Ужгородська альпіністка Анна Пономаренко: "Під Казбеком провалилася під льодовик…"

...За плечима ужгородки Анни Пономаренко не одне підкорення вершин, печер. У цьому плані дівчина унікальна тим, що зазвичай вершини-кількатисячники штурмує сильна стать. Бо це потребує доброї фізичної підготовки, витривалості. До всього Анна – графічний дизайнер, художниця і фотограф. Та тепер уже з додатком художник-мандрівник. Загалом із рюкзаком відвідала вже 14 країн. Але все по порядку.
"Була б хлопцем, то ходила б сама горами"
Дівчина зізнається, що тяга до подорожей у неї з раннього дитинства. "Моя мама співає в Закарпатському академічному заслуженому народному хорі, в радянські часи вони дуже багато їздили по Союзу з гастролями. З кожної поїздки привозила мені якісь сувеніри: мушлі, камінці, незвичайні засушені квіти, які несли мою дитячу уяву в далекі краї. А оскільки фотографій з поїздок було обмаль, доводилося з усних розповідей дофантазовувати, як виглядає пустеля, океан чи який-небудь самаркандський палац, — згадує Анна. — Але, може, воно й краще, бо мені в ті часи уявлялися просто нереально казкові речі! Крім того, мама іноді брала мене з собою в недалекі поїздки, і це завжди було святом. Батько теж чимало їздив і часом захоплююче розповідав про різні старовинні міста й архітектурні пам’ятки".
Анна вважає, що саме дитячі мрії "побувати всюди-всюди" вплинули на те, що по життю їй час від часу щастить на потрібних людей і на пропозиції (часто "халявні") кудись поїхати. "Нещодавно підрахувала, — каже, — що відвідала загалом 14 держав, але жодного разу не зверталася до послуг турфірм. Звісно, так безпечніше, але вважаю, що тільки "дикі" мандрівки дають можливість побачити світ і нагоду глянути на все під іншим кутом, є присмак пригоди. Часом дізнаєшся про себе дивовижні речі!".
Так склалось, що Анна познайомилася зі скелелазами, альпіністами, спелеологами. Вона з відкритим ротом слухала їхні захопливі розповіді про великі гори — Кавказ, Алтай, Памир, Саяни, Гімалаї... Але навіть не розглядала таку можливість спробувати самій, бо завжди вважала себе не надто спортивною. А ще — слабо уявляла собі життя в наметі, оскільки в дитинстві жодного разу не була в дитячому таборі, а у свій перший похід потрапила лише у 23 роки! Зазвичай в такому віці уже закінчують "похідну кар’єру".
"Мене завжди вабили гори, але заважало багато стримуючих факторів: не було нормального спорядження, намета і головне – компанії, — запевняє моя співрозмовниця. — У мене склалось враження, що закарпатці, як чоботар без чобіт – мають гори під боком і не бувають в них. Була б я хлопцем – ходила б сама. Тож досвіду гірських походів у мене було мало, і жодного зимового". Але знайомі хлопці запропонували дівчині приєднатися до їхньої поїздки на Кавказ в Грузію. Вона розуміла, що це авантюра чистої води і що зовсім не готова до цього. Але ж хіба можна відмовитись від такої пропозиції?!
Каменепади – найстрашніше у великих горах
Це мав бути навіть не похід, а два сходження – на Ушбинське плато (4100 м н.р.м.) і на Казбек (5033 м н.р.м.), а між ними планувалася невеличка прогулянка по Тбілісі. До відльоту лишалося два місяці, й дівчину почали мучити сумніви: як буде почуватися на висоті? Чи зможе нести важкий рюкзак? Чи не заскладний маршрут як для першого разу? Особливо діймав страх, що може підвести хлопців і зіпсувати їм подорож. Не хотіла бути тягарем. Але чоловіки запевнили, що не святі горшки ліплять, і вона з радістю повірила!
Почалися гарячкові збори. Потрібно було знайти спорядження і хоч трішки потренуватись в скелелазанні. Їй склали чималенький список потрібних речей, з яких у неї виявився лише… рюкзак. Решту довелось докуповувати, дещо добрі люди позичили. Гірський туризм – недешеве задоволення, але воно того варте! З тренуваннями трохи не склалося, оскільки хлопці з Києва, а Анна — в Ужгороді. Обмежилися спільною поїздкою на скелі Довбуша на Франківщині, де їй показали, як вдягається страхувальна система, і вперше в житті пройшла кілька скелелазних маршрутів. Відтак ще одна зустріч відбулась у столиці, де, згадує, "дюльферили" і "жумарили" (підйом і спуск зі спеціальними пристроями) по стіні на так званій "зеленці" і вчилися ходити в "кішках" (ремені) на піщаних урвищах Київського моря. Був і короткий похід Чорногорою, який дав змогу оцінити свій фізичний стан і випробувати дещо з нового спорядження.

Прощаючись, Анну Пономаренко зобов’язали насушити овочів. Але, дивлячись на тверді зморщені шматочки моркви, картоплі, буряку і на "паперову" цибулю з капустою, їй слабо вірилося, що з цього може вийти щось їстівне. Тому була приємно здивована, коли у поході вони перетворювались у смачнючі борщі й каші, ніби приготовані зі свіжих продуктів. І жодних тобі мівін із глютаматом!
Маршрут був розділений на дві частини, в різних частинах Грузії. Перший пролягав у Сванетії. Там дівчину чомусь дуже лякали, що у місцевих чоловіків нібито специфічне ставлення до жінок, які з’являються без супроводу на вулиці. Але, каже, нічого подібного не помітила. Хоча на всякий випадок не особливо віддалялася від своїх "братів". "Пригадую, як вийшли до підніжжя світло-сірих скель і, стоячи по пояс у різнобарвних квітах, дивилися на гігантські водоспади, які спадали у спінену молочно-білу річку в обрамленні квітучих схилів. Так ось де молочні ріки течуть! Здалось, що це кадр з якогось фентезійного фільму про ельфів. Я б не дуже здивувалась, якби під водоспадом побачила, як пасуться кілька білосніжних єдинорогів", — згадує.
Ця подорож передбачала підйом на плато, тож "зеленка" скоро закінчилася, почалися льодовики і голе каміння. Барви стали монохромними, тільки нереально яскраве синє небо вибивалося з цієї стриманої кольорової гами. По дорозі хлопці знайшли давні рештки альпініста, який, очевидно, витанув з льодовика, але не схотіли Анну деморалізувати. Проте пізніше це стало темою обговорення всіх, хто був на плато.
"Хлопці все чекали, коли ж нарешті у мене почнуться перші ознаки "гірняшки", це було однією з популярних тем для жартів. Проте виявилось, що висоту переношу досить спокійно. Але в цьому була й заслуга хлопців, бо вони намагалися дуже плавно підійматися вгору. Крім того, я на той час майже рік займалася бігом, тож думаю, що це мені дуже допомогло", — ділиться Ганнуся.
Чи було страшно? Зізнається, що так. Іноді траплялася затверділа крига, і в неї не вистачало сил, щоб надійно зачепитися льодорубом і кішками. В такі моменти, зціпивши зуби, важливо було тримати рівновагу і молитись, щоб у когось не влучило каміння, яке час від часу падало зверху. Взагалі найстрашніше в горах, вважає дівчина, це каменепади. Це непередбачувана річ, яка за секунду може закінчити весь похід. І тут неважливо, яка в тебе підготовка, який досвід, яке спорядження. Це як лотерея. Навколишні скелі старі, зруйновані й час від часу від перепаду температур "стріляють" каменюками. Кров холоне, коли за метр від тебе по схилу, високо підскакуючи з легкістю тенісного м’ячика, пролітає чималий уламок.
Отаборилась група на кілька днів на невеликому скельному виступі над прірвою, на краю великого снігового поля. Поки хлопці підкорювали навколишні гори, Анна берегла "домашнє вогнище" і слідкувала, щоб не здуло вітром намети. Таких поривів вітру, як під Ушбою, вона до цього не зустрічала! Дуже цікаво було лишитися тут на самоті! Обмежена кількість кольорів, відсутність запахів, відрізаність від цивілізації. Лише завивання вітру та періодичний гуркіт лавин і каменепадів десь на сусідніх скелях.
"Можливо, через це, коли спускалися, мене найбільше вразили запахи! Рецептори добряче відпочили за тиждень серед каміння та снігу і тепер дуже гостро реагували на медовий аромат тих поки ще рідкісних невеличких квіточок, які траплялись по дорозі. А ще нижче здавалось, що тебе занурили в мед – таким густим і пахучим було повітря. Дуже приємно було знову опинитись серед зелені на рівнині!" — згадує.
Під Казбеком провалилася під льодовик…
Далі у планах групи був Казбек, до якого за легендою прикували Прометея. На цей раз краєвиди нагадували моторошний Мордор. Чорно-бордові скелі, вкриті кольоровим вулканічним попелом схили, які майже позбавлені рослинності. Тут навіть річка текла чорного кольору! Враження підсилювали низькі хмари, які чіплялися за верхівки скель і ховали під собою сам Казбек. До їхньої компанії приєдналися ще дві дівчини-скелелазки, тож табір став численнішим. А відтак трапилася кумедна історія – пес-приблуда украв 1,5 кг сиру!
На Казбек часто організовуються комерційні групи, яких ведуть провідники з обсерваторії. Словом, людей там багато, але група, в якій була Анна, вирішила іти самотужки й отаборитись трошки вище. Напередодні сходження лягли раніше, бо о 3-й годині ночі вже треба було вставати. Сходження практикують зазвичай дуже ранні, бо в горах найчастіше зранку можна застати гарну погоду, а після обіду набігають хмари. До того ж по замерзлому з ночі снігу йдеться легше, а в обід він стає схожим на розсипчасту мокру кашу.

Підйом загалом виявився не дуже складним, групі пощастило, що випало багато снігу, й небезпечні льодяні ділянки сховалися під ним. Спочатку видимість була кришталева, альпіністи зустрічали неймовірно вражаючий світанок. Але погода в горах міняється дуже швидко. Піднявся сильний вітер, і десь на половині дороги їх застала снігова хурделиця, все застелив туман. Уже думали повертатися і перенести сходження на інший день, але завірюха припинилась, і вершину було підкорено. Хоча жодних краєвидів побачити не судилося, бо хмари вперто обплутали гору і не хотіли розсіюватись. "Та навіть попри це було приємно, що ми подолали таку висоту", — каже Анна.
До речі, під Казбеком, під час акліматизаційної прогулянки околицями, вона примудрилася з головою провалитися у тріщину в льодовиках. Добре, що перед цим зв’язалася, бо там би, переконана, і залишилася... "Знаєте, всередині льодовика дуже цікава акустика. Її формують похрустування льоду і кришталевий передзвін падаючих бурульок. Записати б", — ділиться спогадами закарпатка.
Карпати – це щоразу нові кольори
Під кінець літа Анні Пономаренко на очі знову потрапило оголошення одного досить неординарного і харизматичного мандрівника й спелеолога з Тернополя Бориса Гори (одне прізвище про все говорить), що зібралася група бажаючих на Ельбрус і ще є 2 місця. Вона написала йому… за кілька днів до від’їзду. На жаль, на вершину Ельбруса їм так і не вдалося вийти через погану погоду. "Але місця там гарні, сподіваюсь ще побуваю!" — згадує наша землячка.
До речі, поцікавилися у неї, як дорого обходяться подібні подорожі. "Якщо є все потрібне спорядження, основні кошти ідуть на транспорт, — пояснила. — Хоча зекономити можна й тут. Під Ельбрусом, до прикладу, зустріли двох поляків, які туди через Туреччину приїхали автостопом. А далі вже все залежить від того, кому який потрібен комфорт. Проживання в наметах дешеве, вимагає лише витрат на їжу (знову ж таки, комусь достатньо каші, а комусь марципани подавай!) і паливо (газ/бензин). Хтось ще платить за притулки й готелі. Дехто наймає гіда. Цьогорічна поїздка на Ельбрус, наприклад, мені особисто обійшлася орієнтовно в 450 у.о. Це з доїздом, екологічними зборами, їжею, сувенірами тощо".
А у рідних Карпатах Анна Пономаренко пройшла основні класичні маршрути, але білих плям для неї, вважає, залишилося ще дуже багато.
"Як на мене, в Карпатах добре завжди! — вважає ужгородка. — Я їх сприймаю переважно з позицій пейзажної фотографії, а для пейзажиста одне й те ж місце ніколи не буває однаковим! Щоразу це нові кольори, інше світло, якісь нові ракурси. Загалом помітила, що відколи знімаю природу, почала більше уваги звертати на небо, освітлення, хмари. Дивуюся, як я раніше не бачила, що над нами таке диво щодня?!".
Чи можна сказати, цікавлюся у неї, що гори – це наркотик? Можна, запевняє. "У мене насправді цілий букет таких "наркотиків", я загалом не дуже вибаглива і вмію тішитись незначним речам, — розповідає. — Але віднедавна до нього додались ще й високі гори".
Планів у дівчини багато. "Але я зазвичай, — пояснює, — мало впливаю на напрямок подорожі. Життя саме заносить мене у місця, про які я раніше навіть не наважувалась фантазувати! Надіюся, так буде і надалі".

Розпитувала і мріяла про подорожі Оксана ШТЕФАНЬО

 

08 грудня 2013р. -->