Руїни, жахіття, боротьба між тим, що було, і тим, що може бути… Що зараз твориться у зоні АТО (фото)

«Карма» 128-ої закарпатської механізованої. Репортаж із передової

- Как тебя зовут?

- Витя

- Сколько тебе лет?

- 12-ть

- Как живётся?

- Плохо!

- А почему плохо?

- Стреляют…

- А кто стреляет?

- Ваши, украинские!

Хлопчина із замурзаним одягом та взуттям явно не на його ногу підходить до БМП, щойно та зупиняється посеред села. Вітя добре знає, що приїхали «ваші» військові, але ще кілька молодших хлопчаків без остраху підходять до броні. Вони мовчки та з цікавістю в очах розглядають чоловіків у формі і зі зброєю.

Діти знають: військові, хай і не «їхні», діляться речами та харчами. А цукерки однаково смакують усім.

Дорослі, які тільки зрідка з’являються на вулицях цього фронтового села, як укопані. Не виказують жодних емоцій. Із двох десятків аборигенів, що зустрілися на вулицях, тільки один чолов’яга з усмішкою махає рукою, проводжаючи українських солдатів.

Донбас зустрічає

Туман не розсіювався майже всю дорогу. Щойно ми в’їхали в Донецьку область він став густішим.

При в’їзді громіздкий напис: удень вказівник фарбують у жовто-блакитні барви, уночі – чорним дописують «ДНР», потім зафарбовують і поверх цього з’являються вже відомі «ПНХ» та «ХЛО». На флагштоці український стяг, а під ним радянські символи ленінсько-комуністичної епохи.

На Донбасі така ситуація: боротьба між тим, що було, і тим, що може бути…

Про те, що їздити тут вільно не вдасться, уже на початку шляху підтверджують блокпости. На першому ж зустрічаємо своїх закарпатських правоохоронців.

Хто і куди їде, що везуть – перевірка документів і багажу – тут це звичайна справа. Перевіряють усіх. У тому числі й рейсові автобуси, які курсують Донбасом.

З блокпоста на блокпост. Ужгородські волонтери по дорозі до своїх розвантажують посилки для військових від рідних. Окрім теплих речей і взуття, передають домашні маринади, сало й солодощі. Якби не родичі солдатів і волонтери – цій армії не судилося б і зародитися…

Перетинаючи блокпости, чітко помічаєш, яка величезна прірва між мирною частиною України і тією, де війна. За кілька сот метрів звідси ніщо не нагадує про війну.

Навколо гектари відбірного українського чорнозему. На загал рівнинній місцевості час від часу погляд наштовхується на насипи. «Це окопи сепаратистів», – пояснює закарпатський міліціонер, що нас супроводжує. Ця земля ще кілька тижнів тому після суцільних обстрілів та бойових дій горіла в прямому значенні цього слова.

На блокпості ближче до передової зупиняємося, щоб залишити солдатові чергову передачу з дому.

Підходить місцевий і просить цигарку.

Как живётся тут? – питаю чоловіка з велосипедом.

Живём пока не бомбят, – без особливого ентузіазму відповідає Віталій. Чоловіку на вигляд майже 60-т, хоча за паспортом ще нема й 45-ти.

Віталій – типовий мешканець цього села. Він виїздив за межі рідного поселення двічі (у Москву та Київ). Обидва рази на заробітки, де йому заплатили значно менше, ніж обіцяли. Тепер допомагає сусідці на господарстві, тим і живе. Більшість тутешніх мешканців живуть із дня на день, інші – завдяки найближчій ТЕС. Усі, хто міг і хотів виїхати, уже давно зробили це.

Віталій запитує, звідки ми. Коли чує про Закарпаття і Ужгород, не розуміє: «А где это? Это Львовщина!?». Ми не стали пояснювати.

Донбас зустрів нас туманом, сірістю й руїнами. Частина будинків (переважно одноповерхових) на територіях, де велися воєнні дії, через обстріли зруйновані повністю. У населених пунктах, які оминули обстріли, так само розруха – хати розвалюються від старості й недогляду.

Мінуванням та вибухами бойовики зруйнували й частину мостів. Деякі з них уже українські інженерні війська замінили на понтонні.

У напрямку Дебальцева

Оминаємо десятки донбаських сіл та селищ. Їдемо в Дебальцево. Це місто обласного значення на Донеччині на межі з Луганщиною залишається найгарячішою точкою останніх місяців. Це залізничний вузол, про який мріють загарбники й обстрілюють щодня і щоночі.

Дебальцево звільнили від окупантів у липні. У самому місті, схоже, війни не помічають. Молода продавчиня тутешнього маркету, а точніше типового радянського продмагу, на питання «С кем Вам лучше – с Украиной или Россией?» відповідає: «Нам всё равно, главное, что б не стреляли…»

Їдемо в глибину Донбасу. Усе ближче до україно-російського кордону та межі, яка відділяє український Донбас від того, що контролюється сепаратистами. Усе менше автівок на дорогах.

«Я ніколи і нікому не віддам рідного дому!» Цей напис на території, де дислокується закарпатська 128-ма механізована гірсько-піхотна бригада, помічаєш одразу, щойно приїздиш до хлопців у розташування.

Тут усі свої! У 128-ій солдати з усієї України.

Андрій із Дніпропетровської області, кухар Степан -- зі Сваляви, командир бригади Олег -- із Ужгорода, солдат Дмитро -- з Житомира, Федір -- із Київщини, Степан -- із Іршави, Артем -- із Харкова (мама якого родом із Хустщини), лейтенант Петро -- з Іршавщини, Тарас -- із Тернополя, Іван -- із Тячівщини… Сотні історій і кожна інша… Єдине, що їх об’єднало -- усі вони стоять під жовто-блакитним стягом.

Для танкіста Андрія з Кривого Рогу це вже третя війна. За спиною 51-річного солдата Афганістан, Азербайджан та… Україна. Тут служив і його син. Батько не витримав і сам пішов у військкомат. Тепер він на передовій. І вже перев’язаний – після осколкового поранення чоловік знову в строю: «На мені все заживає як на собаці», – щиро сміється танкіст.

Ужгородець Олег показує нам рукою: «Он за півтора кілометра звідси територія, де сепаратисти. Не заходьте туди, хто зна, що їм у голову прийде! – А як часто вас обстрілюють? – Інколи тричі вдень, інколи добу луплять без перекуру, інколи буває вихідний. Сьогодні, до речі, вихідний: стріляли тільки кілька разів, то вже за свято!», – сміється.

Час від часу доносяться віддалені канонади обстрілів. Українські солдати можуть стріляти тільки у відповідь -- бо ж перемир’я! Наступного ранку по позиціях, де ще вчора ми розмовляли з хлопцями, вели постійний обстріл: одна людина загинула (з місцевих мешканців), троє поранені. Ще через три дні після обстрілів із життям тут попрощалися троє українських військових…

Хірург Тиберій Островка з Ужгорода показує нам медичний пункт. Лікар каже: потреб у медикаментах нема, поки всього вистачає. Днями волонтери привезли милиці, шовний матеріал уже в дорозі. «Зупинка кровотечі, накладання джгутів, переважно фельдшерська робота, з евакуацією. Бувало виймав осколки і зашивав рану», – розповідає про специфіку своєї роботи Тиберій.

І демонструє каску, точніше те, що від неї зосталося після попадання кулі.

Наступного дня медичний пункт повністю зруйнували прямим попаданням снаряду.

У розташуванні солдатів 128-ої нема прекрасної статі, не жіноча то справа. Але жіночих імен вистачає. Їх дають військовій бронетехніці. Тут і Яна, і Танюша. Їх солдати вибирають неспроста. Так на мирній Україні називають дружин чи коханих дівчат.

Зате біля солдатів чимало домашніх тварин – собак та кішок. Одна з них із прізвиськом «Карма» проситься на руки та лащиться до солдатів. Коли темніє, киця сама йде до намету чи в землянку, поближче до теплої буржуйки. Це єдине, що тут гріє.