«Віра – це особливий стан душі і серця, його не можна зрівняти ні з якими почуттями...»

Ім’я отця Михайла, в миру Михайла Бобика – священика із се Ужгородщині – відоме далеко за межами Закарпаття.

 

Людина вже немолода (недавно минуло шістдесят). Високої культури, щиро відданий вірі, він став мудрим і добрим порадником багатьох, хто потребував допомоги, хто заблудився між добром і злом.

Це з його ініціативи і при безпосередній участі побудовані храми в Червоному, Стражі, Петрівці та Демичеві. Не кожний священик може таким похвалитися. Та й сам отець Михайло не хвалиться, ні. Каже, це був поклик душі. Поклик серця. Нині священик є настоятелем церкви Рождества Пресвятої Богородиці у Червоному, а ще служить у храмі Успення Божої матері в Чопі. Депутат районної ради. Впевнено переміг у своїй «мажоритарці».

Кожна зустріч з цією неординарною особистістю надовго залишається у пам’яті. Так було і тої суботньої днини, коли редакційні справи привели  у Червоне.

… Сидимо на лавочці біля церкви. Довкола – маєво квітів, пахне  скошеною травою. Церква  – невелика, але в ній  гарно і затишно. Лики святих заглядають у душу. Наче якась особлива аура панує у храмі і навколо нього.

– Ваша святосте, сьогодні релігія і все, що з нею пов’язано, увійшли в моду. З одного боку – зріс авторитет священнослужителів, а з другого – з’явилося десятки меценатів- грішників, навіть приватні храми є,  ритуальне відвідування церкви тими, хто в силу свого службового становища вів нещадну боротьбу з нею.

– Віра – це особливий стан душі і серця, його не можна зрівняти ні з якими почуттями.  У кожного своя дорога до храму. Ми ж бачили обмануте, обкрадене не одне покоління, в якому було багато зневірених. Моральна катастрофа лякала. Важка хвороба суспільства… Чим її лікувати, як урятувати – от де витоки дороги до Бога, хоч це ім’я нині на вустах у всіх – і добрих, і лихих. Знати молитву і вміти піднестися до неї – речі різні. І  не кожному під силу.

– Розкажіть, отче, про історію храму у Червоному…

– Вона тісно зв’язана з історією села, яке в 1931 році започаткували три сім’ї чехів. Згодом сюди переїхали родини з Нанкова, що на Хустщині. У 1935 році на околиці села поставили хрест. Богослужіння коло нього вів священик з Берегова отець Феофан. Влітку молилися тут, а взимку в будинку Івана Грицака.

У 1945 році червонівці купили дерев’яну церкву з села Дулово, що на Тячівщині. Перевезли її в Червоне. До речі, таку назву село дістало в 1946 році. До того часу поселення по-різному називали. Відома назва – Мала Бездецька.

– А як Ви вибрали дорогу до храму?

– Я з села Вільхівка, що на Іршавщині. Не я вибрав дорогу до Бога. Це вона мене вибрала. Не повірите, але ще в школі я твердо знав, що стану священиком. Вчився непогано, але мучило  питання, як же той сотворився світ, такий великий, загадковий. У школі чув одне, вдома – інше. У моїй душі коїлося щось неймовірне. Я любив молитви, любив до них додавати свої слова. Прагнув на самоті побути в церкві. Напевно,  мене вважали диваком. Та мене це не турбувало. Я жив у своєму світі, і мені в ньому було затишно. Після  школи поступив у духовну семінарію. То був 1971 рік.

Відтак після висвячення служив  у Тереблі, на Тячівщині, потім – у селі Дусино, на Свалявщині. І ось вже двадцять вісім років – у Червоному.

– А як стали депутатом районної ради?

– Ніколи про таке і не думав. А тут вірники почали просити. У селі маємо стару школу, розташовану у колишніх панських конюшнях. Вкрай потрібна нова школа. Мовляв, кого-кого, а мене влада послухає. Село невелике, бідне, отже проблем багато. Тут нема ні заводу, ні бодай якогось цеху. Усі працюють на залізниці. Надприбутків ніхто не має. Поміч потрібна чи не кожному.  Люди казали, якщо я не погоджуся іти в депутати, то це буде означати, що маю намір покинути село. Що тут поробиш!  А ще люди казали, що за нікого іншого не голосуватимуть. І я погодився. Виявилося, що на Ужгородщині такого ще не було, щоб духовна особа ішла у депутати.

Стараюся, як можу. Розпочали, нарешті, будувати школу Тяжко, бо нема грошей. Але з Божою поміччю, впевнений, діло піде.

Наші люди з робочої зміни повертаються пізно. Темно було, страшно. Почали ми клопотати, щоб зробити освітлення. Багато допоміг нам Василь Ковач. І тепер вулиці вночі освітлені. Знаєте, як тішуся. Спеціально виходжу вечорами подивитися. Знаєте, Боже і мирське поруч ідуть. Думаю собі, що тоді  добре зробив, раз нині можу помогти людям.

– Серед ваших вірників багато дітей. Школа і церква багато років були розділені, а нині пішов наче б то зворотній процес.

– І в церкви, і в школи одне завдання – виховати  особистостей, порядних людей. Вважаю, що Закон Божий слід вивчати змалечку, коли дитяча душа відкрита  добру, коли тягнеться до світла.

Село наше добре, духовне. Але одних молитов замало. Нам потрібний інвестор, щоб з’явилося бодай  яке виробництво. Громада мусить згуртуватися, спільно тягнути  віз проблем. І Всевишній нам допоможе.

– Нині Україна переживає складні випробування. Вкрай неспокійно  на Сході, гинуть люди…

– Це страшно. Підносимо молитви за упокій душі тих, хто відійшов на полі бою, та про швидше одужання поранених.

Любов Божа обіймає усіх нас. Тому й церква Христова не ділить паству за національними ознаками чи політичними вподобаннями.

Ми в Червоному прагнемо допомогти і біженцям, і тим, хто нині служить на Сході. Зібрали і одяг, і продукти, і найнеобхідніше. Все це відправили до нашого Благочинного, а звідти вже відвезли на Південь. Жодна політична ідея не варта того, аби заради неї лилася кров, гинули люди. Насильство породжує  насильство. Треба розірвати те пекельне коло, і не дати дияволу перетворити нашу країну на поле братовбивчої війни.

– Про що, отче, ведете мову у своїх проповідях?

– Саме про душу, духовність говоримо. У цей непростий час мусимо найбільше дбати про душу. Людина схильна до зла й добра. Кожен повинен чинити так, аби перемагало друге. Для цього в душах мають статися зміни. Верх мусить узяти стриманість, працелюбність, покора перед Богом, віра… Цього я щиро бажаю всім шанувальникам районної газети, яка не стоїть осторонь питань віри, пошуків духовного відродження.

… Отець Михайло ще довго розповідав, як недавно був у Чопському дитячому садку. Мав розмову з майбутніми школярами . Там було багато батьків. Посвятив малих випускників, щоб їх дитинство і далі було світлим і щасливим. Побажав, щоб гарно вчилися.

А нещодавно побував на Оріховецькому полігоні, мав розмову з солдатами, позна­йомився з новим районним та обласним начальством. Побажав усім Божої благодаті, миру і терпіння.

… Поверталася з Червоного до Ужгорода.  У душі бриніли слова отця Михайла: «Віра – це особливий стан душі і серця. І у кожного своя дорога  до храму…»     

Марія Підгорна

 

17 липня 2014р.
-->

До теми

Коментарі:

    До цієї новини немає коментарів