Тетяна Грицищук: Великдень у моєму житті

Спогади закарпатської журналістки про Великодні свята за радянських часів…

 

 

- Ти була в церкві?

- Не була.

- Признавайся, а то веду тебе до директора. Не була? А чому спізнилася на урок?

- Проспала, - тільки і вимовила я.

- Таня не була в церкві. Ми з мамкою ішли із-заду, то віділи, што она ішла із дому і до церкви не заходила, - сказала моя однокласниця Марія Черепко, яка зайшла до класу. Свідок… Це я згодом зрозумію, що то є свідок і якими важливими є його слова.

Віра Василівна дозволила пройти на своє місце. Я поставила портфель, зняла плащ кольору слонової кістки і сіла за парту. Не пригадую, який це був урок, що робилося на уроці, який точно був день – чи то понеділок, чи вівторок Великодній. Вчителька щось говорила нам, першачкам, що в церкву ходити не можна, бо туди ходять лише забобонні бабки, а ми – діти Леніна, майбутні жовтенята, піонери і виховуємося інакше. Я тихо хукала на холодні руки (надворі було прохолодно, моросив дощ, село накрив густий мрак (туман) і намагалася зрозуміти, чому раніше, поки я не стала школяркою, майже щонеділі та у свята ходила в церкву то з однією бабою Марією, яка жила з нами, то з бабою з Горба (так називають один із сурдиків (гуштаків) Малого Раківця Іршавського району за його місцем розташування). Бувало, горблянська баба повертала до нас і питала, хто хоче іти з нею в церкву Богу молитися. Мені завжди хотілося. У церкві я не молилася, бо не знала тих молитов, які читали з молитвениць вірники, а лише хрестилася, коли всі це робили. Упродовж двох годин Служби Божої розглядала образи (ікони). З однієї довго не зводила очей. На ній був Святий Миколай. Мама з няньом, а також баби казали, що Святий Миколай усе бачить і приносить чесним дітям подарунки, цукерки. Мені дуже хотілося цукерок, шоколадних, і я вірила, що Миколай мені їх обов’язково принесе, бо я чесна, слухаю маму з няньом. Такого файного Миколая я більше ніде не бачила, на жодній іконі.  

А тут вчителька каже, що до церкви ходити – то погано. Віра Василівна ставилася до мене добре, бо я була старанною, читала буквар, була наймолодшою у класі і найменшого росту.

Лише згодом зрозумію, що Віра Василівна виконувала волю партії. То був 1982 рік.

Відколи себе пам’ятаю, у Малому Раківці заведено купувати новий одяг і взуття напередодні Великодня, Петрів (День святих Петра і Павла) та Покрів (14 жовтня – на Покрову Пресвятої Богородиці у селі храмовий празник). Вважалось і досі існує це повір’я, що якщо у ці дні одягнути новий одяг, то завжди будеш ходити в обновках. Тому всі намагалися придбати якнайкраще і бути парадними.

1984 рік. Я – третьокласниця. Великдень припав на 22 квітня – День народження Леніна. Мама купила мені червоний костюм зі штанів-кльош і кофти, білі сандалики. Думаю, мало попараджуся перед однокласниками. Але Галина Степанівна (вона приїхала з Центральної України до Малого Раківця відробляти диплом, а наша попередня вчителька працевлаштувалась у рідному селі Білки) у суботу сказала, що ми маємо прийти до школи в неділю у формі і в фартушках, з букетами квітів для Леніна. Наша школа знаходилася у приміщенні колишньої церковно-приходської школи та старої фари, де жив колись і священик. Це – напроти церкви, у кількох метрах. Пригадую, що ідучи до школи, я лише спідлоба, щоб боронь, Боже, ніхто не побачив, дивилася у бік церкви, і замість «Христос Воскрес» винувато казала зустрічним «Добрий день». Я все-таки одягла свій червоний костюм (не пригадую, чия то була воля). Зайшла у клас, ті учні, що були у формі, одразу ж накинулися на мене, що я не так одягнута, як казала вчителька. А ті, що були у великодньому одязі, сиділи тихо і мовчки спостерігали. Коли до класу зайшла заучка, то почала кожного оглядати, хто у що одягнутий. «Парадним» робила зауваження, казала: «Лиш би Іван Іванович (директор) не бачив, бо буде всім біда і на лінійці ганьбитиме». Мені зійшло з рук, мовляв, мій костюм такого ж кольору, як прапор Союзу, прапор Леніна, як галстук. Тепер дозволю собі зіронізувати: на моєму светрику не вистачало серпа і молота…

Пригадую зі щемом передвеликодні суботники. Малий Раковець пахне паскою, шовдарем, а ми, учні, збираємо селом металолом, облагороджуємо шкільну територію. 

І хоча вчителі виховували нас по-комуністичному (як дехто згодом казав: такі були часи), вели до світлого майбутнього без Бога, самі тихцем їли свячену паску і шовдарь (пекли їм паски і несли святити родичі), молилися, носили хрестити своїх дітей.

***

Слава Богу, часи змінилися. У школах вивчають великодні звичаї і традиції. У багатьох книгах та підручниках пишуть лише про давні-предавні. І чомусь ані слова про радянський період, який вів до «світлого майбутнього». Але ж минуле ми маємо знати, аналізувати його «плюси» і «мінуси» і робити висновки. Чи не так, пани-міністри освіти і науки, теперішні і прийдешні?

 

Тетяна Грицищук для Ужгород.net,

фото з власного архіву 

 

18 квітня 2014р.
-->

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів