Фелікс Баженов: “Президенти різних країн можуть щиро тиснути руки та обійматися, але розвідка їхня все одно працює”

— Феліксе Артемовичу, як уже заведено в нашій газеті, спочатку — біографія.

— Дата мого народження, можливо, оригінальна, бо народився я 22 червня 1941 року в місті Красноуральську Свердловської області. Про війну нині покійна мама почула третього дня. Ніхто не вірив у це, адже Сталін не виступив з повідомленням. Потім звичайна десятирічка, після закінчення якої працював два роки токарем на заводі. Згодом — у Миколаєві на авіабазі слюсарем-балансувальником двигунів наших бомбардувальників ІЛ-28. І, як годиться кожному юнаку, — призвали в армію. Чесно кажучи, ще в школі мріяв стати льотчиком, пробував вступати в Грозному, та не пощастило, бо приїхала група зі старших хлопців, котрі вже мали ДТСААФівську школу. Нам запропонували прийти наступного року й обіцяли прийняти без вступних екзаменів. Але…


— Тож служба в армії.

— Три роки строкової служби, яку я почав у полку особливого призначення, в радіотехнічній розвідці. Сиділи по 6 годин у навушниках — займалися радіоперехопленням. Було важко спочатку, але потім діяли, як роботи. Мені одному з перших запропонували працювати над радіочастотами американських супутників, які починали запроваджувати зйомку території СРСР. Це була секретна служба: тиждень сидиш у спеціальній кабіні, поряд море, неподалік автоматник тебе охороняє. Я мав перехоплювати їхні сигнали для уточнення: що сфотографували, яку саме місцину тощо.

— Для допуску до секретної ділянки роботи ви підписували якісь папери?

— Як такі не підписував, але то були ті часи, коли мав бути партійним. Тож мені запропонували це, і я став кандидатом у члени партії. Потім, уже будучи сержантом, отримав відповідальну військову посаду — старший зміни. А через деякий час мав від начальства рекомендацію для вступу до вузу. Ще до закінчення служби поїхав здавати екзамени і був зарахований у Миколаївський суднобудівельний інститут.

— Напевно, ви були перспективним, бо “око на вас накинули”.

— Мабуть, так. І навантаження було велике: окрім усього, перед дембелем я ще пройшов двотижневу перепідготовку на офіцера запасу, політпрацівника. Це теж розцінювалося як велика довіра, і було нас усього 15 чоловік. Коли вже провчився більше двох тижнів в інституті, мене викликали у військкомат і вручили посвідчення офіцера запасу зі званням молодшого лейтенанта політскладу.

— Куди пішли працювати після закінчення вузу?

— Отримавши спеціальність інженера-механіка установок для військово-морського флоту, один рік працював у конструкторському відділі з розробки секретних двигунів. Там мені запропонували стати секретарем комітету комсомолу, а після звітно-виборної конференції запросили в обласне управління КДБ на співбесіду. Виявляється, цікавилися мною давно. Почепили погони й зарахували співробітником КДБ по лінії розвідки, куди я пішов з великим задоволенням.

— Коли ж почалися ваші завдання і якого плану?

— Перше спецвідрядження отримав у 1972 році на Близький Схід, де загострилися відносини між Ізраїлем, Єгиптом та Сирією, була війна. Коли ж треба було із завданням потрапити в іншу країну, перепливав на кораблі. Звичайно, окрім капітана, ніхто з членів екіпажу не знав, хто я. Хоча після одного інциденту почали здогадуватися.

— Як це сталося?

— У Середземному морі нам загородив шлях американський сторожовий корабель (Відомо, що Америка вважалася нашим ворогом. Можуть політики між собою обійматися, тиснути руки, водночас їхні контррозвідки діють чітко і явно одна проти одної). Блокування тривало з годину, тож я змушений був зв’язуватися з Москвою. Нам на підтримку вислали два есмінці та літак. Ось після цього випадку в команді, мабуть, зрозуміли, яка моя роль.

Аналогічний випадок стався і з японцями, котрі також добре помотали нам нерви, а могло все повернутися інакше. Страшнувато все-таки було… море ж глибоке (сміється — авт.). Одного разу обстріляли нас так, що мали пробоїну в судні.

— Були провали у завданнях?

— Усе йшло чітко. Але був свідком НП іншої нашої служби… Припливли до Сирії, а вночі радянське судно доставило танки. Коли кран зачепив один із них і став перевозити на берег, обірвався трос, і танк упав у воду. Почувши про це, я почав тихенько з’ясовувати ситуацію, і виявилося, що в порту серед робітників були араби, агенти, які працювали на Ізраїль. Одна справа — матеріальна втрата, така одиниця коштує приблизно з третину нашого міста. З політичного боку це було явним проколом, який потяг за собою відчутні, так би мовити, “подяки” й “грамоти” для виконавців.

— Ви не боялися, що саме таке станеться і з вами?

— У той час мене вже попередили, щоб був уважним, тож я відмовився від послуг плавучого крана й забажав, щоб подали інший. Не можна було ризикувати, адже на борту я мав 100 військових танків. Узяв на себе керування розвантаженням, і до ранку вся техніка була на березі. Зі мною прибули військові механіки, одягнуті в цивільне, які доправили танки до точки призначення. Вранці я прийшов у посольство, поговорили про вантаж та подальше завдання. Але отримав шифровку з наказом повертатися додому. Зворотний шлях був менш небезпечним, тож ми з капітаном трохи розслабилися: пили горілку та їли ложками ікру.

— Зрозуміло, на завдання у формі не ходили.

— У жодному випадку! Мали звичайне зручне вбрання: джинсові брюки та куртку. А що ще треба? Ось гроші б в одному з таких відряджень не були зайвими. Якось після відпрацювання завдання поверталися додому, і їхати ще треба було далеко, а гроші скінчилися. Нас із колегою з паспортами моряків зустрів працівник служби, посадив на катер і відвіз на берег. Це було на свято — 7 листопада. Вже почався парад, і начальник міськвідділу знаходився на трибуні. До нього підійшли і коротко розповіли про нашу ситуацію. Він тут же віддав команду бухгалтеру, щоб видав гроші. Нам купили квитки і харчі. Яка ж то була довіра, щирість — так просто, без жодної розписки дати гроші!

— До речі, а яка зарплата була у вас?

— Звичайна, як у радянських військових офіцерів, до 200 карбованців, плюс за звання — 20. На життя вистачало, ціни були доступні. Але коли виділяли матеріальне заохочення, то за ту суму можна було придбати “Жигулі”. Та це заслуговував не кожен офіцер нашої служби.

—З розмови я зрозуміла, що в основному доводилося супроводжувати секретні вантажі?

— Не тільки. Була одна досить важка поїздка в 1979 році до Афганістану. Я мав очолити вихід у бій групи наших офіцерів. Ось тоді закралася думка: повернуся чи ні? Слава Богу, всі залишилися живі, довелося лише перехворіти на Боткіна — вода там дуже погана. Після повернення я поконфліктував з київським начальством: як так, мої офіцери ходили на вірну смерть, і жоден не отримав відзнаки!

— А ви нагороди маєте?

— По двох роках у цій службі, 20 грудня, в День чекіста, ми мали загальне шикування в парадних формах. Начальник зачитує наказ: кому грамоти, подяки та інше, а мене в цьому списку нема. В кінці ж викликає мене і вручає медаль за відвагу за успішно виконані завдання партії та уряду. Через рік отримав медаль за бездоганну службу.

— Де ще довелося побувати?

— Світ побачив, як то кажуть. Марокко, Румунія, майже вся Італія, але це вже були короткі відрядження і зовсім іншого спрямування. Я мав завдання зустрітися з кимось, увійти в контакт, переговорити, все треба було виконати чітко й акуратно. Працював зовсім один, без зв’язку та посередників.

— Якою мовою ви там розмовляли?

— В основному німецькою, знав її досконало, тепер трохи призабув.

— Коли ж ви одружилися, адже постійно були в роз’їздах?

— Комсомольське весілля я відсвяткував на 4 курсі інституту. А коли дружина мала народити, мене теж не було вдома, поїхав у Болгарію. Туди мені надіслали радіограму з привітанням з приводу народження доньки, а додому повернувся, коли їй уже виповнилося 15 днів. Без мене дружина не хотіла реєструвати доньку, хоча заздалегідь було вирішено: якщо матимемо хлопчика, назвемо Ігорем, а дівчинку — Оленкою. Сьогодні наша Олена Феліксівна з сім’єю живе за кордоном, має звання заслуженого вчителя історії: пішла слідами мами. Зустріла хорошого чоловіка, зараз він капітан ІІ рангу. Внук, до речі, матиме мою професію, молодець.

— А чим займаєтеся сьогодні?

— Зараз я керівник обласної громадської організації “Фонд ветеранів зовнішньої розвідки”.

— Що це за фонд, розкажіть?

— У 2001 році вийшов указ голови СБУ, в якому рекомендувалося в усіх обласних центрах створити благодійні організації морально-психологічного спрямування, певною мірою й матеріального для тих пенсіонерів, кому зараз за 60. Коли мені запропонували очолити наш фонд, я погодився.

— З чого почали?

— Звичайно, з реєстрації, оформлення відповідних паперів. Далі налагоджували контакти з різними інстанціями. Через Пенсійний фонд зробили список тих, хто має бути під нашою опікою, а згодом зустрілися з ними й переговорили, щоб знати про їхні проблеми. Тоді таких нараховувалося 18 чоловік.

— Які функції виконує фонд?

— Основним болем сьогодення є пенсія, яка періодично переглядається, але її треба ще “виходити”. Адже є такі старенькі, що не спроможні відвідати й одну інстанцію, тоді як треба зібрати купу довідок. Я намагаюся зробити їм полегшення, беру на себе всю процедуру, прискорюю її. Окрім цього, на кожне свято ми вітаємо ветеранів, виділяємо подарунки або гроші. Також домовляємося про виділення членам їхніх сімей пільгових путівок, надання медичної допомоги. Тобто забезпечуємо всебічну підтримку, робимо все, що в наших силах. Однією з позицій нашого статуту є й надання юридичних послуг, посередницьких, охоронні заходи. Єдине, чого нам не дозволено робити, — займатися бізнесом. Зараз переконаний, що це дуже потрібна організація, тим більше можливості для нас відкриваються великі. Адже наша область розташована біля декількох кордонів, головне — хотіти.

— Але для такої діяльності потрібні спонсори. Хтось виявляє бажання?

— Ми вийшли на деяких бізнесменів, розповіли їм про фонд та його мету. Коли нас запитали, чим допомогти, не кривлячи душею, сказали — грошима.

Сьогодні на основні свята ці спонсори постійно нам телефонують, питають, що треба і скільки, перераховують на наш рахунок кошти. Нині активно допомагають генеральний директор ТОВ “Енергоресурси” О. Іванчо, директор юридичної фірми “Сервіс-плюс” Ф. Зенгел, директор земельної фірми Д. Куровський, голова правління КС “Мрія” В. Бевзюк, директор фірми “Брок—Сервіс” М. Калинич та інші. Активну участь у вирішенні завдань фонду беруть наші члени: генерал-майор А. Ухаль, полковники СБУ в запасі Ю. Василина, В. Марущенко, Ю. Мордованець, В. Дерикоз.

— Яку найбільш відчутну допомогу ви вже надали?

— Існує положення: після смерті чоловіка з колишнього офіцерського складу дружина отримує його пенсію. Дружина одного з наших ветеранів після його смерті занедужала і не змогла оформити цю пенсію. Можливо, й не знала, що має на неї право. Коли я довідався про це, то буквально за лічені дні домігся перерахунку, і жінка, маючи колись 450 гривень, отримала вже 1800. Пізніше я перевів на її ім’я й пільги, якими користувався покійний чоловік. Не можу вам передати її вдячність. Шкодую, що було втрачено 5 місяців, за котрі вона могла мати більші гроші. Для мене важливі такі моменти, коли можу допомогти. Адже знаю, що ця категорія людей звикла жити так, як є, вони не будуть жалітися чи оббивати пороги, живуть у своїх скромних квартирах, без шикарних дач та авто…

— Який зиск ви маєте?

— Про зарплату мови нема абсолютно. Все на громадських засадах, одним словом, благодійність. Мені подобається те, що я роблю, а це головне. До всього маю можливість спілкуватися з тими, кого роками не бачив, а колись працювали разом.

— Що хочете побажати до Дня Перемоги?

— Закцентую саме на учасниках Великої Вітчизняної війни, бо ж це насамперед їхнє свято. Бажаю їм здоров’я міцного, мирного неба, щоб їхнім онукам не довелося пережити те, що пережили вони. Спокою та злагоди в сім’ях від щирої душі.

Любов ДЕЯК, “Ужгород”

 

15 травня 2008р.