Віктор Павлік: “На місточку вовчик спочиває” — цю пісеньку я виконав на сцені у трирічному віці”

Його виступ у черговий раз перетворився на велике свято. На радість підзамковим мешканцям співак без перерви дві години провів на сцені, зупиняючись лише на мить, щоб ковтнути води. Діти танцювали під імпровізованою сценою, а дорослі підспівували і час від часу підносили Віктору букети квітів. Уже сутеніло, і коли він виконав останню пісню, натовп аж кипів — не хотілося його відпускати. Я ж після 3-годинного чекання втратила впевненість у тому, що Павлік знайде час для інтерв’ю. Втім, одразу ж після концерту вдалося до нього підійти. Пан Віктор спершу запропонував зустрітися наступного дня або поговорити в телефонному режимі, але, трохи подумавши, вирішив: “Ну, нехай буде сьогодні”. Стоячи поруч із ним, я фізично відчула, що цей невисокого зросту чоловік має дуже сильну й добру енергетику. А ще він виявився веселим та дотепним співрозмовником.
— Про вас майже все відомо, але для годиться — розкажіть про себе.

— Народився в м. Теребовля, що на Тернопільщині, 31 грудня 1965 року. Майже одразу після закінчення школи ”знайшов себе” і створив вокально-інструментальний колектив. Потім — служба в армії, де теж мав ВІА “Міраж-2”, що користувався великою популярністю, брав участь у різноманітних конкурсах солдатської та комсомольської пісні.

— Першу пісню на сцені пам’ятаєте?

— Звичайно. Навіть не в школі, а ще в 3-річному віці я вперше на сцені виконав свою улюблену дитячу пісеньку “На місточку вовчик спочиває”. Потім були інші, теж дитячі, але саме ця виявилася моїм стартом.


— Що було потім?

— Працював артистом у філармонії, нав-чався в культосвітньому училищі й отримав спеціальність диригента хорового колективу, вокаліста. З групою “Анна-Марія” при Тернопільській обласній філармонії перемагали практично на всіх конкурсах і фестивалях не лише в Україні. Ансамбль наш долучався до різних акцій: Дня Незалежності України, “Музиканти проти наркоманії та алкоголізму”, “Дітям Чорнобиля”. Також давали багато благодійних концертів. За все це у 1993 році були нагороджені дипломом “За високу культуру виконання і відповідність міжнародним стандартам”. А згодом гастролі, гастролі… Спочатку по Україні, Білорусі, Молдові, а потім — Румунія, Угорщина, Чехія, Словаччина, Польща, Югославія і… Туреччина.

1995—1996 роки — гастролі в Туреччині в складі групи “Мідас”. Це був рік плідної роботи та вагомий внесок в українську й турецьку культуру. Пісня “Шикидим” у виконанні Віктора Павліка стала хітом 1998 року не тільки в Україні, а й у СНД.

— Очевидно, Туреччина змінила ваше життя…

— Так, і дуже відчутно. Той рік був чи не найзнаковішим у моїй долі і, мабуть, перевернув усе моє життя. Перш за все змінився світогляд, що потягнуло за собою інші вподобання, смаки, стиль, бачення окремих речей у зовсім іншому “кольорі”. Я став повністю іншим — не лише тому, що створив новий імідж, це було щось внутрішнє… Те, що пережив там, близьке мені по духу, я немов переродився.

— Володієте турецькою?

— А ви як вважаєте?…

— А щодо віросповідування?

— Іслам я, звичайно, не прийняв, але вже 9 років відвідую в Києві церкву євангелістів. Мене ніхто не агітував, сам відчув, що це моє. Там можна помолитися так, як хочеш сам, не дотримуючись шаблонних молитов. Що йде від душі, з тим і звертаєшся до Бога. Основою є Нове Євангеліє від Луки. Окрім того, приваблюють спілкування, лекції і, звичайно ж, пісні. Для тих, хто відвідує цю церкву, я написав три пісні: “Дякуючи Богу”, “Я славлю Тебе, Ісусе” та “Слава Богу на Різдво” — коляди. Та, вибачте, я не хочу розвивати цю тему… Це особисте, святе…

— Добре, поговоримо про інше. Пісні для власного виконання пишете самі?

— Ні, для свого репертуару сам не пишу. Маю близько 20 хороших композиторів, з якими співпрацюю вже роками. Звичайно, не кожен твір беру для опрацювання, але в основному — так. Композитори, котрі пишуть для мене, відчувають мій стиль, знають, що мені подобається. А ще я велику увагу приділяю тексту: люблю ліричні та душевні слова. Щоб була не просто рима, а змістовний вірш.

— Ви віруюча людина, а чи дотримуєтеся Божих заповідей?

— У всякому випадку, намагаюся. Але, знаєте, зараз таке життя, та й у нашому бізнесі не можна бути надто правильним, тож доводиться інколи … прибрехати. Хочу, щоб ви правильно мене зрозуміли. Дружина завжди твердить: “Кажи правду, адже Бог усе чує і бачить”. Хотілося б бути безгрішним, проте це не дано нікому з нас. У міру можливостей треба обходити те, що може завдати комусь відчутної моральної шкоди чи болю. Всі ми від Бога, і без нього — не можна. Можу навіть сказати, що це моє кредо…

— Якщо до вас звертаються по допомогу…

— Ясно, що жебракові кожен із нас кине якусь копійчину. А з проханнями допомогти отримую чимало листів. Я не багатій, тим більше, що маю великий кредит, але в міру можливостей допомагаю: кому 100 доларів, кому 100 гривень. Та мене одного на всіх не вистачить. Якби ж моя воля… Пригадую, одного разу зайняв чергу в магазині, а переді мною стоїть старенька жінка, котора купила щось незначне: чи то хліб і крупу, чи щось інше. Вона рахує гроші, і бачу, що їй не вистачає навіть на цей дріб’язок. А в мене в кишені, як на зло, лише гривень 50. Я не купив собі нічого, а віддав усі гроші бабусі. Якби мав тоді можливість, викупив би для неї цілий продуктовий лоток. І недарма кажуть, що все віддається сторицею, бо буквально через годинки дві мені зателефонував знайомий і запропонував дати концерт десь у глибинці. І, скажу вам, мені непогано заплатили.

— Ви вже досягли піку свого творчого зростання?

— Це важко оцінити навіть мені самому, бо якщо вже занурився в мистецтво, то тебе закрутило у вир, і ти постійно в роботі. Але можу відзначити, що саме в 1993—94-ті роки відчув злет, який тривав десь до 97—98-го. Мені приємно, що я затребуваний і сьогодні, взяти до прикладу теперішнє запрошення.

— Важко виживати у мистецтві?

— Важко… Часом навіть дуже. Це немов через терни — до зірок…

Протягом 2002 року Віктор Павлік дав понад 200 сольних концертів в Україні й Канаді та найбільший концертний тур у 20 штатах США. 2003-й: у Національному палаці культури “Україна” свої найкращі пісні виконав у супроводі оркестру провідних українських музикантів. Постійно працюючи, Віктор знаходив час для того, щоб здобути вищу фахову освіту: у 2000 році з відзнакою закінчив Київський національний університет культури і мистецтва з класу естрадного вокалу.

— Якби не спів, то що?

— В іншому я себе навіть не уявляю, і не тому, що не можу чи не вмію. Захоплень багато, але… Просто не хочу, бо дуже люблю сцену. Це саме те, що мені потрібно.

— Уточніть, які ж маєте захоплення?

— Люблю пограти у великий теніс, постріляти з лука, покататися в горах на лижах, пограти у футбол.

Довідка: Під керівництвом Віктора Павліка група популярних співаків у 2004 році здобула перемогу в програмі “Форт Буайар”, а виграш віддала Спілці письменників України на підтримку молодих талантів. У складі іншої групи-переможця Віктор підтримав ідею передачі коштів Цюрюпинському дитячому будинку для важкохворих дітей.

— Коли дивишся ваш концерт, відчувається, що ви запальний…

— Не те слово, це ви правильно підмітили. Таки запальний. У школі був дуже непосидючим та великим витівником, “автором” всіляких приколів. Звичайно, навіть з роками ця риса залишається, адже це частина характеру, вона вже, як то кажуть, у крові. Моя мама часто говорила, коли ще був малим: “У тебе немов шило в одному місці”. (Згадавши про маму, одразу бере телефон, набирає її номер, коментуючи: зараз вона якраз у дорозі, їде в Теребовлю, треба передзвонити — авт.).

— Розкажіть про свою сім’ю.

— З дружиною Ларисою ми у шлюбі вже 14 років, маємо 11-річного сина Павлика, котрий ходить у четвертий клас. Живемо у квартирі в Києві, будинку не маємо. Два роки тому сюди переїхала й моя мама.

— Чим любить займатися син? Має ваші гени?

— Швидше за все, ні. Він дуже захоплюється машинами: окрім того, що колекціонує їх, багато часу проводить за комп’ютерними іграми з перегонами. Каже, хоче бути гонщиком. Але при тому бере уроки гри на гітарі та відвідує інші гуртки.

— Буде далі вчитися за кордоном чи вдома?

— Чесно кажучи, ми ще цього не вирішили. Хоча була думка про закордонне навчання, колись у розмові зі своїми друзями з Канади ділився планами. Вони, у свою чергу, “за” й обіцяють допомогти та підтримати.

— Які ваші найсвіжіші здобутки?

— Недавно вийшов наш новий російськомовний альбом під назвою “Унесенные любовью”. В колишніх російських зірок естради були дуже хороші пісні, і ті, що найбільш мені подобаються, я залюбки виконую. Були такі хіти чи шлягери, що не варто їх забувати. На сьогоднішньому концерті я співав деякі з них.

— Склад вашої групи часто міняється?

— Уже давно працюю з цими хлопцями. Часом міняв клавішника, але інші ті ж самі. Маю ще один колектив-дублер, бо інколи не під силу витримувати часті виїзди та виступи. Всі вони дуже працелюбні й терплячі. Ми розуміємося з півслова, не дозволяємо собі підводити один одного. Сумлінно працюємо над кожним твором, всі вносять свою лепту в його остаточний варіант. До речі, сьогодні ми представили пісню, автором якої є наш бас-гітарист.

— Як вам подобається в Кам’яниці?

— Прекрасний прийом, гарна місцевість, природа. Турботливе керівництво дало можливість мешканцям зустрітися зі мною. А зв’язалася зі мною голова сільради через Степана Гігу, вашого земляка, котрий теж виступав тут на День села. Він дуже радив мені приїхати, і я не шкодую, що погодився. Здогадуюся, що мого рівня співаки для місцевих жителів — велика радість. Я це відчув, і з задоволенням співав. Майже кожну пісню мені підспівували слухачі. Тут чудові люди і красиві жінки. (“Одружуся я тут!”— жартома вигукував Віктор Павлік прямо зі сцени — авт.)

Від автора. Коли ми завершували розмову, підійшла ініціатор концерту, послухала нас трохи і жартома каже: “Пане Вікторе, переїжджайте до нас, вам же тут сподобалося! Збудуємо Будинок культури, і ви будете завідуючим!” Почувши це, я “підіграла”: “Ні. Завідуючою буду я, а Віктор — генеральним директором!”. Павлік не залишився в боргу і “заспокоїв” нас обох: “Ви чудові люди, я згоден!”.

Під час нашого спілкування він декілька разів вибачався й переривав розмову, щоб відповісти на дзвінки, і я з гордістю слухала, як казав щоразу: “Ти знаєш, де я? На Закарпатті, в Ужгороді, а конкретно під Невицьким замком! Яка тут природа, повітря! Які прекрасні люди, дай їм Боже здоров’я, я радий, що приїхав сюди!”

Дай Боже здоров’я і Віктору Павліку, аби він ще довго радував нас піснями і “шика давав”.

Р.S. Автор матеріалу висловлює щиру вдячність голові Кам’яницької сільради Марії Юріївні Коваль-Мазюті за сприяння в організації зустрічі з Віктором Павліком.


Любов ДЕЯК, “Ужгород”

 

18 вересня 2008р. -->