Карпатська замальовка про романтичну Міжгірщину

Літо. Пора відпусток та відпочинку. Завжди мріяла об’їхати Закарпаття туром по області. Вважаю, перш ніж віддаватись в обійми закордонним поїздкам у країни Заходу та Європи, треба добре вивчити бодай хоч свою Україну та місцевість, де проживаєш.

Нещодавно отримала SMS-повідомлення від подруги: «Приїжджай в Міжгір’я на вихідні». Цей край асоціюється, особисто в мене, з високими Карпатськими горами, великими отарами овець, славнозвісним озером «Синевир» та своєрідним місцевим колоритом.

Упродовж всієї подорожі не дозволяла собі ні на хвилину відволіктись від місцевих пейзажів. Постійний супровід густих місцевих лісів, які так і прагнуть показати всю свою красу, струмочків з лугами, що спостерігаються в кожному населеному пункті та найбільше доповнюють цю красу свійські коні та й інші тварини, які випасаються на полянах Міжгірщини.

Ця місцевість зачарує будь-кого своїми ріками, горами, луками та полонинами. Вражає також привітність місцевих мешканців. Зробивши зупинку в селі Синевир, вирішила вмити руки в гірському струмочку, який протікає через село. Дорогою зустрічаю синевирську бабусю:

Слава Ісусу Христу, де у вас до струмка чи річки можна потрапити?
Слава навіки! Дитинко, ось за поворотом є спуск до місцевої водойми.

В кожному селі, де б ти не зупинився можна знайти собі притулок. Селяни радо вітають кожного туриста, який відвідує цей район.

Вдається потрапити й до візитної картки Українських Карпат – Синевирського озера. Після тривалої пішої ходи до озера тут відкривається чи не найкращі лісові пейзажі. Гірські схили вкриті стрункими соснами, смереками, ялицями, які ледь не торкаються небесних висот. Вік цих величних дерев сягає понад століття. З висоти пташиного лету озеро нагадує голубе око, а дерева мов огортають його своїми пухнастими гілками і надають йому своєрідного шарму.

Карпатська перлина знаходиться на висоті 989 метрів над рівнем моря та має середню площу 4—5 гектарів.

«Дивись, риба! Вона зовсім біля берега», – із захопленням маленький хлопчик каже батькові.

Я поспіхом дістаю з сумки печиво і згодовую його сотням мальків та озерній форелі, які прибилися до берега. Емоції переповнюють. На висоті майже кілометра над морем милуєшся прозорістю карпатської води. Морське Око, як його прозвали в народі вабить не тільки іноземного туриста. Як пізніше з’ясувалось, багато самих закарпатців ніколи не бачили краси цього озера. Це одне із чудес України, яке б не жило без місцевих легенд, головними героями яких є Синь та Вир. Ще в минулому столітті, на півострівці, що на протилежному березі озера, скульптори з оригінально фантазією встановили дерев’яні монументи героям таких давніх Карпатських легенд.

Родзинкою озера є його острівець кохання. Якщо молода пара ступить на цей острівець, то ніколи не розлучиться. Вирує думка, що озеро Синевир дарує кохання, варто тільки забажати.

Подорож продовжилась. Зупинка в смт Міжгір’я. Подруга провела екскурсію містечком. На перший погляд все як в Ужгороді. Але хотілось би побачити щось незвичне або що.

«У нас в центрі є дуже гарний фонтан! Наразі він не працює, але вартий уваги», – запевнила мене подруга.

Цей фонтан є важливим орієнтиром для місцевих і приїжджих. Саме від нього починається центр Міжгір’я. Вночі він підсвічується, і тим самим створює своєрідну міжгірську романтику. Я не була в Парижі, але для закоханих це місце найкраще.

Селище по-своєму європейське. Маленька алея з лавицями та квітами, кафетерії із запашною закарпатською кавою, кілька багатоповерхівок та маленьких будиночків. Гордістю мешканців вважається Міжгірська ЗОШ І-ІІІ ст. №1, в якій навчався лауреат премії ім. Т. Г. Шевченка Петро Скунць. 1992 він оспівує столицю свого дитинства у власній поезії:

«І злітаються в Міжгір’я вечорами всі сузір’я,

І краса така навколо, хоч ніколи не вмирай».

Єдине, чого не відібрати у Міжгір’я – це його географічне положення. Якщо озирнутися навколо, то чітко можна помітити, що селище розташоване між горами, які ніби огортають його, як мати дитя.

Найкращим та найекстримальнішим виявився один із місцевих підвісних мостів. Міст простягається через р. Ріка, об’єднуючи гори, полонини з цивілізацією. Пройти по цьому мосту виявилось не так просто, адже під ногами бурлить гірська холодна вода, не помічаєш як зі страхом доходиш до середини і розумієш: «Все, дороги назад немає! Пан або пропав!». Здолавши паніку та стрес я на фініші. З полегшенням милуюсь горами та полями, збираю квіти, яких тут безліч та ще й лікарськими властивостями. Не думаю про те, яким буде шлях назад.

Цікавим моментом було побачити на такому підвісному мості пастуха з отарою кіз, які мов моделі на подіумі дефілювали по мосту впевнено та сміливо. Очевидно, для них це не вперше. Місцеві мешканці кажуть, що на такому мості можна побачити ще й коней та корів. Також пощастило натрапити на ящірку, яка засмагала під закарпатським палючим сонцем та безвідмовно позувала на фотокамеру.

Приємним виявилося спілкування з людьми в містечку. Зачасту чула:

Звідки приїхали до нас?
«З мальовничого Ужгорода», – відповідаю.
А що, в Ужгороді розмовляють українською?

Місцеві були здивовані, адже думають, що в обласному центрі всі російськомовні. Стереотипи в сторону. Ми українці. Варто зазначити, що в Міжгір’ї та ближніх селах проживають справжні патріоти. Де-не-де майорить на хатах українська символіка, а люди зустрічають з патріотичним гаслом «Слава Україні! Героям слава!».

Ярміла Гармасій для Uzhgorod.net.ua