ми маємо сидіти в залі, як виходити на сцену, що на ній робити, як її покидати. Попросили заготовити наперед свої промови у письмовому вигляді і вивчити на пам’ять. І особливо наполягали, аби ми не вживали алкоголю до церемонії.

І ви, ясна річ, їх послухали...
Авжеж! Відразу після інструктажу пішли на пиво. (Сміється –авт).
А хто вручав нагороди?
Особисто мені -- Олександра Кужель, народний депутат від Партії регіонів (так ся стало) і Богдан Струтинський, художній керівник Київського академічного театру оперети, який був головою журі у номінації „п’єси”. Моїх колег нагороджували теж дуже достойні люди – Микола Жулинський, Оксана Забужко, Джордж Грабович, брати Капранови, Андрій Кокотюха, режисер Олесь Санін, учений Богдан Гаврилишин. А саму церемонію вели Ольга Сумська та Остап Ступка.
І що ти казав у своїй лауреатській промові?
Я був максимально стислим. Передав вітання від найзахіднішого міста України – Ужгорода. Подякував шоколаду „Корона” за підтримку такого вимираючого жанру української літератури як п’єса і зловив на слові Богдана Струтинського, який перед цим пропонував усі драми-переможці ставити на українських сценах. От я і порадив йому почати це робити з власного театру.
І що?
Усі засміялися.
До речі, а що буде з твоєю п’єсою?
Олександр Саркісьянц обіцяє до неї повернутися. Щоправда, коли голова „Гільдії драматургів України” Ярослав Верещак почув, що я збираюся вносити до тексту зміни, то категорично запротестував: „Ви можете п’єсу тільки погіршити. Там нема жодної зайвої репліки чи персонажу”.
Ого! А як ти з ним познайомився?
На фуршеті до мене підійшов незнайомець і відкликав в кулуари, де на мене чекало троє осіб. Один з них був Ярослав Верещак, який повідомив, що прийшов на церемонію тільки заради того, аби подивитися, хто написав „Ромео і Жасмин”. Свою супутницю він представив як доктора наук, котра захистилася „по тому, чого в природі не існує” – по сучасній українській драматургії.
І що вони тобі казали?
Настійливо радили писати, писати і ще раз писати. Я їм спробував пояснити, що ця п’єса – радше випадок. Але вони не захотіли слухати і повідомили, що внесли мене в число „дуже обраних” авторів, за якими уважно слідкують. А також попросили вислати все, що маю з драматургії.
А ти ще щось маєш?
Та трохи є. Але, на жаль, координати викладачів театрального інституту я написав на листочку, який загубився у фуршетному хаосі. Сподіваюся, його ніхто не з’їв. (Посміхається –авт.).
І чим тебе нагородили?
Величезною коробкою цукерок „Корони”, квітами, дипломом лауреата і, безперечно, найціннішим – бронзово-срібною статуеткою „Срібне перо”, яка важить три кілограми. Ну і, ясна річ, грошовою премією.
Яка склала...
5 тисяч гривень мінус 15% податків.
І на що ти її потратиш?
За рахунок цих грошей хочу взяти собі творчу відпустку. Маю кілька цікавих задумів, але журналістика ніяк не дозволяє до них приступити. На жаль, доводиться заробляти на хліб насущний.
А що вийде вже найближчим часом?
У вересні на Львівському форумі видавців має відбутися презентація довгоочікуваної дитячої книжки про нашого земляка, закарпатця Івана Фірцака-Кротона, яка побачить світ у видавництві „Старого Лева”.
Та ти ще й для дітей пишеш?
Що поробиш, коли натура така – невгамовна.
І насамкінець як ти гадаєш: те, що закарпатець нарешті виграв цей престижний літературний конкурс, про щось свідчить чи ні?
Це свідчить, що Закарпаття входить в сучасний літературний простір України. А також ще раз доводить, що нині у нас в області формується цікаве, конкурентноспроможне письменницьке середовище. Маємо оригінальних авторів молодого і середнього покоління, які ще про себе заявлять на всеукраїнському рівні. Такої потенційно сильної і талановитої плеяди ми не мали вже давно. Можливо, ще з 30-х років ХХ століття.


З лауреатом пив пиво Андрій Любка, Ужгород.

 

02 липня 2007р. -->