УКРАЇНА – КРАЇНА КАТАСТРОФ

Цього тижня головними повідомленнями з фронту стала аварія “фосфорних” вагонів за 60 км віді Львова й аварія туристичного автобусу у Криму. Не виключаємо, що поки газета друкуватиметься, станеться ще щось з цієї серії. На цьому тлі ідея про матдопомогу у сумі 15 тисяч по народженню дитини поволі втрачає сенс. Україна позбавляється населення не так через скорочення народжуваності (хоча і це має місце), як через різке зростання смертності внаслідок травм, аварій, убивств, суїцидів – усього, що сигналізує про негаразди в генетичному коді суспільства.

Чому в Україні зараз стільки багато аварій та інших катастроф? Найбільш очевидна причина криється в екстремальній спеці, котра негативно впливає на увагу, зібраність, швидкість реакції, витримку численних водіїв, машиністів, диспетчерів, операторів тощо. Але така же спека стоїть і в сусідніх Словаччині чи Угорщині, звідки подібних повідомлень не отримуємо.

Тому що у них взагалі більше порядку і у владних кабінетах, і на дорогах? Тому що там вчасно відбувають техогляди, застаріла техніка не випускається з гаражів, дороги утримуються належним чином, шляхова поліція переймається перш за все безпекою руху, а не власними доходами? Що заважає нашим службам утримувати шляхи, рухомий склад, трубопроводи, мости у визначеному правилами і навіть законами стані? Все-таки не тільки і не стільки спека. До речі, цілком передбачувана ще кілька місяців тому. Заважає наша ментальність, наша звичка жити, сподіваючись, що якось пронесе. Зрозуміло, що таких не беруть в космонавти, таких не беруть у Європу. При чому якась національна законодавча база для вступу в Євросоюз, якщо наші Петри та Івани просто не готові ще жити і працювати по-європейськи? Причому починаючи від найменш кваліфікованих чорноробів і аж до Прем’єра і Президента.

Аварії можуть статися будь-де і з будь-ким, бо від випадковостей ніхто не застрахований. Але повсякденним, побутовим явищем вони стали тільки в Україні, бо тут вони не випадковості, а закономірність. Подібні аварії в Україні запрограмовані усім нашим способом життя. Що змінилося за двадцять років після Чорнобиля? Та ж сама безвідповідальність, неготовність рятувальних і медичних служб, та ж політика брехні і замовчування. Чорнобиль став одним із перших поштовхів до процесів, що започаткували демонтаж СРСР. Не хотілося би, щоб нинішні події теж призвели у кінцевому підсумку до розчленування України.

Чому цього року відбулося десь аж чотири аварії на Львівській залізниці? Якщо вірити М.Рудьковському, колія там ідеальна. Що ж тоді чекати на інших українських залізницях, якщо там колія менш ідеальна? Найгірше, судячи зі серійності випадків, що ніяких висновків з попередніх казусів так і не робиться. І це в період відпусток, коли навантаження на дороги максимальне.

Коли вся державна машина, усіма своїми структурами, налаштована на внутрішню боротьбу, на політичні усобиці, їй, звичайно, не до контролю за безпекою життєдіяльності суспільства. Державні мужі розмежувалися на два табори, і кожен з них переконує нас, ніби його опонент є породженням пекла. Не віримо ні тим, ні іншим. Обидва вони гірші, якщо повсюдно відбувається таке.

Скільки часу суспільство зможе ще витримувати таку державу, котра займається власним самознищенням? Адже зрозуміло, що вибори 30 вересня не переломлять цю міжусобну тенденцію. У парламенті знову буде два приблизно рівночисельні табори. Причому жоден серйозний соціолог на сьогодні не скаже, котрий із двох таборів переважатиме. Знову цілий рік триватиме політична тріскотня – переважно навколо конституційної реформи. Через рік досить імовірними будуть чергові позачергові вибори. Увесь рік знову супроводжуватиметься повідомленнями про людські жертви внаслідок різних форс-мажорів. Хоча найбільшим форс-мажором є якраз отака держава, котру маємо.

Чи може рядовий громадянин вплинути на таку державу, поки вона не призвела до незворотних змін у самому суспільстві, поки ми під її чуйним керівництвом не втратили взагалі людську подобу? На жаль, парламентські партії і блоки не справляють враження таких, що щось зрозуміли і чомусь навчилися. Упродовж двох місяців виборчої кампанії людям дадуть випустити емоції назовні, а потім все знову продовжиться по-старому. Режим двовладдя, котрий встановився в Україні з другої половини минулого року, в усіх суспільствах завжди був нестабільним і тимчасовим, вів до розвалу держави. Україні потрібна єдина владна команда. Тому два наявні табори мають або домовитися про спільну діяльність в інтересах усього народу, або обидва зійти зі сцени. В іншому випадку Україна не тільки зірве Євро-2012, остаточно закривши перед собою європейські перспективи, а й максимально виморить своє населення.



Сергій ФЕДАКА

трибуна

 

22 липня 2007р. -->