АНДРІЙ СВІТЛИНЕЦЬ: „НІМЕЦЬКІ ДОСЛІДНИКИ АКТИВНО ЦІКАВЛЯТЬСЯ ІСТОРІЄЮ НА КУЛЬТУРОЮ ЗАКАРПАТТЯ”...

Біографічна довідка: Світлинець Андрій Андрійович народився в селі Приборжавське, що на Іршавщині. Школу закінчив з відзнакою, після військової служби у 1991 р. поступив на історичний факультет УжНУ, який успішно закінчив у 1996 р. На даний час працює методистом Іршавської районної станції юних туристів. Є членом суддівської колегії по історичному краєзнавству на Всеукраїнських зльотах юних туристів. Нагороджений Почесною грамотою та подякою Міністерства освіти і науки України та Почесною грамотою Всеукраїнської редколегії „Книги пам’яті України”. У 2007 р. визнаний кращим педагогом серед освітян Іршавського району. Видав у співавторстві дві книги „Свято-Серафимівський монастир у селі Приборжавському” (2003), „Ференц Ґоґола (1897-1984) (2007)” та буклет „Приборжавському будівельному заводоуправлінню 60 років”.

– Коли у тебе зародився потяг до краєзнавства ?

– Краєзнавством я почав цікавитися ще під час першої навчальної практики, яка зазвичай проводиться після першого курсу. По волі долі потрапив у розпорядження професора Михайла Петровича Тиводара, який і дав перший поштовх до вивчення та дослідження рідного краю. І саме з того часу, ось уже протягом 16 років це є моїм, так би мовити, (професійним) захопленням. Спочатку займався дослідженням історії рідного села, а з часом мої інтереси розповсюдилися на весь Іршавський район. Неодноразово друкував свої розвідки в районній газеті „Нове життя” та обласній пресі.

– А що саме вдалося дослідити таке, про що раніше не було відомо?

– Ну перш за все це перша письмова згадка про рідне село Заднє (так називалося Приборжавське до 1960 року). В офіційних радянських джерелах, зокрема „Історії міст і сіл України. Закарпатська область”, поселення згадувалося лише з ХV століття. А мені вдалося знайти повідомлення, де мова про село уже йде у 1338 та 1409 роках. Записав від старожилів, опублікував і „запустив в життя” переказ про заснування рідного села, який реально відповідає історичній дійсності, бо до цього часу всі пов’язували назву „Заднє” із тим, що село було останнє (!?!) у Мараморошському комітаті. Також записав багато переказів та бувальщин про село та його жителів. Віднайшов забуті імена багатьох парафіяльних священиків, першого сільського вчителя Зейкана, а також його могилу. Вдалося встановити прізвища на могилі двох безіменних юнаків, які були застрелені угорськими жандармами в нашому селі у жовтні 1944 р. та зустрітися з їх родичами. Зібрав імена всіх односельців, які загинули у Першій та Другій світових війнах та радянських концтаборах. Пізніше ці дані були використані під час спорудження в селі Пам’ятного Хреста (до речі, до недавнього часу, цей символічний Пам’ятник Примирення був єдиним на Україні. Фото пам’ятника і коротка інформація про нього експонувалася в музеї Великої Вітчизняної війни у Києві). З ініціативи та підтримки добре відомого краєзнавця-дослідника Михайла Сирохмана дослідив і фактично повернув із забуття добре ім’я художника Ференца Ґоґоли, який в 1930-1940-х рр. розписав багато храмів в нашому краї. Вдалося відшукати і досить цікаві історичні факти із історії будівництва єдиної діючої в краї, на даний час, Боржавської вузькоколійної залізниці. Та і багато інших більших чи менших матеріалів, які в комплексі творять цілісну правдиву історію села, району та краю.

– Доволі багато і цікаво. А чи десь публікувалися ці матеріали?

– Деякі історичні розвідки були надруковані, як я уже згадував, у пресі, а також моя дипломна робота по історії села Приборжавського вийшла у науковому збірнику студентських робіт „Молодь – Україні”. Пізніше друкувався в збірнику „Карпатика”, що видає УжНУ. Також мої матеріали по історії церкви села та Свято-Серафимівського монастиря були використані у книзі М. Сирохмана „Церкви України. Закарпатська область”, списки загиблих односельців опубліковані в крайовій „Книзі Скорботи”, яку видала обласна редколегія „Книги пам’яті України”. Також матеріали про Боржавську залізницю та поштові листівки Іршавщини надруковано в презентабельному фотоальбомі „Іршавщина – край Боржавської долини”. Легенди та перекази про село опубліковані у книжковій серії „Легенди Срібної Землі”, яку видав відомий краєзнавець Юрій Чорі. А недавно вийшла друком і поштова листівка села Приборжавського, де подається загальний вид та коротка хронологія історичного розвитку села.

– А ще нам відомо, що захоплюєшся і фотографією.

– Так, крім історичних досліджень маю хобі – фотографування. Є і приємний результат цього захоплення. У 2005 р. у видавництві „Карпати” вийшов фотоальбом „Зачаровані Карпати”, де серед заповідників краю був вперше презентований регіональний ландшафтний парк „Зачарований край”, що знаходиться на території Іршавського району. Переважну більшість фотографій до цього розділу було використано із моєї фотоколекції. Також маю причетність до деяких інших фото листівок, що презентують різні об’єкти району.

– У 2003 р. вийшла друком твоя перша книга „Свято-Серафимівський монастир у селі Приборжавському”. Як вона створювалася ?

– Досліджуючи історію села, звичайно не можливо обійти увагою і монастир, що знаходиться поряд із селом і відігравав значну роль у його суспільному житті. Поступово накопичувався матеріал і планувалося колись його видати. Одного разу, працюючи разом із моїм товаришем і співавтором книги Сергієм Канайлом, який закінчив Київську духовну академію в єпархіальному архіві, знайшли довідку про освячення монастирського храму у 1933 р. Це спонукало до активної роботи і через півтора року, рівно в 70-ту річницю заснування, на храмове свято Серафима Саровського, вона була презентована. Праця мала досить великий резонанс, оскільки була першою книгою в краї, де подавалася повна і вичерпна інформація про історичний розвиток та діяльність окремо взятої обителі. У книзі крім самої історії монастиря та його насельників, подано автобіографічні дані священиків, монахів та монашок, які є вихідцями з нашого села. За браком коштів тоді видали всього 500 примірників і вже через півроку весь тираж розійшовся. Приємно відмітити, що поданий нами матеріал активно використовують дослідники церковної історії, але не можу не сказати і про неприємне. Недавно вийшло друком солідне енциклопедичне видання, де молодий дослідник слово в слово списав деякі автобіографічні довідки і навіть не натякнув на використане джерело.

– Недавно ти повернувся з наукової поїздки до Німеччини.

– Так, дійсно, протягом одного місяця я перебував у місті Лейпциг. А поїхав туди по запрошенню Лейпцігського інституту історії та культури Східної та Центральної Європи.

– Яким чином вдалося налагодити зв’язки з цією науковою установою?

– Німецькі дослідники активно цікавляться історією на культурою Закарпаття. Минулого літа в нашому краї, а зокрема і на Іршавщині, працював співробітник даного інституту, який вивчав релігійну ситуацією та релігійне життя населення Закарпаття. Так сталося, що наші дороги пересіклися і ми досить легко знайшли спільну мову, оскільки займаємося однією темою. А восени мені прийшло запрошення відвідати даний інститут, чим я звичайно і скористався. Під час перебування я провів декілька лекцій-семінарів на тему „Історія виникнення православних монастирів історичного Закарпаття та їх сучасний стан”.

– Які враження від поїздки? Як побудована наукова робота в інституті, і, загалом, що цікавого можна сказати про інститут?

– Вражень багато і про це можна говорити досить довго. В першу чергу потрібно відзначити, що інститут займається лише науковою роботою. Він не має студентів, а тільки науковців, які вивчають різноманітні локальні теми, хоча самі читають лекції в різних університетах Німеччини. І їхні дослідження не є суто історичними, а мають виражений соціально-дослідницький характер. По-друге, інститут має прекрасну технічну базу. У моєму розпорядженні був комп’ютер, сканер, принтер і картка для копіювання (до речі, ліміт не обмежений). По-третє, у розпорядженні науковців є величезна бібліотека, яка має різноманітну літературу, починаючи від енциклопедичних видань різних століть і закінчуючи невеличкими науковими розвідками на майже всіх європейських мовах. Наявність електронного каталогу бібліотеки значно полегшує працю дослідника. Книги можна вибрати самостійно і лише на виході зареєструвати у спеціальному журналі.

– Чи є в бібліотеці література з України, чи із Закарпаття зокрема?

– На превеликий жаль, на українській мові є всього 184 книги, основна ж їх частина ще з радянського часу. Із Закарпаття немає нічого. Правда є багато книг про Закарпаття. Це в основному англомовні книги проф. Магочія (24 шт.), угорсько- та русинськомовні книги Іштвана Удварі, Ласло Деже, Антонія Годінки, угорських, словацьких та чеських дослідників, як 1930-х рр. так і сучасних. Знайшлося навіть декілька книг російського проф. Петрова, що були видані в Празі. Загалом наше Закарпаття представлено в бібліотеці лише русинською літературою. І тому не є дивним, що мені задавали багато питань стосовно русинів на Закарпатті, їхніх стосунків із українцями і т.д. Зокрема навіть прозвучало запитання „До якої церкви ходять русини, а до якої українці”??? На мою пропозицію про поповнення фондів бібліотеки працями наших науковців директор бібліотеки відгукнувся схвально і заявив, що вони готові закупляти наші видання або обмінюватися літературою. Думаю, що це питання дуже важливе і його потрібно вирішити в найближчій перспективі.

– Які плани на майбутнє, що готуєш нового?

– Зараз майже готова до друку книга з історії Свято-Архангело-Михайлівського монастиря, що у селі Драгово-Забродь Хустського району, яка написана у співавторстві із Сергієм Канайлом. Сам монастир цікавий тим, що три рази народжувався і два рази руйнувався. Нашим завданням було по максимуму відтворити всі ці етапи. В процесі роботи вдалося відшукати до цього часу невідомі архівні документи ХVІІІ ст., що мають пряме відношення до життя монастиря (виносимо подяку працівникам державного архіву), знайти унікальні фотографії із часу другого заснування та життя монастиря і зібрати важливий матеріал з періоду складного відновлення обителі вже в часи незалежної України. Крім того у книзі подаються життєписи та автобіографічні довідки про духівників та настоятельниць монастиря. Не будемо забігати наперед, дасть Бог, щоб вийшла книга, а тоді і поговоримо про неї.

А ще маю на меті найближчим часом видати книгу про рідне село Приборжавське, історією якого займаюся ще із студентських років. За цей час накопичилося доволі багато матеріалу, який, думаю, цікаво буде прочитати моїм односельцям.

– Дякуємо за цікаву розмову. Бажаємо творчих успіхів.

Розмовляв

Юрій Данилець

 

31 березня 2008р. -->