Закарпатка народила в 47 років

Сина годувала своїм молоком до трьох років

Оксана Дудаш народила в 47 років

– Ми з Василем жили разом 9 років. Заводити спільних дітей не планували – у кожного від попереднього шлюбу по дві доньки, – розповідає Оксана Дудаш з села Оноківці Ужгородського району. Третю дитину вона народила в 47-річному віці.

– То був травень 2009-го, – пригадує жінка. – Відчула, що щось не так – трохи нудило. До лікарки пішла за 2-3 тижні. Гінеколог не була впевнена у вагітності і відправила на узі. Того дня не змогла піти на діагностику. Та я і так була більш ніж переконана, що вагітна. Підсвідомо хотіла дитину. На вулиці задивлялася на маленьких хлопчиків, тягнуло до них. Але ж вік… Зробила узі аж на 11 тижні. Пішла за порадою до дільничного лікаря.

– Залишайте. Навіть не думайте про аборт. Ви народите прекрасну дитину. Добре виглядаєте, – ці слова Мар’яни Коробій зіграли вирішальну долю, бо доти вагалася. 52-тирічна Оксана поправляє червону сукню вище колін. Каже, що ніяк не може схуднути після пологів і повернути попередні форми. Виглядає молодшою, тендітна, невисокого росту.

– Чоловік теж хотів дитину. Єдине, що його хвилювало, аби не дівчинка. Василь уже був дідом. Мої доньки казали і не думати про аборт.

Дільнича лікарка порадила поїхати до Львова до генетика. З Ужгорода нас їхало троє: одній жінці було 41, другій – 43 роки. Генетик сказала, що у мене все добре.

До генетика їздила тричі. На 16-му тижні сказали стать. Чоловік з цієї радісної новини каже: «Дякую тобі, Боже, що ти почув мене». Упродовж наступного терміну вагітності регулярно обстежувалася, здавала кров на аналізи. Вагітність проходила нормально. Майже не нудило. Живіт округлився на шостому місяці.

До кімнати заходить син і чоловік.

– Васька, а привітатися? – на мамині слова хлопчик не реагує. Придивляється до мене.

– А конфетка там кому? – показує на цукерку на столі.

– Як надумаєш привітатися, прийдеш, – каже Оксана.

– Мамо, а ти знаєш, що цей срібний стіл зробив мені тато? – показує на сіру частину комп’ютерного столу, за яким ми сидимо.

– Так, знаю. Але зараз сідати за нього не будеш. Бачиш, ми розмовляємо? Іди з татом на вулицю.

Слухняно виходить.

Оксана народжувала в угорській Ніредьхазі.

– Чоловік був категоричним: народжувати тільки в Угорщині. З 28-го тижня їздила до Ніредьхази обстежуватися. Це за 97 км від Ужгорода. У тому пологовому будинку працює акушеркою ужгородка Лєна Бреза.

Оксана планувала народжувати самотужки.

– У середу доробили і здали газету до друку. Наступного дня, 11 лютого, поїхали до Ніредьгази. Лікар оглянув і сказав, що перед пологовий процес розпочався. Поставили крапельницю, аби пришвидшити пологи. Під час великих переймів лікар побачив, що дитині не вистачає кисню. У мене почався сильний біль. Я вирішила іти на «кесерів». За п’ять хвилин мене перевели до операційної, посадили на крісло, провели спинальну анестезію. За 15 хвилин я тримала синочка на руках. Дитина народилася здоровою – вагою 3 650 гр., 56 см. Недарма погодилася на кесерів розтин – голова дитини була великою, а шия обмотана пуповиною. На узі цього не видно було. Бог дає так, як має бути.

До мене ставилися дуже лояльно. Лєна була завжди поруч.

Коли перевезли до операційної, як з-під землі з’явилося чоловік 15. Один щось підключав, другий переносив, третій готував інструменти. Окремо за склом була напоготові реанімаційна бригада для дитини. Так як у мене було все добре, то сина дали на руки. Він не верещав, не плакав, як інші діти, а якось дуже солідно дав знати, що з’явився на світ.

Перевезли мене до реанімаційного відділення. Там було ще 6 породіль. Більшість тамтешніх жінок одразу іде на кесерів. За 6 годин дозволили встати. Там я провела 12 годин. Протягом них до мене що п’ять хвилин підходили лікарі, медсестри, молодші медичні працівники, цікавилися самопочуттям, змінювали прокладки, зміряли температуру, тиск. Поспати не могла – така була увага.

Мою дитину привозили в окремому візочку, чисту, пахучу. Кожна дитина мала свій візочок, у ньому і спала. Там були і памперси, а невикористані віддали додому.

Пригадує, що колись гадалка Зіта з сусідньої Сторожниці казала, що матиме трьох дітей.

– Цю гадалку та її слова згадала якось мимоволі. «Збрехала», – сказала я собі. Та за місяць-другий завагітніла.

Оксана годувала сина до трьох років і місяця.

– Він би ще довше ссав. Ми залишилися вдома удвох. Я робила зарядку. Мені стало зле, запаморочилась голова. Попросила Ваську принести мені води. Потім поговорила з сином по-дорослому: «Синку, мама не зможе більше давати тобі цицю, бо мамі буде погано». Він все зрозумів. Від груді відлучився без жодної сльозинки. Син розумний не по роках. Напевно, у всіх старших батьків діти дуже розумні.

– Я підмітав листочки на вулиці, – Васька забігає до кімнати.

– Молодець, – Оксана хвалить сина і гладить по голові.

– Скажи тьоті, як тебе звати?

– Василь Іванович, – відповідає.

– Насправді так звати тата. А син – Василь Васильович. Але Васька так собі взяв і представляється під час знайомства Василем Івановичем, – пояснює жінка.

– Ким хочеш стати, як виростеш? – питаю хлопчика.

– Директором, начальником усієї землі, – крутиться на стільці.

Розповідає, що часто їздить в Угорщину, нещодавно в аквапарку плавав:

– Я там народився, то мушу їздити, – каже серйозно.

До розмови приєднується Оксанин чоловік Василь Ільницький. Він вивчає свій родовід, складає генеологічне дерево.

– Васька – єдиний продовжувач Ільницьких. Протягом останніх чотирьох десятиліть у родині народжувалися лише доньки. 8 лютого мені виповнилося 50. А 11-го на світ з’явився син – подарунок від Бога, – щасливо посміхається у вуса.

Тетяна Грицищук, фото автора

«Карпатський об’єктив»