Культура і влада: історія і сучасність

Зниження рівня життя в Україні останніми роками спонукало до пошуків причин цього явища. А вони криються досить глибоко. У запропонованому матеріалі намагатимуся зосередити свою увагу не тільки на причинах, а й на наслідках. Спробую переконати вас у тому, що саме духовна культура, її рівень визначає державний устрій, обличчя держави, а загалом і рівень життя громадян.

ОХОРОНА, ВІДРОДЖЕННЯ І РОЗВИТОК ХУДОЖНІХ ПРОМИСЛІВ Є ОБОВ’ЯЗКОМ ДЕРЖАВИ

Ще древні греки стверджували, що кожен народ має таку владу, на яку заслуговує. Звичайно, маючи на увазі особисту відповідальність кожного за стан справ у державі. Вважаю, що правопорядок у країні визначають її громадяни, їхній світогляд, рівень культури.

Становлення молодих поколінь відбувається під впливом "вічних" запитань: "Хто ми? Звідкіля наш рід? Ким ми були? Куди йдемо?". Отримуючи відповіді на них, людина починає відчувати себе часточкою свого народу, етносу зі спільною мовою, традиціями, культурою, релігією, історичним минулим. Разом із цим формується і почуття відповідальності за свою землю, долю людей, за майбутнє всього світу. Сучасний досвід переконливо свідчить, що найактивніше розвиваються ті держави, де рівень національної свідомості надзвичайно високий, де зберігаються національні традиції і культура, де в пошані власна історична спадщина. Японія і Китай, Франція і Німеччина, Великобританія і Швеція своїми здобутками переконливо підтверджують цю тезу.

Потрібно зазначити, що нинішня влада демонструє розуміння ситуації, яка склалася, і повернулася до національної культури обличчям. Про це свідчить ряд важливих законів, наказів і директив уряду, спрямованих на відродження української культури, її підтримку. Зокрема, розроблена і прийнята державна програма збереження відродження та розвитку народних художніх промислів, затверджена Постановою Кабінету Міністрів України № 768 від 23.05.2007. Згідно з Законом "Про народні художні промисли", охорона, відродження і розвиток цієї галузі є обов’язком держави. А відтак усі важелі зосереджено в органах виконавчої влади в центрі і на місцях, передовсім у Міністерстві культури і туризму. Тому вже в жовтні 2007 року вийшов Наказ управління культури Закарпатської облдержадміністрації "Про затвердження плану заходів з виконання Державної програми збереження, відродження і розвитку народних художніх промислів на період до 2010 року в Закарпатській області". Там передбачено створення і ведення бази даних про суб’єктів народних художніх промислів та створення карти розміщення осередків традиційного народного мистецтва і народних художніх промислів у області. Заплановано також запровадження грошової премії в галузі традиційного народного мистецтва ім. В. Свиди та здійснення заходів щодо комплексного вивчення та розвитку традиційного народного мистецтва.

ЧОМУ ДИРЕКТИВИ НЕ ПРИНОСЯТЬ БАЖАНОГО РЕЗУЛЬТАТУ

Ознайомившись з кипами наказів та законів щодо збереження відродження і розвитку народних художніх промислів, доходиш висновку, що Міністерство культури й туризму України ніби й переймається цими питаннями. Але всі ці директиви чомусь не приносять бажаного результату. Спробуємо розібратися, чому. Як на мене, тут цілий ряд різнорівневих причин, що з’ясовуються в результаті відвертого спілкування як із працівниками культури, так і з народними майстрами. Найбільш вагома і визначальна, на думку провідного методиста з хореографії Обласного організаційно-методичного центру культури Євгена Бека, — це недостатнє фінансування сфери культури. За радянських часів народна творчість використовувалася в ідеологічних пропагандистських цілях, а тому влада не шкодувала коштів на її фінансування. У бюджет закладувалися чималі суми на розвиток культури й мистецтва. Кожен трудовий колектив мав аматорський хоровий чи танцювальний колектив. У 70—80-х роках, як згадує пан Євген, тільки в одному Ужгороді було 5 ансамблів пісні й танцю. Кращими були народні ансамблі Ужгородського ФМК, механічного заводу та "Шовкова косиця" УжДУ. Майстри образотворчого мистецтва були покликані вести неослабну боротьбу проти "шкідливих" естетсько-формалістичних тенденцій, натуралістичного псевдореалізму, утверджуючи своєю творчістю великі ідеї комунізму. З цією метою, зокрема, і вийшла Постанова Центрального комітету КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про заходи щодо дальшого розвитку образотворчого мистецтва і підвищення його ролі в комуністичному вихованні трудящих" від 21 серпня 1986 року. І потрібно зазначити, що ідеологічна машина працювала справно, вводячи в оману мільйони громадян. Із горбачовською перебудовою у другій половині 80-х років розпочалося розкрадання матеріально-технічної бази, що була основою роботи цих колективів. Аналогічна ситуація склалася і в галузі народних художніх промислів. Нині якщо в якомусь районі Закарпаття вони десь і збереглися, то це "не завдяки", а "всупереч" обставинам. Вивчення та аналіз наявних у Центрі культури документів свідчать про повільну і невпинну деградацію цієї галузі. Зокрема, втрачаються традиції народного мистецтва, кількість майстрів з року в рік катастрофічно зменшується. Звичайно, тут мають місце як суб’єктивні, так і об’єктивні причини. Якщо ще в 70-х роках на території області було понад півсотні різних підприємств, де вироблялися художні вироби декоративно-вжиткового призначення, то на сьогодні їх не залишилося майже зовсім. Щоб не бути голослівним, назву кілька з них — в Ужгороді "Художпром", художньо-сувенірна фабрика в Драчині, керамічні заводи та цехи в Берегові, Іршаві, Виноградові, Хусті та інших містах Закарпаття. У виробництві були задіяні й майстри народної художньої творчості. Зокрема, на Іршавському керамічному заводі десятиріччя працював заслужений майстер народної творчості України Михайло Галас, який залишив по собі багато учнів. Де вони нині?.. До слова, при "Художфонді" ще на початку 80-х успішно працював цех "прикладного мистецтва", де трудилися нині добре відомі митці Володимир Щур, Василь Варга, Василь Попелич та інші, котрі створювали високохудожні вироби, які йшли на експорт і мали великий попит. Вони працювали при Спілці художників України, були їй підпорядковані. Цех мав добру матеріально-технічну базу, яку успішно розбазарили на початку 90-х років. Звичайно, без злого умислу. Скоротилася, наблизившись до нуля, і кількість невеликих цехів та артілей, що виготовляли художні вироби декоративно-вжиткового призначення. Внаслідок глибоких політико-економічних змін у суспільстві 80-х років були порушені чи навіть зруйновані економічні зв’язки між республіками Союзу, розпочалися процеси його розпаду. Виробництво продовжувало катастрофічно скорочуватися, інфляція зростала з дня на день. Руйнується соціалістична система, з’являються чіткі ознаки анархії. Процеси розпаду поширюються на всі сфери життя, поглиблюється криза влади. Комуністична партія втрачає керівну роль. Усе це завершується виходом України зі складу Радянського Союзу і здобуттям незалежності в серпні 1991 року. Саме в період так званої перебудови і припинили виробничу діяльність переважна більшість різних підприємств, що працювали в галузі народних художніх промислів. Чому так сталося — зрозуміло і цілком закономірно. В нових суспільних умовах ці підприємства виявилися нежиттєздатними і непотрібними новій владі. Змінилася структура зв’язків ідеології з культурою. Поглиблювалася комерціалізація суспільства вже на новому рівні в інших умовах, продовжилася розбудова "базарної економіки". Саме в 80—90-х роках чималий процент чиновників подається в бізнес, нерідко з метою банальної легалізації капіталу, що з’явився в них унаслідок розпродажу та розкрадання державного майна. За приклад можна навести добре свого часу відомих партійних функціонерів обласного масштабу панів Ямалова та Волощука, котрі вчасно пішли в бізнес, відкривши свої підприємства. До слова, нині Ямалов із сім’єю живе в Сполучених Штатах Америки. Звичайно, за таких обставин у державі культура опиняється "поза грою". Навіть здобувши незалежність, Україна так і не здобула реальної незалежності, а продовжує донині перебувати під впливом Сходу і Заходу.

ПАДІННЯ ДУХОВНОГО РІВНЯ ЛЮДЕЙ ОСОБЛИВО ПОЗНАЧАЄТЬСЯ НА МОЛОДІ...

У кінці 80-х — на початку 90-х із роботи звільнилися десятки тисяч працівників культури через те, що місяцями не отримували навіть своєї мізерної заробітної плати, виділеної державою. Катастрофічно падає престиж працівників культури, з’являються випадкові люди, що, очевидно, цілком задовольняє національно несвідому тодішню владу. До слова, яка мова може йти про патріотичну владу, коли більшість високопосадовців не були українцями, а представниками інших національностей, і мали подвійне громадянство, як писали республіканські ЗМІ. У період важкого становлення української держави чітко прослідковується як культурна, так і економічна експансія Америки та Росії. На кошти США в Україні створюються сотні громадських організацій та фондів, що покликані "американізувати" нас, нав’язати американський спосіб життя та цінності. Директор Центру культури Володимир Рудейчук підкреслив, що "... ми як нація швидко втрачаємо своє обличчя, а далі — асиміляція. В епоху глобалізації вижити і розвиватися може тільки та держава, громадяни якої є патріотами, об’єднані єдиною національною ідеєю. Досвід показує, що неможливо побудувати державу з високим рівнем життя, маючи при цьому низький рівень культури". "Культура" — поняття надзвичайно об’ємне і широке. Її найважливішими складовими є наука і мистецтво, що безпосередньо визначають і формують матеріальну культуру суспільства. Аналізуючи ж стан системи освіти в Україні, доходимо висновку, що деструктивні процеси розвитку українського суспільства проявили себе і в цій, базовій для майбутнього розвитку всього світу галузі. Перебуваючи, за даними ЮНЕСКО, на початку 90-х років за рівнем освіти в першій десятці країн світу, нині Україна опинилася аж у п’ятому десятку.

Падіння духовного рівня людей, девальвація пронесених через віки моральних і культурних цінностей особливо помітно позначаються на молодому поколінні. Прогресуюча аморальність і бездуховність стали основою для шаленого поширення наркоманії, венеричних захворювань, СНІДу. Тому недостатнє фінансування освітньої галузі в Україні, обмеження доступу до отримання якісної освіти, особливо для молоді з сільської місцевості, створює надзвичайно серйозну загрозу майбутньому розвитку нашої держави. По суті ми руйнуємо фундамент, базис для подальшого позитивного розвитку українського суспільства. Такий рівень державного фінансування практично прирікає наукову сферу нашої держави на принизливе животіння й подальше вимирання.

Вкотре опинившись у вирі надзвичайно жорстоких випробувань, ми повинні пройти їх, спираючись на той могутній, духовний і культурний потенціали, що залишили нам у спадок наші прадіди. В основу подальшого розвитку має лягти не лише ідея підвищення матеріального добробуту нашого народу. Ми маємо повною мірою усвідомити себе історичною нацією, частиною потужного слов’янського етносу, витоки якому дала наша земля, частиною загальнолюдської спільноти, відповідальної, як і всі, за долю і майбутнє всього світу. Ми маємо запам’ятати — нація, яка не реалізує своїх творчих, духовних можливостей на світовому рівні, не потрібна ні світові, ні Всевишньому.

Отже, Україна досягне економічного розквіту, стане могутньою європейською державою тільки тоді, коли успішно пройде шлях відродження національної культури, що виведе нас на широку дорогу історії. Гадаю, зміни на краще в Україні прийдуть тоді, коли на краще змінимося ми, кожен особисто. А тому змінювати світ потрібно з себе. Адже, нагадаю: кожен народ має таку владу, на яку заслуговує.

РІО

 

18 травня 2008р.